Стародавнє городище «Дикий Сад» розташоване майже в центрі Миколаєва біля злиття річок Південний Буг та Інгул. Воно виникло в середині XIII століття до нашої ери, було свідком «переселення народів» епохи бронзового віку. 

Цього року виповнюється 70 років від початку офіційних археологічних досліджень цієї пам'ятки, яка й надалі дивує відкриттями. Останні дають змогу говорити про зародження тут державності, широкі міжнародні контакти та навіть по-новому поглянути на походження сучасних українців.  

Зокрема, ідеться про новітні міжнародні генетичні дослідження, які засвідчили, що абсолютна більшість сучасних українців належить до індоєвропейської групи народів. Антропологічний матеріал збирали в кількох регіонах України, зокрема – під час розкопок «Дикого Саду». 

ПОПЕРЕДНИКИ КІММЕРІЙЦІВ: КИМ БУЛИ МЕШКАНЦІ «ДИКОГО САДУ» 

Частину артефактів у городищі віднайшли вже під час повномасштабного вторгнення, і їхнє дослідження дало змогу миколаївським історикам дійти низки важливих висновків. 

- Я вже з 90-відсотковою впевненістю можу сказати, що «Дикий Сад» перебував на такому високому рівні суспільного й економічного розвитку, що в нього були усі ознаки зародження державності. Крім того, підтвердилася гіпотеза, що його торговельні контакти мали широку географію. Ідеться не лише про Карпати та середню течію Дніпра, а й про Малу Азію і, можливо, Єгипет. Недарма ж розташоване неподалік давньогрецьке місто-держава Ольвія, яке виникло приблизно через 500 років після загибелі «Дикого Саду», заснували саме малоазійські греки. Очевидно, у їхній пам'яті зберігся цей шлях до Північного Причорномор'я, – розповідає відомий археолог, дослідник городища «Дикий Сад», старший викладач кафедри історії Чорноморського національного університету (ЧНУ) імені Петра Могили Кирило Горбенко. 

За його словами, одним із резонансних висновків останніх років стало те, що засновники городища не були кіммерійцями, як припускали раніше.  

- Нам не відома назва народу, який жив у «Дикому Саду». Раніше вважалося, що це були кіммерійці, однак подальші дослідження довели, що це не правда. Річ у тім, що кіммерійці – перший народ на території сучасної України, назва якого дійшла до нас завдяки працям Геродота. Але на момент їхнього приходу зі Сходу «Дикий Сад» уже існував, – пояснює археолог. 

Він додає, що саме кіммерійці й знищили городище. Вони вже перебували на вищому рівні розвитку: мали залізну зброю та знаряддя праці, тоді як мешканці «Дикого Саду» користувалися лише бронзовими виробами. 

Нагадаємо, що «Дикий Сад» існував у фінальний період бронзової доби – приблизно з 1250 до 950 року до нашої ери. Його мешканці виготовляли вироби з бронзи й кераміки, а також обробляли кістку, камінь і шкіру. 

Місце для поселення було обране невипадково. Воно розташовувалося на високому березі біля злиття Південного Бугу та Інгулу – саме там, де в ті часи пролягали важливі водні торговельні шляхи. Ними доправляли різноманітні вантажі, зокрема й сировину для виробництва бронзи. Саме тому, впевнені дослідники, тут був порт. 

«Дикий Сад» припинив своє існування вже після Троянської війни та руйнування Трої в XII столітті до н.е. Тобто прихід кіммерійців збігся в часі з «переселенням народів» або взагалі був його частиною. 

ЛАНКА, ЩО ПОЄДНАЛА ТИСЯЧОЛІТТЯ  

За словами Горбенка, у межах Миколаївської області розташовані три знакові археологічні об'єкти, що репрезентують присутність людини на наших теренах. Це Анетівка – стоянка людей кам'яного віку, яку добре знають європейські вчені, також античні поліси Борисфеніда на острові Березань та Ольвія. А хронологічно між ними – знакова пам'ятка епохи фінальної бронзи – «Дикий Сад». Тобто тут простежується зв'язок епох: від палеоліту до бронзової доби і далі – до античних полісів.  

«Дикий Сад» був не містом, як, скажімо, Ольвія, а протомістом – стародавнім укріпленим поселенням, яке вже мало певні ознаки міста, але ще не відповідало всім його критеріям. Городище складалося з кількох частин: цитаделі, ближнього і дальнього передмість та посаду – частини поселення, яка не захищена фортифікаційними спорудами. 

Центром була цитадель, її відгороджував перший рів шириною п’ять та завглибшки три метри. Його краї спиралися на природні яри, а тил усього поселення виходив на крутий береговий схил. Через рів були перекинуті два мости з кам'яними опорами. І це – найстаріші фортечні мости у Східній Європі. 

