Останні з

Останні з "кіборгів": Прощання з Володимиром Бузенком

Аналітика
Укрінформ
Кращі серед кращих полягли під завалами та від жахливих ран, мало кому вдалося "народитися в сорочці"

Сьогодні з почестями віддали землі одного з найхаризматичніших "кіборгів" - уродженця Буковини, мешканця Великого Кучурова, що в Сторожинецькому районі Чернівецької області, 26-річного Володимира Бузенка на прізвисько "Італієць". Приїхали бойові побратими Володі.

Рідні не захотіли хоронити його на Алеї Слави у Чернівцях, поклали його прах у рідній землі, в Кучурові, біля батька, серце якого не витримало трагедії й зупинилося менш як місяць тому. "Ближче буде ходити провідувати", - по-простому сказала сестра Ольга. Це вона з грудною дитиною на руках їздила по Україні, по різноманітних інстанціях, залагоджувала справи, аби "впізнати" Володю серед багатьох понівечених тіл, щоби привезти до рідної оселі, заспокоїти душі рідних. Адже загинув "Італієць", коли було зруйновано Донецький аеропорт, ще 20 січня. Майже рік пройшов з тих пір.

Кореспондент Укрінформу зустрілася з Ольгою і з бойовим побратимом Володі - Ярославом Гавянцем, який провів останні дні в Донецькому аеропорту разом з "Італійцем", напередодні похорону, щоби довідатися, яким був він, Герой.

МИ З ВОЛОДЕЮ БУЛИ НАЧЕ БЛИЗНЮКИ, ТАКА СИЛЬНА ЄДНАЛА НАС БЛИЗЬКІСТЬ

- Цей рік приніс нашій сім'ї дві величезні втрати: не стало нашого невгамовного, веселого, працелюбного Володі, не стало й голови сім'ї, батька Петра Тодоровича, йому було всього 57 років. Ми всі осиротіли двічі, матір зовсім розбита горем. Є ще старша сестра Оксана, вона вийшла заміж у сусіднє село, і наймолодший неодружений брат Костянтин. Він завжди намагався наслідувати Володю, а тепер не може до кінця втямити, що залишився старшим чоловіком на господарстві, - розповіла Ольга.

- Ви з Володею дуже схожі зовні, характерами теж?

- Ми з ним були наче близнюки, розуміли один одного з півслова, змалку були нерозлийвода, адже між нами лише два роки різниці. Я старша, але в нього було чому повчитися і мені. Він був дуже активний і при цьому організований, веселун, яких мало, працелюбний. Якось, ми були ще школярами, затіяв збирати макулатуру, металобрухт та склотару. "Навіщо?" - питаємо. "Хочу заробити трохи своїх грошей", - була відповідь. Ну, справа похвальна. А потім він за ці кошти купив нам із сестрою на 8 Березня по гарному блокнотику й по кофтинці. Він був дуже чуйним, добрим, мав підвищене почуття справедливості.

- У нього було багато друзів?

- Я б сказала, довкола нього було завжди багато людей. Він був вираженим лідером, людей сприймав такими, якими вони є, з усіма їх перевагами й недоліками. А ще красенем. Дівчата просто липли до нього. Він же був дуже делікатною людиною, намагався нікого не образити, був щедрим на знаки уваги, незадиристим, його цікавили конкретні справи. Любив техніку. Усе, що їздило, привертало його увагу. Велосипеди, мотоцикли… Він закінчив ПТУ, був механіком, тож добре розбирався в "залізяччі". Брав у руки несправну річ, і робив із неї "ляльку". Так заробив собі на гарного мотоцикла. А друзі? Друзі перевірені в горі, їх виявилося всього декілька, але вони справді дуже допомогли нам у ці скрутні часи. Зокрема, Саша Нікуляк, Руслан Єреміца, подруга Віра... Я завжди була в курсі його справ - інколи постаємо зранку, зробимо каву, та й як розбалакаємося, аж та кава захолоне…

Вдруге прийшла повістка - сказав: "Треба йти. Що ж це - всі ховатимуться, - то й край боронити не буде кому!"

