Про тих, хто долає бар'єри

Про тих, хто долає бар'єри

Укрінформ
Дві життєві історії - громадської активістки і поета з Вінниці - дають чітке розуміння: обмеження існують лише в людській уяві

Ми часто обмежуємо себе самі - у думках, вчинках. Нами керує страх, невпевненість у власних силах. "Безбар'єрність свідомості" - їх кредо і тому вони успішні. Дві життєві історії - громадської активістки і поета з Вінниці - дають чітке розуміння: обмеження існують лише в людській уяві. Те, що ти є у цьому світі - вже щастя і "крила" для звершень. Як у Євангелії - "Все підвладне тим, у кого є віра!". Віра у себе і людей…
ГАРМОНІЯ СВІТУ - В ДОСТУПНОСТІ
Раїса Панасюк народилась у селі Хмільницького району на Вінниччині. Лише п'ять перших років життя вона ходила. Якось, граючись у дворі із подругою, зламала ногу. До інвалідного візка - ще чотири переломи. "Допоки ти дитина, ще не дуже усвідомлюєш свій стан. Так, у лікарні інші діти бігають, ти з ліжка встати не можеш, але ж із тобою розмовляють, граються. Трохи дошкуляв фізичний біль, проте, коли поруч - мама, рідні - нічого не страшно", - пригадує Раїса.
Через пару років мами не стало - померла від раку. Ще одним життєвим випробуванням став "вирок" учителів місцевої школи: вмієш читати, писати, рахувати - тобі на життя вистачить. "Це було як ляпас. Я вперше усвідомила, що - "не така". Не могла зрозуміти, чому навчання для мене недоступне - дуже прагнула пізнати інший світ. Дякувати батькові - не зневажив моє бажання і віддав до інтернату", - ділиться співрозмовниця.
В інтернаті швидко адаптувалась, знайшла "точки опори": друзі, навчання, спільне дозвілля, яким завантажували вчителі-вихователі, забирало весь час і відганяло негативні думки. Тут прийшло і перше кохання…

"Мені боляче зараз чути про ініціативи закрити всі інтернати для людей з інвалідністю в Україні"

"Мені боляче зараз чути про ініціативи закрити всі інтернати для людей з інвалідністю в Україні. Я добре знаю: поки що наше середовище не пристосоване для перебування вдома людей на візках у сільській місцевості. Зарано, немає умов… Уперше сіла на візок я саме в інтернаті і відчула: це - круто! Якщо ти не можеш ходити - це ідеальний спосіб пересування", - запевняє Раїса.
У 18 років молода жінка повернулася в село і відчула, що може стати тягарем: сільське життя не пристосоване для таких людей. Врятувала віра у власні сили і Божа підтримка. "Від народження Господь заклав у мене сильну енергію і складав для мене безліч можливостей - я повсякчас була оточена любов'ю людей, які вірили у мене і допомагали. У рухах ми обмежені, але розумні, активні, красиві - тож мусимо жити і творити. У мене був вибір - або змиритися й скніти, або - інтернат для пристарілих і пливти проти течії: будувати власний сценарій життя", - каже жінка.
Вона "стукала" у всі двері і їй відчиняли: писала на всі адреси, розповідаючи про себе і свої мрії та бажання і… до неї у глухе село приїхали вінницькі чиновники.
Рая екстерном здобула середню освіту, отримала диплом Інституту журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка, згуртувала однодумців навколо власної громадської організації "Гармонія", відвідала США за програмою для лідерів третього сектора. Започаткувала і продовжує проект перевезення людей на візках, працює над "доступністю" Вінниці для всіх мешканців. Власним життям вона "ламає" стереотипи: всі під Богом ходимо, і кожен завтра може опинитись у ситуації, де без сторонньої допомоги не обійтись, коли питання доступності до власного будинку стане життєвою необхідністю. 

"Про це більшість не думає… Доступність важлива для всіх - адже є тимчасова втрата працездатності, є проблеми старшого віку, є мами із дитячими візочками… Зараз в усьому світі популяризують універсальний дизайн - принципи зручного середовища, послуг, товарів для кожної людини: дитини, людини похилого віку чи з певними обмеженнями за станом здоров'я. Щоб надихнути впроваджувати цю ідею у місті, ми започаткували конкурс "Заклад, дружній до людей". Враховуємо доступність, комфортність, підхід до відвідувачів. Тобто, критеріями є культура обслуговування, зручність, безпечність", - вважає містянка.
Подорожуючи світом, Європою, Україною, Раїса намагається прищепити культуру універсального дизайну у рідному місті. Вінниця готова й у цьому питанні стати прикладом для країни - "Гармонію" долучатимуть у якості експертної організації з доступності до роботи дозвільних структур містобудування. "Будівельникам необхідно враховувати по всім новим об'єктам наявність ліфтів, під'їздів-підходів "в нуль". Маючи відповідні закони, говорячи про доступність, європейські підходи, слід їх дотримуватись. У Вінниці вже викладають "тактильну" плитку для зручності людей зі слабким зором. Але ж вона зручна й для тих, хто любить розмовляти по телефону, не дивлячись під ноги… Розробляємо суспільний договір - "громада-бізнес-влада" з питань доступності. Хочемо, щоб кожен на себе брав відповідальність і щоб ми обмінювались інформацією. Проводитимемо тренінги з колективами, які працюють у сферах обслуговування - перукарні, спортзали, заклади харчування. Працівники мають бути готові приділити увагу людині з інвалідністю, знайти до неї підхід… Коли ми лежимо на дивані і включаємо пультом телевізор чи кондиціонер - нам же зручно, і ці зручності не придумувались спеціально під людей із інвалідністю. Зручно має бути всім, бо ж живемо разом і бажання у нас одні - комфорт і безпека", - упевнена Рая.

