Бо коржик має дух, упевненість і силу!

Бо коржик має дух, упевненість і силу!

Укрінформ
Різдвяні панянки, таке традиційне печиво, раніше у Котельві пекли чи не в кожній родині

Дивитися на них і вдивлятися можна довго, а візерунками – блукати, немов лабіринтом. У них – глибінь традицій, сакральність, магія. Це не просто коржики, це – тотем роду, замішаний на історії багатьох поколінь. Коржики мали трапитися в житті Оксани Дорошенко, тому що просто так у ньому нічого не відбувається.

ПОВЕРТАЮСЯ В КОТЕЛЬВУ – ТУТ РОЗМІРЕНІСТЬ І ТИША

Різдвяні панянки, такі традиційні коржики, раніше в Котельві пекли чи не в кожній родині. Вони, а також канхвети (саме в такому звучанні) із завареного цукру були основними подарунками колядникам і щедрівникам.

- Я дуже любила колядувати, – згадує Оксана. – Ми збиралися гуртом, вулицею, дівчата одягали бабусині платки, знаходили якусь там маску кози. Звісно, в нас не такі були вертепи, як на Західній Україні, але ми щось подібне намагалися організувати. І так ходили по найближчій окрузі. І нам завжди давали горішки, канхвети кручені (у нас їх так і називали – канхвети, такі чубаті, з китицями). І оці панянки. Я їх дуже любила, вони були барвисті, яскраві.

А потім усе це відійшло – дитинство минуло, здавалося, забравши з собою щиру безпосередність і вміння дивуватися кожному моменту буття. Оксана вступила до юридичної академії, поїхала до Полтави на навчання, та так і залишилася у місті на десять років. «На довгий час місто мене засмоктало», – на цих словах Оксанин голос і справді стає невеселим, навіть безбарвним.

- Я працювала реєстратором нерухомості, – розповідає. – А потім втратила роботу, 9 місяців простояла на біржі праці. Кілька місяців неофіційно пропрацювала помічником нотаріуса. Виявляється, без роботи Полтава не така вже й приваблива. На той час у Котельві відкривали контору нотаріуса і порадили взяти мене помічником.

Я приїхала в селище – а тут так спокійно. В юності я тікала з села, бо не хотіла городів, господарства. А це повертаюся – тут така розміреність, така тиша. Зранку прокидаєшся – півні кукурікають, собаки десь перегавкуються. Сіла на велосипед і потихеньку доїхала на роботу, без отих маршруток, черг, давок. Мені це потрібно було на той час, воно мене дуже відновлювало.

З ПЕРШОГО РАЗУ НЕ ВИЙШЛО РОЗМАЛЮВАТИ

Нове-старе життя послало нові й старі відчуття. Оксана почала зустрічатися з котелевським хлопцем Андрієм, якого знала ще зі школи. Пригадує їхню суперечку про те, де краще жити: в селі чи в місті. Тоді, в юності, думки різнилися: Оксану манили можливості міської жительки, Андрій не мислив свого життя без Котельви. Тепер, як з’ясувалося, у них спільні не тільки погляди на життя.

- Було якраз Різдво, й Андрій приніс мені повний пакет панянок, коників, півників. У мене був культурний шок: «Де ти їх узяв? Я їх років 15 не бачила». А він каже: «Це моя бабуся і сестра печуть». До його бабусі навіть із київських видань журналісти приїжджали, щоб розповіла про панянок. І воно мене сколихнуло.

Сколихнуло, але точкою відліку ще не стало. Оксана й Андрій одружилися, у них народився син і було не до панянок.

- А потім я відійшла, – продовжує Оксана. – 2016 рік. Перед Різдвом попросила сестру чоловіка, щоб ми разом спекли панянки, щоб вона показала мені, як їх робити. Бабуся на той час померла. І ми почали пекти. Здавалося б, що там складного? На воді тісто, поливою з ріжечка завитушками розписується. Але насправді це дуже складно. Важко вгадати, щоб полива не розтікалася, щоб не була рідка або надто густа, щоб вона витікала тоненькою цівочкою. Вважається, що найвправніша майстриня та, в якої дуже тоненькі візерунки. У мене з першого разу не вийшло їх розмалювати. Але сам процес захопив. Замість тоненької цівочки я почала крапочками розписувати. Думаю, я все одно їх порозмальовую!