- Володя пішов до війська під час призову?

- Так. Уперше, коли прийшла повістка, не був призваний як депутат сільської ради. Вдруге прийшла - сказав: "Треба йти. Що ж це - всі ховатимуться, - то й край боронити не буде кому!" Він дуже боявся, що межі конфлікту розростуться, і військові дії дійдуть аж до нас. Спочатку, до листопада минулого року проходив підготовку на Яворівському полігоні, потім потрапив у саме полум'я - в Донецький аеропорт.

- У вас був телефонний зв'язок із братом?

- Так, практично весь час. Він потрапив за ротацією в останній склад "кіборгів". Напередодні від нього прийшла смс-ка: "Я вас усіх люблю, що би не сталося. До ранку ми не протягнемо..." Ми відповіли, що молимося за нього. Зранку на наступний день - ще одна смс: "Дякую, що молилися. Я ще є." Того дня він востаннє поговорив з мамою, татом, із братом. Казав, що дуже хоче додому, нормально помитися, попоїсти домашніх страв… З 19 січня з обіду зв'язок із ним пропав. Думали, - телефон розрядився.

БОЙОВИЙ ПОБРАТИМ: ВОЛОДЯ БУВ ЛЕГЕНДАРНОЮ ОСОБИСТІСТЮ

До нашої з Ольгою розмови приєднався молодий хлопчина. Як виявилося, теж "кіборг", який аж до розгрому Донецького аеропорту був разом із Володею Бузенком, - Ярослав Гавянець. Це йому постійно надзвонювала Ольга під час нашої розмови. І він доповнив її деталями, про які ніхто інший не міг би розповісти.

Треба віддати належне Ярославу, адже зазвичай люди, які пережили таке пекло, не йдуть на розмову, настільки це важко. Хлопець - родом з Тернопільщини, звідти й пішов добровольцем у серпні минулого року в АТО, вже опісля всього пережитого переїхав у Чернівці й тут одружився.

- Як усе відбувалося наприкінці? - запитала в нього, бо вже знала, що Славко, залишившись у тій бійні живим, потрапив у полон, але зміг із нього вирватися.

- З Володею ми перетнулися ще на Яворівському полігоні, і, як виявилося, раніше навіть служили строкову службу в одному полку, тільки в різний час. А потім, після останньої ротації, у складі 3-го десантно-штурмового батальйону 89-ої аеромобільної бригади зустрівся із ним у цьому зловісному новому терміналі аеропорту - він перебував там уже тиждень. Ноги у нього були посічені осколками, перебинтовані, але тримався він гідно. Під сам кінець усі вже занепали духом, але не він. Увесь час не сидів на місці, готував розтяжки, з вигуком "Слава Україні" закидав зв'язками гранат тих, хто був під нами, вочевидь, чеченців, судячи з їхніх вигуків. Мовляв, "Спускайтеся до нас, ми вас тут усіх переріжемо". А становище було незавидне - вороги над нами, на третьому поверсі, під нами, на першому, й довкола нас. Там наших було близько 80 бійців. І обстрілювали з усіх боків. Пастка.

- Їжа була?

- Що було, те було з'їдене, особисто я довго тримався на тюбику зі згущеним молоком, від цього, правда, ще більше хотілося пити. Коли закінчувалася вода, топили лід. Великим святом було, коли знайшов пакетик кави й зготував собі гарячу каву на кубику сухого спирту. Цього, мабуть, не забуду ніколи. 16 січня було справжнє пекло - нас "пресували" з усіх боків від 6-ої ранку до 2-ої ночі. Запустили газ, ми, без протигазів, рятувалися в кутку терміналу, закривали роти вологими серветками, весь час нас рвало. А нам підкидали димові шашки, ще і ще. 18 січня забрали поранених і тих, хто вже морально не витримував перебування в аеропорту. Тоді "Рахман", командир розвідки (звільнений з полону буквально під час підготовки матеріалу, - ред.), пообіцяв: "Тримайтеся до кінця, чекайте підмогу, вас розблокують".

