"Добрий вечір тобі, пане господарю". Як святкувати Різдво по-українськи

Українці нині по-новому відкривають себе для Бога, рідних традицій і обрядів

Лонгрід 06.01.2016 11:01

Різдво Христове належить до найбільших християнських свят, воно друге після Пасхи (Великодня) і відзначається особливо урочисто, бо цього дня сталася велика для християнського світу подія - народження у Вифлеємі Ісуса Христа, посланого Богом задля спокутування гріхів і спасіння людства. Більшість православного світу святкує Різдво 7 січня (за старим - юліанським календарем), а католики й частина православних Церков - 25 грудня за григоріанським календарем. Офіційно визнане у нашій країні - Різдво 7 січня.

Про українські традиції святкування Різдва, які мають свої особливості в різних куточках нашої країни, пишуть православні джерела.

Різдву передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27 листопада до 6 січня, під час якого виконували всі роботи на подвір'ї й у господі. Всі знаряддя мали бути полагоджені й на своєму місці, все позичене треба було повернути. До свят, за традицією, готували доволі їжі, варили мед, виготовляли різні наливки. Купували нове начиння – горщики, ложки, миски, дбали про нове вбрання – для дітей і дорослих.

Прикрашали хату, вивішували найкращі рушники. Особливо урочисто прикрашали покуття, де ставили перший символ усіх трьох зимових свят – дідух (сніп із колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного - для багатого врожаю. На Лемківщині і в деяких районах Львівщини із соломи або дерев'яних прутиків чи з дроту виготовляли так званих "павуків", що символізують павутиння, яке, за легендою, врятувало Христову родину від Іродових воїнів. До павуків чіпляли квіти, свічечки або скляні ялинкові прикраси.

Традиційні в наш час ялинки в хатах українців з'явилися аж у першій половині ХХ століття. Спочатку їх підвішували до сволока і лише згодом почали ставити на підлогу. Прикрашали ялинку свічечками, горішками, яблучками, медівниками або домашніми тістечками. Звичай прикрашати різдвяну ялинку поширився з Німеччини. Легенда свідчить, що традицію прикрашати дерева на честь Різдва запровадив відомий богослов-реформатор Мартін Лютер (1483-1546).

Святкування Різдва в Україні починалося із Святвечора з його традиційними пісними стравами та обрядами, коли за столом зазвичай збиралася вся сім'я. Традиція дванадцяти страв, які мають бути на столі, пояснюється тим, що число 12 – символ Сонця в язичницькій міфології. А в християнстві – це символ апостолів Ісуса Христа. Ще є версія, що 12 страв відображають 12 місяців року.

У таких місцевостях, як Покуття, Гуцульщина та Бойківщина, обряд із дідухом, що зберігся ще з язичницьких часів, має велике значення. У Святвечір його ставили на покуті господар і старший син (якщо в родині не було синів, це робив сам господар). Дідух символізував зачинателя роду, а також дух усіх предків. У хаті мали з'явитися душі померлих родичів, аби повечеряти разом. Тому біля дідуха клали ложки, а на ніч поряд ставили поминальні страви - кутю або коливо.

Взагалі Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов'язані з культом предків, шануванням душ померлих. Тож узвар і кутя, які обов'язкові на кожному столі, насправді є поминальними стравами.

Різдвяні страви мають свої особливості у різних регіонах України. Зокрема, на Галичині кутя зазвичай густа та щедро заправлена горіхами і маком; на Волині кутя буває і густа, і рідка, а на різдвяному столі обов'язкові борщ із грибами та картопля "в мундирі"; на Закарпатті подають пісні деруни та "галамбець" (ковбаски з кукурудзяної каші з підсмаженою цибулею); на Луганщині на різдвяному столі обов'язкові пироги, а кутю варять із рису.

Для Святвечора та Різдва випікали багато різновидів хліба, що мав різні назви та форми, залежно від місцевості, і випікався з різного борошна, міг бути прісним або скоромним (його під час вечері не споживали, а просто клали на столі). Різдвяний хліб був символом новонародженого Ісуса, і в деяких місцевостях до нього додавали трішки свяченої води. Обов'язковим на святковому столі мав бути книш - кругла паляниця з малесеньким хлібенятком зверху - для душ померлих. Подекуди перед випіканням цей хліб позначали голівкою маку або відтиском склянки зі змоченими в олії краями. Книші символізують єдність поколінь роду і заступництво-опіку предків.

Обов'язково пекли на свята калачі - круглі обрядові хліби з білого пшеничного борошна, замішані на молоці з додаванням яєць. З двох валків тіста скручували джгут, з якого формували коло з діркою всередині. На півдні Поділля калач виплітали з восьми валків тіста. На Черкащині печуть прямокутний хліб, який має назву "Господар".

Також обов'язкові на столі пиріжки з різною начинкою - капустою, горохом, сливами, вишнями, маком тощо. Бабусі роздавали їх онукам, і кожен мав запам'ятати, з якою начинкою пиріжок. Казали, що коли дитина заблукає, варто згадати, з якою начинкою був пиріжок на Святвечір - і Господь зразу допоможе пригадати дорогу. Окремо господині пекли хліб для пригощання худоби. На Поділлі цей хліб називали "Рожество" і мав дуже цікаву форму. Виробляли його з двох валків тіста, які скручували джгутом, надавали йому форми підкови, клали на горщик з кутею.