Святки минули, а панянки не давали Оксані спокою, їй хотілося малювати на тісті. Але ж це обрядова страва, як паски на великдень – щодня пекти не будеш.

- Я почала цікавитися імбирними пряниками (вони якраз стали популярними), шукала різні рецепти в інтернеті, постійно експериментувала зі смаками, а чоловік дегустував. Дивилася відео, як розмальовують пряники. Наприклад, у стилі мультяшних героїв. Як вони так роблять? Я так ніколи не зможу! І справді, так і вийшло. Я так не робила, не роблю і не робитиму, – сміється Оксана. – Єдиний раз у житті попросили мене родичі, щоб я зробила кенді-бар з якимись Міккі-Маусами. Спасибі їм, я зрозуміла, що більше ніколи цього не робитиму. Промучилася з ними всю ніч, вони в мене страхолюдні вийшли. Не можу я малювати мейнстрим! Навіть котики, півники пішли у мене в народному стилі. Я видивлялася, який орнамент на глечиках, вишивках, і брала звідти елементи.

Оксана Дорошенко
Оксана Дорошенко

Я ТОДІ ЗАСМУТИЛАСЯ, А ЗАРАЗ ДУМАЮ: СЛАВА БОГУ, ЩО НЕ ПРИЇХАЛИ

На тісто лягали візерунки, немов ті, що зійшли з полотен Марії Примаченко чи Катерини Білокур. Спочатку образи виникали інтуїтивно, згодом Оксана усвідомила: все має значення, все між собою пов’язане.

- Перші медові коржики – це були пасхальні яєчка. Але я не хотіла малювати, не знаючи символіки. Відкрила книгу Оксани Білоус про великодню символіку – і давай дивитися, що таке вербиченька, що таке ріжки, що таке дерево життя. Тоді спекла, розписала ті яєчка, подарувала їх рідним, друзям. Потім на день народження пекла коржики і дарувала.

Але тоді Оксана не вважала це захоплення значущим. Каталізатором, як вона сама каже, стала поїздка антропологічно-етнографічної експедиції Ukrainer, що розповідає пізнавальні історії про найвіддаленіші куточки, людей, мистецтво та бізнес в Україні, на Полтавщину.

- Хтось їм порадив заїхати до мене, мовляв, вона малює коржики. А я злякалася: що буду їм показувати? Адже вони знімають увесь процес. Тоді вони поїхали в Опішню. І в Опішні як застрягли, то вже в Котельву не потрапили. Я тоді засмутилася, а зараз думаю: слава Богу, що вони не приїхали, бо я тоді реально була не готова, я би їм не змогла нормально розповісти. Але сам факт, що вони могли приїхати, підштовхнув мене, надихнув розвиватися далі й дав упевненість, що це може бути комусь цікаво.

КОРЖИК – НЕ БІЗНЕС

Так з’явився бренд – котелевський коржик, зі своїм рецептом. Але за п’ять років жодного разу Оксана не повторилася. Вона пригадує історію зі шкільними творами, коли вдома в чорновику писала один твір, а в школі не могла його переписати – надто просто й нецікаво це було, тому писала інший. І нічого вдіяти зі собою не могла! Так і з коржиками:

- Просять мене намалювати такого котика, як уже є. Сідаю малювати: десь завитушка не така пішла чи якась не така китичка. Відразу переживала, а потім зрозуміла, що двох однакових у мене не вийде. Це моя фішка. Я починаю малювати і щось своє додаю. Сідаю малювати коржик і ніколи не знаю наперед, яким він буде. Для мене це також загадка. Я малюю довго. Один коржик можу розмальовувати і п’ять, і шість годин. На народження ідеї також потрібен час. Це такий внутрішній процес.