20 січня був день останній, як його ще потім назвали "Сталінград ХХІ століття". Володя був серед нас. Після останньої евакуації залишилося 56 осіб, у тому числі й 10 добровольців. Підірвали перекриття. Все рухнуло донизу. Під завалами загинуло багато людей. Мені пощастило - на той час я був біля несучої стіни - поруч зі мною боєць просто провалився у прірву. Я розкопався, взяв автомат і пішов створювати кругову оборону. Всю ніч просидів з тепловізором. Четверо чоловік спустилися вниз витягувати поранених - дехто ще подавав голос. Витягнули вісьмох, п'ятеро з них до ранку не дожили. Тих, хто залишився, нарахували шістнадцять.

20 січня був день останній, як його ще потім назвали "Сталінград ХХІ століття"

Старшина пішов домовлятися про "зелений коридор" з умовою, що нам сепари нададуть медичну допомогу. Щоправда, слова дотримали, допомогу надали, кількох найважчих забрали в Донецьк у лікарню. Решта дванадцять потрапили в полон, у тому числі і я. Це були 12 бійців, які сяк-так могли триматися на ногах, але всі контужені, дехто поранений.

- Що таке і як виглядав ваш полон, не знаю, як і запитати…

- Нас повели до Гіві, потім до Захарченка. Потім били у підвалі, де був тир. Били трубами, табуретками, автоматами, як кажуть, не на життя, а на смерть. Водили на "допит" - цим займалися два російські офіцери. Практикували й таке - шикували в ряд, як на розстріл, а потім стріляли у стелю. За ці кілька секунд перед очима пролітало все життя. Ламали духовно, фізично, як ще можна нищити живу людину? Насміхалися: "Ти знаєш, хто ти, "кіборг"? Прочитай це слово навпаки - гробік". З нами там був мало не до смерті побитий Ігор Брановицький. Коли запитали, чи то він автоматник, той відповів ствердно. Тоді "Моторола" випустив дві кулі йому в голову.

- Як вам удалося вирватися з полону?

- Сюжет, як нас беруть у полон, з'явився в Інтернеті, і його побачив мій батько, Мирослав. Тато звернувся напряму до керівників нашого війська, потім вийшли на сепаратистів з проханням звільнити мене. Після переговорів мене перевели в приміщення Донецького СБУ, зашили рани на голові, і прикували наручниками. Чекати.

4 лютого було сплановано акцію доброї волі - сепаратисти хотіли показати, що вони милосердні й повертають полонених. Запросили журналістів. Передали нашим. Отак із 16 чоловік 14-ох звільнили, один був убитий, один ще залишився в полоні.

Коли їхав у поїзді додому в Тернопіль, подзвонив Андрій Головряк, друг Володі Бузенка, цікавився його долею. Що я скажу? Він був найяскравіший, найсміливіший, найвправніший з усіх бійців, яких я знав. Він заслуговує на звання Героя України.

МАМИНЕ СЕРЦЕ Й ДОСІ НЕ ВІРИТЬ, ЩО ВОЛОДЯ ЗАГИНУВ

- Сталося так, що мені з кількамісячною донькою на руках довелося залишити вдома старшого сина, 7-річного Марка, і їздити по Україні, організовувати ідентифікацію і перевезення тіла Володі додому. Не розповідатиму, наскільки це було важко, і так зрозуміло. Але більше було нікому, адже мій чоловік на заробітках, - продовжила Ольга. - Ці безмежні ходіння по інстанціях… І запитань більше, ніж відповідей. Перший тест ДНК робили в Запоріжжі. Результат - збіг із ДНК матері - на 99,8 відсотка. Потім тіло транспортували у морг судово-медичної експертизи до Чернівців. Це було ще у червні.