- Оборонна стіна цитаделі була досить потужною: два метри заввишки і три – завширшки. Усередині розташовувалися понад 20 об’єктів різного призначення. «Цитадель – найстаріша частина міста. Потім, коли населення зростало, утворилося ближнє передмістя. Ззовні його відгородили другим ровом. До речі, саме його ми почали досліджувати під час повномасштабної війни. Із часом за ним з'явилося дальнє передмістя, яке теж захистили третім оборонним ровом. А за ним був посад, – каже науковець. 

Одна з ознак розвитку «Дикого Саду» – соціальне та майнове розшарування суспільства. Воно, зокрема, проявлялося і в тому, де саме мешкали представники різних соціальних груп. А рови городища, на переконання Горбенка, виконували не лише оборонну функцію, а й розділяли різні прошарки його населення. 

У цитаделі проживала еліта, частина якої була майстрами високого рівня і володіла технологіями виготовлення бронзових та рогових виробів, кераміки тощо.  

У ближньому передмісті селилися ремісники. Зокрема, археологи знайшли там будинки майстра з обробки рогу та кістки, а неподалік – ливарника. На думку дослідників, саме ці фахівці становили своєрідний «середній клас». У дальньому передмісті проживали прості мешканці, а посад заселяв найменш заможний люд. 

Варто зазначити, що на протилежному від поселення березі Інгулу археологи виявили його форпост, який був призначений, зокрема, для захисту водних шляхів. 

Сьогодні площа городища становить приблизно три-чотири гектари, але археологи припускають, що разом із посадом і некрополем воно могло бути удвічі більшим. 

ВІД ПЕРШИХ ЗНАХІДОК – ДО СУЧАСНИХ ВІДКРИТТІВ 

Перші археологічні знахідки на території «Дикого Саду» зробив ще у 1927–1929 роках відомий миколаївський краєзнавець Феодосій Камінський. Серед них був і унікальний бронзовий казан. Але то ще не були розкопки в їхньому класичному вигляді, бо Камінський зібрав переважно так званий підйомний матеріал. Справжні дослідження він організувати не встиг, адже був репресований НКВС. Радянську владу археологія мало цікавила, і після Другої світової війни на території «Дикого Саду» розташували військову частину. Лише у 1956 році археологи Київського Національного університету під керівництвом науковця Лазаря Славіна організували тут перші планомірні дослідження.  

- Військову частину відділяла від іншої території висока огорожа. Тому розкопки проводили лише за парканом – на периферії городища. Власне кажучи, це й не дало змоги тоді знайти якісь значущі артефакти і, відповідно, зробити остаточні висновки, – продовжує розповідь Горбенко. 

І додає, що лише у 1991 році, коли військова частина переїхала, на «Дикому Саду» почала регулярно працювати археологічна експедиція під керівництвом Юрія Гребеннікова. Саме він організував тут роботу, яка невдовзі почала давати результати. Зокрема, знайшли кілька ритуальних об'єктів, що вказували на певний зв'язок мешканців городища з населенням Малої Азії. 

Із 1998-го розкопки очолює Кирило Горбенко. За його словами, фундаментальна зміна уявлень про «Дикий Сад» відбулася у 2004 році, коли археологи знайшли залишки потужних архітектурних споруд і низку цікавих артефактів. Вагомі результати дала й експедиція 2008 року, коли на території городища виявили унікальний комплекс із 13 бронзових предметів: 11 сокир, наконечник списа та ніж-пилку. Він докорінно змінив уявлення про життя тогочасних мешканців поселення. За наступне десятиліття вчені зробили ще чимало відкриттів. 

У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна Росії проти України, розкопки припинили. Але влітку 2024-го їх вдалося частково відновити. Щоправда, розкопки сьогодні ніхто не фінансує. Усе робиться на ентузіазмі волонтерів – любителів археології та студентів кафедри історії ЧНУ, які проходять тут навчальну практику. 

- За роки повномасштабної війни нам вдалося дослідити новий об'єкт на «Дикому Саду» – так зване приміщення №23, розташоване у ближньому передмісті. Також цього року почали вивчати ділянку між дальнім і ближнім передмістями. І тепер можемо припустити, що саме в цьому місці був третій рів, який розділяв ближнє та дальнє передмістя, – ділиться відкриттями керівник експедиції. 

На його думку, хоча за останні роки знайшли менше артефактів, та вдалося по-новому подивитися і переосмислити окремі знахідки та всю архітектурну структуру поселення.  

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЄ ДНК 

Починаючи з 2017–2018 років, матеріали з розкопок на «Дикому Саду» використовують для генетичних досліджень європейських науковців у галузі гаплогруп – груп людей, які мають спільного предка, у якого відбулася мутація, що передалася всім його нащадкам. 

Горбенко стверджує, що антропологічний матеріал з «Дикого Саду», зокрема фрагменти черепів, були використані для досліджень ДНК стародавнього населення України. Перше велике дослідження з цього приводу опублікували у 2019 році, наступне – у 2022-му.  