Можливо, тому, що котелевський коржик для Оксани був не звичайним печивом, а її внутрішнім «я», пов’язував з її предками, вона не могла наважитися перейти на товарно-грошові відносини. Першою замовницею коржика стала журналістка з Луцька. Оксана переживала, чи витримає печиво дорогу, як його можна продати? Встановила ціну тому, що все-таки дуже багато часу й сил ішло на створення котелевського коржика – до чотирьох діб. Якось Оксана довго сміялася, коли її попросили виготовити чотири тисячі автентичних коржиків. Та вона за все життя стільки не зробила!

- Сьогодні в мене є постійні клієнти, котрі розуміють, яка це праця. Якби я продавала просто тісто… Але дехто, коли чує ціну 100-150 гривень, обурюється: дівчинко, ти що! Я таким людям нічого не пояснюю, я їх не змушую купувати. Мені неприємно доводити, чому коржик не може коштувати 30 гривень. Якось одна людина оцінила коржик у тисячу гривень. Приємно, але я виходжу з можливостей наших людей. У мене це не бізнес. У мене навпаки проблема в тому, що багатьом людям я змушена відмовляти, тому що просто фізично не встигаю.

Бо ж не коржиком єдиним… Хоча саме йому, коржику, Оксана завдячує тим, що змогла змінити своє життя.

- Коли коржик змінив мою свідомість, я зрозуміла, що в юриспруденцію повертатися не хочу. Це виснажувало, я все пропускала через себе, приносила додому. Я вийшла з декрету, і тут мені пропонують роботу в історико-культурному заповіднику «Більське городище», офіс якого в Котельві. Я цієї роботи не знаю. Як воно буде? Думаю, піду, місяць пороблю, якщо не сподобається – звільнюся.

Прийшла туди, мене завели в наукові фонди. А там стоять стелажі античного посуду, якому 2,5 тисячі років! Я й не знала, що в нас у Котельві є таке! Цінне, наповнене, багате. І ця робота мене захопила. Я тут знайшла однодумців. Мені подобається, що не тільки я щось людям даю, а й вони мені теж.

Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ТИ РИДАЛА...

Оксана не приховує складників тіста свого коржика: склянка меду, склянка цукру, борошно, яйця, вершкове масло, кориця, цедра лимона, кардамон, бодян, гвоздика, какао, кероб, лікери амарето, лімончело і ром. Ділиться ним з усіма, хто виявляє бажання повторити. Котелевський коржик, як і традиційних панянок, вона пече так, як це робила бабуся її чоловіка:

- У мене є бабусині форми: панянки, півника, коня, – їх іще дід Іван, її чоловік, робив із жерсті. Частину форм я купила, частину мені зробив мій чоловік. Були ми в Опішні: які глечики, які макітри! Я такі спекти хочу! Й Андрій зробив мені форми у вигляді глечика і куманця. Так ми продовжуємо справу свого роду: я печу, а чоловік форми робить.

Мало хто знає, що коржики свого часу врятували Оксану від розпачу. 2018 року її чоловіка як працівника військкомату відправили в зону бойових дій – на Світлодарську дугу, де він прослужив рік.

- Якщо подивитися мій Фейсбук того періоду, то там фотографії природи, коржики – у мене все класно. Час від часу я пекла звичайні коржики і передавала на Донбас, але про це, звісно, не розповідала. «Чоловік на війні, а вона життю радіє, коржики пече», – зловтішалися люди. Як я тоді плакала! Ніхто ж не бачив, як я почуваюся, коли він телефонує, а я чую, що починається стрільба. І чоловік каже: «Я тобі передзвоню». І я рахую секунди до того часу, коли він зателефонує. А бувало, добу не телефонує – і я шукаю повідомлення про втрати на Світлодарській дузі. Чоловік мені тоді сказав: «Я дуже радий, що ти фотографуєш, печеш коржики, що розповідаєш, який захід Сонця – мене це тримає. Я не хочу, щоб ти ридала. Ми для того тут, щоб ви там раділи».

ЛІСОВИКИ

Коли Оксана розповідає про чоловіка, розумієш, що і з ним її доля пов’язала не просто так. Вона себе й Андрія називає «лісовиками», адже обоє жили на краю селища, тільки по різні боки, біля лісу. Нині мешкають біля річки у його родовій хаті, де ще одна бабуся пекла панянки, а прадід був різьбярем, заготовки віконниць якого й досі збереглися. Двір для Оксани – своєрідний музей, вона любить порпатися у старому сараї й знаходити давні речі. А у вибір імені сина взагалі втрутилася магія, не інакше.