- А чому тоді й не поховали брата?

- Материнське серце й досі не вірить, що Володя загинув. Хоча батько ще 20 січня, коли все сталося, зранку прокинувся й сказав: "Все, немає нашого Володі. Мені наснився сон, що він мене просить, щоб я зігрів його, бо в нього страшенно замерзли ноги". Та й мені в цю ніч наснився жахливий, поганий сон. Відтоді з батька, колишнього бригадира тракторної бригади, чоловіка теж неслабкого, мовби всі сили вийняли. Так і пішов з життя. Зранку пішов у справах, ні на що не скаржачись, а опинився при дорозі неживим. Та ще й сталося так, що знайшла його я. Не голосила, не побивалася, все мовби задерев'яніло, викликала швидку, міліцію.

- Ви сказали "перший тест". То був ще і другий?

- Для певності вирішили повторити. Цього разу в Дніпропетровську. Результат майже такий самий: на десяту відсотка менші показники. До слова сказати, двоюрідний брат їздив до Дніпропетровська на впізнання. Але що там було впізнавати? Жах розповідати. Вже в Чернівцях відкрили труну. Побачили дещо з обмундирування і останки тіла - нічого не розпізнати.

…Вже восени, коли прийшли результати другого тесту, були зібрані всі необхідні документи, вирішити зробити похорон. А тут батько помер - 3 листопада. Трохи "відійшли" - ще й 40 днів немає, хоронимо Володю. Не дай, Боже, таке комусь пережити. Менший наш брат Костянтин у свої 23 роки почав сивіти.

- Володя боявся, щоби до нас не докотилася війна… Казав, добре, що ми далеко від військових дій…

- А ми - ТАМ, - сумно сказала Ольга. Зітхнув Славко.

- А чому "Італієць", - чому його так назвали?

- На Яворівському полігоні Володя весь вільний час ходив з навушниками - вивчав італійську мову, - додав Славко.

- А ваш який позивний?

- "Маестро", - і на здивовані погляди пояснив: "Я на гітарі грав, недовчився на актора".

- Можливо, тепер продовжите це заняття, адже доля дала вам новий шанс?

- Я й справді наразі займаюся в самодіяльному театрі. Я тільки-но демобілізувався, 21 листопада, отримав статус учасника бойових дій, і одружився. Живемо в студентському гуртожитку, дружина ще вчиться. Я ТОДІ найбільше думав про одне: ось не стане мене, і нікого після мене не залишиться.

- Хочете мати дитину?

- Дуже хочу.

- А кого?

- Пацана, звичайно, - посміхається Славко.

- І Володя дуже хотів дітей, - додає Ольга. - Коли приїжджав у звільнення з полігону, казав, що має намір, як тільки-но все закінчиться, одружитися. І дівчина у нього була, Валя. На жаль, не судилося.

- Хочу сказати ще про одну неприємну річ, - відважилася Ольга. - Коли в Донецькому аеропорту відбувся той фатальний вибух, ми стали шукати будь-яку інформацію про вцілілих і загиблих, куди тільки не дзвонили. І от нам дзвінок. "Я маю інформацію, що Володимир Бузенко живий, у полоні. Перерахуйте енну суму коштів і ви зможете з ним поговорити по телефону". Хоча все виглядало на шахрайство, але хто встоїть? Перерахували. Мовчанка. Набираємо номер. "Я не можу налагодити з ним зв'язок", - у відповідь. І потім - немає такого номера. Зате є ж такі люди!..

- Неприємно також, коли хтось, хто ховався за нашими спинами, вдає із себе щирого українця та бравого вояка, - сказав Славко. - Бачу часом нашивки "кіборг" і замислююсь, чи мають ці люди право їх носити. Бо кращі серед кращих полягли під завалами та від жахливих ран, мало кому вдалося "народитися в сорочці".

Наталія Команяк, Чернівці.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-