Вона бере своє натхнення з віри в Бога та людей. Її очі світяться щастям, коли розповідає про успішні проекти "Гармонії" - інших і немає, адже дбає не про свої особисті проблеми, а про зручність кожного, хто живе у місті. Каже, готова працювати цілодобово, якщо відчуває підтримку і готовність інших до позитивних змін. "Лідери громадських організацій з інших міст дивуються успішній співпраці із владою. Сприймають наші розповіді з недовірою, але я знаю - у Вінниці можна реалізувати все, що на користь громаді…

Моральна сила не залежить від інвалідності. Це фізичний стан, який просто підсилює якості людини - хороші, погані…

Моральна сила не залежить від інвалідності. Це фізичний стан, який просто підсилює якості людини - хороші, погані… Мрію, щоб інвалідність не була ні "знаком якості геройства", ні "знаком знедолених і нещасних" - ми, такі, як і всі, просто чутливіші до умов комфорту", - зауважує ця тендітна жінка.

І, на завершення розмови, довірливо ділиться сокровенним: "…дуже хочеться танцювати, коли бачу виступи спортсменів на льоду, згадую, як у дитинстві на триколісному велосипеді зсувала всі доріжки у хаті, кружляючи під музику і уявляючи себе фігуристкою… коли із дівчатами на дискотеки ходимо, то танцюємо... у мене ще стільки планів, стільки бажань, і я хочу всього досягти і все побачити…"
НАПРОЛОМ
Поет, прозаїк, актор, блогер - у цих іпостасях знайшов себе вінничанин Юрій Прокопенко. Він знає, що - унікальний. Як і кожна людина.
Вони не лякаються вийти за межі
Бо меж не існує, принаймні, для них…
Автор - Юрій Прокопенко, вірш "Ті, що рухають мрію".

Юрій Прокопенко

"Взагалі, інвалідний візок - тільки на початку стрес і трагедія. Але минає час, і людина починає сприймати себе такою, як вона є. Перестає жити минулим і починає будувати своє життя з урахуванням тих реалій, які існують сьогодні", - пише Юрій.
Із ним познайомились віртуально. Він має інвалідність І групи. Йому легше "розмовляти" он-лайн. Є певні складнощі і з набором тексту, але це аж ніяк його не обмежує. В активі у Юрія - дві збірки віршів і прози, він - актор театру "Сьоме небо", веде власний блог на сайті 20minut.ua, де розповідає про новини у світі поезії, театру, журналістики, у молодіжному середовищі.

Інвалідний візок - тільки спочатку стрес і трагедія

"Всі люди різні. І це прекрасно! Навряд чи було б цікаво жити і творити, якби всі були однакові. Уперше я відчув обмеженість, коли лікар запитав у мене, як мої справи, а я не зміг йому дати розбірливу відповідь. Відчуття були дуже погані. Усвідомлення того, що з тобою щось не так, сіє у підсвідомості паніку. Ти не розумієш, як воно буде надалі, що робити, як жити? Але ж ЖИТИ!.. Я люблю життя в усіх його проявах! І це - моє невичерпне натхнення!" - ділиться вінничанин.

На відміну від інших авторів, Юрій прагне якнайбільше критики щодо своїх творів. Хоче вдосконалюватись, "рости", працювати над собою. Радіє кожному схвальному відгуку і замислюється над негативними. Такі теж трапляються і допомагають йому знайти "огріхи", долаючи які, він піднімається на інший рівень творчості. Його вірші часто публікують на сайтах, у місцевих газетах, журналі "Вінницький край". Вдома - чимало подарунків, дипломів і грамот за участь у творчих конкурсах. За словами Юрія, найперша його нагорода, що спонукала до подальшого розвитку - гран-прі конкурсу "Повір у себе" у номінації "поезія" (Вінниця, 2010).
"Працювати над собою вимагає сьогодення - нові технології дають багато нових можливостей, про які не знав раніше. Добре, що є інтернет - море інформації. А ще - друзі, які підтримають і підкажуть. Щоб чогось досягти у цьому житті треба постійно вдосконалюватись, бути в постійному пошуку, рухатись крок за кроком до своєї мрії… Але я не вважаю, що вже досяг успіху. Звісно, є якісь певні здобутки, та я не можу їх назвати успіхом. Напевно, заважають амбіції :", - гуморить Юрій.