- Там наголошується, що сучасне населення України походить від людей, які жили на наших землях із ІІІ тисячоліття до н. е., – це якраз бронзова доба. Тобто українці походять від перших індоєвропейців, які були представниками ямної (3000–2600 до н. е.) і катакомбної (2600–2200 до н. е.) археологічних культур, що на цих теренах змінили пізніх трипільців. А це означає, що предками українців були саме індоєвропейці, які разом з трипільцями зробили внесок у геном сучасних європейських народів. Я понад 30 років займаюся археологією і завжди казав, що Україна – це Європа, – упевнений археолог. 

І додає, що в сучасному політичному розумінні Європа – це територія Європейського Союзу. Але в культурно-просторовому значенні Україна завжди була частиною Європи. 

АРХЕОЛОГІЯ ПРОТИ ІМПЕРСЬКИХ МІФІВ 

А ще, наголошує науковець, минуле України загалом і Північного Причорномор'я вкотре доводить, що історія розвивається по спіралі. 

- Кілька тисячоліть тому одним із центрів виробництва бронзи було східне Середземномор'я, а мідь надходила, зокрема, з території сучасної України. Тобто ці землі забезпечували тоді ресурси і логістику. Те саме відбувається й сьогодні, тільки замість міді – залізна руда та зерно. І так само, як і тоді, за цю логістику та ресурси точиться жорстка боротьба, – зазначає дослідник «Дикого Саду». 

Тільки, на відміну від минулого, коли суперники йшли в бій із «відкритим забралом», сучасні загарбники часто маскують свої справжні цілі. Саме тому і з'явився міф про те, що цивілізацію у Північне Причорномор'я принесла Росія, а до часів Потьомкіна і Катерини ІІ тут, мовляв, було «дике поле». Проте це грубе перекручування історичних фактів. 

- Ніякого «дикого поля» не було, бо тут постійно жили люди. У межах сучасного Миколаєва розташовані 53 археологічні об'єкти, найдавніший з яких датується VI тисячоліттям до н. е. Так, сучасний Миколаїв заснований наприкінці XVIII століття, але ж не на порожньому місці. Нещодавно оприлюднили карти 1787 року, на яких позначено декілька поселень. Тобто Росія просто розкручує міф про свою винятковість у становленні цивілізації в Північному Причорномор'ї і так намагається виправдати своє бажання захопити ці цінні землі, – наполягає Горбенко. 

Щоб розвінчувати подібні міфи, і потрібно проводити археологічні дослідження навіть під час війни.  

МУЗЕЙ, ЯКИЙ ПОКИ ЩО ЧЕКАЄ НА МИР 

До повномасштабного вторгнення на «Дике Поле» часто привозили іноземців. Тут побували китайці, італійці, американці, німці, іспанці, які висловлювали захоплення тим, що в Миколаєві є такий унікальний об'єкт. І навіть у червні цього року територію городища відвідали гості з італійського університету – юнгіанські психоаналітики Луїджі Дзоя та Єва Паттіс Дзоя. 

Ідея створити тут музей виникла ще у 1990-ті роки, але тоді її так і не реалізували. Одна з причин – навіть науковці ще не до кінця уявляли, із чим мають справу. Натомість знахідки та відкриття, зроблені у 2004–2010 роках, привернули увагу громадськості, а згодом і влади. 

У 2017 році відбулися перші зрушення: було оголошено про початок створення на місці розкопок музею просто неба. Міська влада Миколаєва виділила кошти, завдяки яким законсервували вже досліджені об'єкти, прибрали територію, встановили огорожу та інформаційні банери. 

У 2021 році на території «Дикого Саду» провели масштабний історико-культурний фестиваль. Тоді ж поряд із городищем за кошти громадського бюджету встановили стелу «Кіммерійський вершник» на честь давніх мешканців цього регіону. Після повномасштабного вторгнення всі подальші кроки зі створення музею були зупинені. Водночас у лютому 2024 року городище «Дикий Сад» внесли до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. 

- Ми – прифронтове місто, і під час війни робити на городищі якісь серйозні речі недоцільно з погляду безпеки. Але водночас потрібно хоча б елементарно доглядати за територією: косити траву, прибирати. Поки що цю місію виконуємо самі, на волонтерських засадах, – зауважує Горбенко. І додає, що охорони на території тепер немає, і навіть хвіртка біля входу не зачиняється. 

…Попри війну, археологічні дослідження «Дикого Саду» тривають. Адже кожна нова знахідка не лише відкриває ще одну сторінку давньої історії Північного Причорномор'я, а й додає нових аргументів на користь того, що українська земля має глибоке європейське історичне коріння. 

Алла Мірошниченко, Миколаїв 

Фото авторки та з архіву Кирила Горбенка