Вечеря на Святвечір, хоч і пісна, але багата, бо має аж 12 традиційних страв. Звідси її назва - Багата кутя.

Між стравами Святої вечері на першому місці - кутя, або коливо. Кутя з'явилася ще в дохристиянську добу і є поминальною стравою. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, мед - символом вічного щастя святих у небі. Кутю варили у спеціальному горщику, в якому нічого іншого не варилося, або щоразу купували новий. У різних регіонах кутю готували по-різному. На Лемківщині - з ячмінної каші, оскільки пшеницю в горах не сіяли. Кутю з ячмінної крупи також варили на Чернігівщині - там її заправляли тільки узваром. Узвар варили з сушених яблук, грушок, слив, вишень. На Тернопільщині його ще називали сушеницею.

Окрім цих головних страв, господині ставили голубці, капусняк із пшоном і квасолею, затертий олією, який на Вінниччині та Гуцульщині називали "шупенею", горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею. Також смажили рибу, пекли млинці з кислого тіста (на Поділлі), варили страви з грибами. Голубці зазвичай робили із заквашеними головками капусти, і начинка у них була різною.

Після внесення дідуха і приготування стола - і тут чимало різних традицій у різних регіонах - родина ставала до спільної молитви. Спочатку молилися за померлих, а потім за всіх присутніх.

Лише коли на небі з'являлася перша зірка, аж тоді родина могла сідати до столу після дня суворого посту, під час якого ніхто не мав права їсти, окрім малих дітей, яким давали трохи вареної картоплі. Проте перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб бува не придушити душі, які, вважалося, на Святвечір приходили до хати.

Починали вечерю з куті. Їли всі з спільних мисок і пили з одного кухля, що символізувало мир і злагоду в сім'ї впродовж року. Окремі тарілки і ложки ставили лише для покійних родичів, або того з родини, кого не було в цей вечір вдома. Несподіваний гість віщував щастя на цілий рік, тому йому старалися догодити. Також доброю прикметою вважалосязапрошувати на вечерю одиноких, бездомних та убогих людей. Вечеряли довго і ніхто не мав права вставати, окрім господині, яка підносила страви.

В кінці вечері батько, а за ним і вся родина вставали з-за столу та дякували Господові за прожитий рік і просили про долю на наступний. Після вечері на столі залишали кутю, інші страви, ложки, бо вірили, що вночі померлі прийдуть ще раз на вечерю.

В центральній та східній частині України після Святвечора існував звичай носити вечерю дідусю і бабусі, якщо вони мешкали окремо, хрещеним батькам та добрим знайомим. "Нести вечерю" - то значить шанувати старійшину, ділити надію, долю, добро, згадувати померлих.

Після вечері у деяких регіонах молодь починала колядувати. Дехто йшов на Всеношне Богослужіння, яке завершувалося святковою Різдвяною Літургією. Однак колядування в різних регіонах України починається в різні дні. В деяких областях ходити по домівках із колядками та щедрівками починають уже 6 січня. Так, на Покутті колядують на Святвечір, а на Гуцульщині - у день Різдва після Богослужіння, на Західному Поділлі колядування починається аж на другий день свят.

Найпопулярніші українські колядки та щедрівки - "Добрий вечір тобі, пане господарю", "Нова радість стала, яка не бувала", "Бог предвічний", "По всьому світі стала новина" та, звичайно ж, "Щедрик, щедрик, щедрівочка", що стала відомою в усьому світі - як "Carol of the Bells" - завдяки обробці видатного українського композитора Миколи Леонтовича.

Готувалися до колядування заздалегідь, виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, різноманітні маски. Різдвяні колядницькі гурти складали переважно парубки. Кількість колядників та обрядові персонажі теж відмінні одне від одного в різних регіонах України. На Волині до середини минулого століття були дуже популярні лялькові вертепні вистави, також там поширені були й персонажі живого вертепу, як пастухи, ангели, чорт, цар Ірод, що ходили від хати до хати й вітали всіх зі святом. А гуцули на Різдво збирали гурт з 6-10 колядників, серед яких були скрипаль та трембітар. На Гуцульщині традиція живого вертепу збереглася найкраще. Маски, які використували парубки під час колядування, нараховували до 20 персонажів.

Вранці 7 січня українці йдуть до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христу. Після закінчення церковної відправи збираються на святковий обід, щоб розговітися після посту і скуштувати сало, ковбасу, страви з печінки тощо. По обіді відвідують із різноманітними розвагами родичів та друзів. Одружені діти зазвичай навідуються до батьків.

У день Різдва українці бажають один одному і господарям щастя, здоров'я, многих літ і статків у хаті та родині. Давньою є традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, аби повною мірою відчути радість життя.

Загалом традиції святкування надвечір'я Різдва мають однаковий характер по всій Україні, а їх відмінність пояснюється впливом інших культур. Багато самобутніх звичаїв втратилися або призабулися внаслідок масових депортацій українців з їхніх етнічних земель або через радянську атеїзацію. Попри все, українці сьогодні по-новому відкривають себе для Бога, рідних традицій і обрядів.

Валентина Пащенко, Київ.