Навесні цього року Прокопенко заявив про себе як талановитий актор. Можливість проявити себе відкрив унікальний проект "ART - TIME без обмежень". Глядачі Вінниці, Києва, Хмельницького та Білої Церкви побачили його в одній із головних ролей - Годинникаря, ідеаліста, котрий прагне перемогти час, стати його володарем - у виставі "Над часом" за однойменною поемою Анни Багряної. Постановку здійснив народний театр-студія "Сьоме небо". Проект "ART - TIME без обмежень" ініційований і замислений режисером театру "Сьоме небо" Мариною Ревенко і головою громадської організації "Вінницький регіональний центр інформації "Креатив" Оксаною Бондар.

А вже восени цього року у Прокопенка вийшла нова збірка віршів та прози "Напролом". "Його книга роздумів "НАРКОТИКИ" (Вінниця, 2012) виявила схильність автора до філософських роздумів та вміння аналізу складних проблем сьогодення, а перша збірка поезій "Лист на ветке" (Вінниця, 2014 р.) -  засвідчила яскравий поетичний хист. Нова збірка поезій та прози "Напролом" розкриває нам не просто поета потужного громадянського спрямування, але й послідовного патріота України, здатного втілити свою любов до рідного краю у пронизливих ліричних рядках українською мовою", - так відгукнулась про "майстра слова на візку" член Національної спілки письменників України, Заслужений працівник культури України, вінничанка Тетяна Яковенко.
Дивна магія передачі власних почуттів читачеві - у кожному рядку лірика, якого відчуваєш серцем:
…Якщо ти згодна, то як завгодно,
Буду с тобою, моя примхлива,
Годину, день чи цілу еру,
Я режисер, а ти прем'єра…
Є вірші сумні - про нерозділене кохання, проте, більшість - про взаємне щастя. "Коли дорослішаєш або хворієш, починаєш дивитися на світ іншими очима. Розумієш, що твій час обмежений, тому намагаєшся встигнути зробити заплановане, але чим більше робиш, тим більше розумієш, що часу так не вистачає! Спонтанно приходять нові ідеї, які ти вважаєш більш вагомими, тому й переключаєшся на них, залишаючи попередні плани на потім. Так спонтанно у мене виникла ідея створити збірку "Напролом". Назва символізує брак часу й обставини, які змушують мене поспішати", - коментує свою творчість Юрій.

Саме так, спонтанно, наприкінці 2014 року "народилась" і збірка патріотичних віршів поетів Вінниччини "Захисник, повертайся живим!". Юрій узявся впорядкувати її для наших українських вояків. Згуртував навколо молодих талановитих вінницьких поетів, які стали співавторами збірки, загітував друзів-однодумців, які профінансували друк 1000 примірників та доправили їх в АТО.
Його плани та мрії викликають захоплення - Юрій активно напрацьовує матеріал для нової збірки і планує видати її у новому році, а ще, навесні, на свій День народження, хоче стрибнути з парашутом в тандемі з інструктором. "Уже починаю збирати кошти", - запевняє він.
"Той, хто має крила - злетить" - це про нього - руйнівника стереотипів, комплексів і бар'єрів. Візок не обмежує, якщо рушійна сила - думка. "Раніше існувала директива - людям із інвалідністю квартири давати тільки на верхніх поверхах, щоб сиділи вдома. То було за часів СССР. Але у нас ще залишились посадовці, які не бажають змінювати свої погляди щодо доступності. В Україні люди з інвалідністюпочали відстоювати свої права за допомогою конвенції ООН. І мені приємно, що зараз наша Вінниця лідирує за доступністю серед інших міст України. Але це - тільки початок, нам ще рости й рости до європейського рівня. Вірю, що усвідомлення проблеми створення доступного середовища у місті не омине жодного городянина. Адже це стосується кожного - наше завдання - розповісти, яким повинно бути місто, де комфорт і безбар'єрність - норма. Я маю честь бути членом ГО "ГАРМОНІЯ", яка є локомотивом у боротьбі за безбар'єрність Вінниці для маломобільних груп. До речі, у листопаді на ІV Форумі розвитку громадянського суспільства "Змінити себе, щоб змінити країну" Вінницька обласна громадська організація молоді з обмеженими фізичними можливостями "Гармонія" здобула перемогу й отримала нагороду за кращу історію успіху організаційного розвитку", - підсумовує Юрій.
Наталія Журбенко, Вінниця.
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-