- Периметр Чорнобильської зони, звісно, охороняється. Але там є, пробачте за неологізм (але це - автентична назва), так звані "баянні дірки" - місця, через які жителі прилеглих до колючого дроту сіл ходять в Зону по гриби або на риболовлю. Біля цих дірок у колючому дроті зазвичай можна наштовхнутися на міліцію. Але периметр Зони відчуження - це сотні кілометрів, і охорону скрізь не поставиш. Тому, якщо маєш GPS і знаєш стежки, якими міліція не ходить, то потрапити в Зону досить просто.

- Чи всі охочі туди потрапляють?

- У середовищі нелегальних туристів дуже багато "мілітаристів", які люблять одягати камуфляж і говорити, що це - суворий туристичний похід шостої категорії складності. Такий підхід дуже правильний, але до Зони трохи недоречний - там інші реалії. І тому 90% нелегалів "паляться" ще на вході. Коли вони заходять в іванківську маршрутку в якомусь "мультикамі" чи дорогому "пікселі", в той час як половина Полісся носить "дубок" ("мультикам", "піксель", "дубок" - різновиди камуфляжного забарвлення, - ред.), то їх видно за 10 кілометрів. І прикордонники зазвичай завертають таких туристів ще до колючого дроту. Недосвідченість стає причиною затримання і тих, хто вже проник у Зону.

- А тебе ловили?

- Так, разів 7 чи 8. У кількох випадках - коли мені цього дійсно не хотілося. Одного разу це сталося тому, що в прикордонників був тепловізор. У 2011 році, ще до путінської агресії, той прилад видавався чимось з іншого світу - він був лише у прикордонників або в працівників важкої промисловості.

Кілька разів ми спеціально "дурачились" - ішли в Чорнобиль, проходили містом з величезними рюкзаками, заходили в міліцейську їдальню. І от сидиш, їси, навколо тебе - міліціонери, і половина з них тебе уже впізнала.

Коли я вночі йшов кущами й думав, що це за ліс, хлопець-провідник сказав: "Ми в селі". Тоді я зрозумів, що за 30 років природа взяла своє, а я цього не очікував.

Друге - те, що з часом звикаєш до компанії хижих звірів, перестаєш боятися вовків. По-перше, вони не нападають, якщо тільки не скажені (а вірогідність цього дуже низька), по-друге, ти просто звикаєш.

І третє, що приходить із часом, не відразу - це розуміння того, що покинуті будинки Зони абсолютно дивовижним чином заспокоюють і "замилюють". Хоча, здавалося б, повинні наганяти сум і меланхолію. Це парадокс, так, здавалось би, не мало бути, тому що це - місце справді жахливої трагедії. Але приходиш туди - і заспокоюєшся.

- Яких тварин доводилось там бачити?

- Вовків систематично - і коли був сам, і коли з компанією. Але в 90% вони тільки виють десь поряд, а потім тікають. Коли виють - не полюють. Іноді можуть "вести". Нелегали з цим часто стикаються на покинутій залізниці. Але вовки "ведуть-ведуть", а потім просто йдуть собі. Тому що насправді вони боягузливі, а людину сприймають, як великого звіра. Крім того, вони мають кого полювати і що їсти - у Зоні дуже багато дичини, кабанів, косуль. Тому на людей вовки там не нападають.

Якось, коли ми "відкривали" один хутір під білоруським кордоном, довелося зустрітися з риссю. Нас було четверо чи п'ятеро. Знайшли собі таку аутентичну хату з дореволюційною поліською стріхою і вляглися в ній спати. Щоправда, перед цим ми не поставили двері, які були вибиті й лежали на підлозі (що для нас нетипово). Вирішили: та ну їх, нічого ж ніколи не трапляється.

І от уночі до нас прийшла рись. Мабуть, десь поряд - на горищі чи в погребі - був її виводок. Коли хлопці мене розбудили з криками "Рись!", я почув, як щось гупнуло.

Перший шок змінився думками про поведінку тварини. Тому що до цього я вже кілька разів зустрічався з риссю, і вона завжди після першого ж контакту тікала. Це міф, що вона може стрибнути на людину з дерева. Я спілкувався з цього приводу з зоологами й екологами, які працюють у Зоні по 15 років, і вони теж кажуть, що рись на людей не нападає.

- Про те, що найстрашніший хижак у Зоні - це людина, ми, нелегали, кажемо жартома. Але, якщо говорити серйозно, то мені особисто зустрічатися з мародерами було страшно. Адже я розумів: якщо той буде один, я з ним якось порозуміюся. Якщо ж натраплю на компанію колишніх зеків (вони там крадуть метал), шансів матиму небагато.

Коли нас іде троє-четверо, а назустріч - один такий "мармузий" мужик, то що він нам зробить? В таких випадках вони зазвичай дружелюбні, розказують всякі байки. Приміром, як одна голландська туристка гуляла по Прип'яті, коли Толік і Алік вантажили ванни і батареї. І от у момент, коли вона з фотоапаратом поважно так "розсікала" в індивідуальній екскурсії, Алік з 9-го поверху скинув чавунну ванну. Та бахнула прямо перед жінкою. Після того мародери казали: "О-о, ми назавжди цій людині Зону в голову "вгрузили", вона її тепер добре запам'ятає".

Подібних історій насправді там чимало. І зустрічей із мародерами було кілька. Але спілкувався я з ними зазвичай за межами колючого дроту. Мені було цікаво слухати їхні байки.

- Чи брали ви з собою дозиметри, чи міряли радіацію? Як там зараз?

- Дуже часто дозиметри-радіометри беруть з собою новачки, яких веду я. Бо вони думають, що будуть все міряти і зважаючи на це, змінювати маршрут. Однак гратися з цією дурничкою їм набридає хвилин за двадцять.

Про рівні забруднення я знаю. Про локальні "плями" в Прип'яті і на більшості маршрутів - також. Тому мені цей дозиметр просто не потрібний. Туристи, які ходять туди роками, на його показники вже не зважають, бо 99% з них - не критичні.

Звісно, є плями, є неприємні місця, але я їх уникаю, оскільки там нема на що дивитися. Підвал заводу "Юпітер", наприклад. Або підвал медсанчастини чи "Рудий" ліс. Це не ті місця, в яких є якісь індустріальні цікавинки. Там просто смітники і ліс.

- Про що вона взагалі?

- Ця книжка відрізняється від іншої літератури про Чорнобильську зону, яка, здебільшого, звернена в минуле і акцентує увагу на самій трагедії 1986 року і її наслідках. Вона про те, чим Зона відчуження є сьогодні з точки зору нелегального туриста. Я вважаю, що в українській літературі ця тема має бути представлена, і сподіваюся заохотити своїх більш досвідчених, більш іменитих і шанованих колег писати про Зону.