- Ми ще не були одружені, але чоловік уже запропонував стати його дружиною. Був нелегкий період: я потрапила в аварію, лежала вдома, Андрій до мене їздив щодня. В один із зимових вечорів я перебирала імена, якими б хотіла назвати своїх дітей. Не хотілося банальних – Артем, Іван. І якось мені прийшло в голову ім’я Серафим. Пам’ятаю ще з дитинства, що це був такий святий, який жив у лісі, з тваринами розмовляв. Я ж теж дитина лісу, під лісом виросла. Я була з тих, хто не боявся вночі до лісу ходити, бо там відчувала себе захищеною. Там, де багато людей, хотілося згорнутися в клубочок, а от уночі посеред лісу – саме воно! То й думаю: чом би й не Серафим?

Якраз приїжджає до мене майбутній чоловік, каже: «Дорога довга, я думав про імена дітей: якщо дівчинка, то нехай буде Єва, а якщо хлопчик – Серафим». Я ледве не впала! Ще з’ясувалося, що в чоловіка прадіда Серафимом звали. Через певний час у нас народився хлопчик у переддень святого Серафима, тож інакше ми його назвати не могли.

ПАНЯНКИ МАЮТЬ БУТИ НЕМАТЕРІАЛЬНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СПАДЩИНОЮ

Мені хочеться назвати Оксану лісовою Мавкою. Коли вона потребує вражень, емоцій, що живлять її творчу натуру (Оксана ще й фотограф, називає це захоплення навіть залежністю), то шукає їх найперше у природи: там красиво і вільно. Навіть звістку про суворий карантин вона зустріла якщо не з радістю, то принаймні не засмутилася – більше часу було на піші й велосипедні прогулянки разом із Серафимом і споглядання за природою. Між варіантами піти між люди чи до лісу – Оксана обере останній.

Однак знає, що справу, яку задумала, без підтримки людей не зрушить:

- Наші панянки печуть із покоління в покоління. Минулого року я писала дослідження на визнання панянки місцевим елементом нематеріальної культурної спадщини. Дали мені грамоту, статуетку – і на цьому справа зупинилася. Багато хто думає, що це я себе піарю. Вони не розуміють, що це не для мене, це для громади.

«Дивлюся на них, і в мені щемлять сльози тихої радості і світлої пам'яті, й оживають теплі дитячі спогади, і гріють душу тіні далеких предків», – написала Оксана про панянок. Для того, щоб їх визнали нематеріальною культурною спадщиною, потрібно здійснити величезну роботу: зібрати свідчення носіїв спадщини – тих, хто нині пече, взяти їхню згоду; сфотографувати процес виготовлення; зафіксувати факт передачі від покоління до покоління. Треба, щоб таких свідчень було з пів сотні.

- Для мене, – продовжує Оксана, – найважчий момент у тому, що треба піти в люди. Минулого року я ходила на базар, де бабусі продавали панянки, просила їх сфотографуватися, але вони ні за що не схотіли. Є люди відкриті, які розуміють, а є такі, яким потрібно пояснювати, наче виправдовуватися. Це важко і виснажливо. А потім ще є бюрократичні моменти передачі й затвердження документації, у мене до цього відраза. Але все одно я буду «лупати сю скалу».

«Бо Оксана Дорошенко, – сказала б я словами її п’ятирічного сина Серафима, котрі були звернені до котелевського коржика, – має дух, упевненість і силу!»

Наша розмова з Оксаною тривала довго, і я нарешті наважилася запитати, як можна з’їсти витвір мистецтва, яким, на мою думку, є котелевський коржик?

- Найдовше я зберігала коржик протягом року, потім він розламався, і я його з’їла. Взагалі ставлюся до цього так: якщо я його намалювала, сфотографувала – все, можу його й з’їсти.

Інна Савченко, Котельва
Фото – із ФБ-сторінки Оксани Дорошенко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-