Місце, де виховують захисників України

Місце, де виховують захисників України

Укрінформ
На Луганщині, серед мальовничих лісів Кремінщини, на новому місці цілком органічно прижився обласний військовий ліцей

Про існування в Луганську військового ліцею мені, звичайно, було відомо, але навіть на думку не спадало там побувати. Він носив (і досі має) у своїй довгій назві ім’я «Молодої гвардії» – «бренд», який луганські «комсомольці» осідлали від самого початку своєї появи біля керма області. З такою назвою у навчального закладу не мало б виникнути жодних проблем із російськими бойовиками (принаймні, в перший період окупації). Тож коли я дізнався, що ліцей обживається на новому місці серед мальовничих лісів Кремінщини – здивувався. І зрадів.

БЕЗХМАРНЕ НЕБО

Після початку війни, коли ситуація на неокупованій частині Луганщини стабілізувалась, почав надолужувати згаяне. У ліцеї бував неодноразово і з різних приводів. То День Збройних сил тут відзначають, то зустрічають Президента. А одного разу, на Масницю 2018 року, під чуйним керівництвом Анжеліки Рудницької ліцеїсти ліпили вареники з такою завзятістю, що встановили рекорд України. Офіційно засвідчений представниками «Книги рекордів». Потім ті вареники розвезли по фронтових частинах. Але не в тім річ. З кожним своїм візитом я дивувався, якими швидкими темпами осучаснюється ліцей.

У липні, проїжджаючи повз нього на якийсь захід, геть його не впізнав. Сучасна будівля, під м’якою покрівлею, стіни, вкриті термоізоляцією, сяють новизною. А коли прочитав повідомлення про відкриття нового спорткомплексу на території закладу, зрозумів: треба їхати спеціально. А тут іще зустрів в обладміністрації начальника ліцею Валерія Ємбакова, і той нагадав давню мою обіцянку познайомитись із його господарством.

Валерій Ємбаков
Валерій Ємбаков

Так, деталь, але промовиста. До ліцею мене підвозив хтось із його співробітників. На КПП нікого не було (чи має там хтось бути, не з’ясовував). Водій просто натиснув якусь кнопку на своєму… ґаджеті – і ворота роз’їхались. Не те, щоб це було щось далеко “за гранню”, але ж хтось потурбувався про зручність для персоналу. Пізніше Валерій Євгенович завів мене в чергову частину. Три монітори дозволяли черговому офіцерові відстежувати ситуацію приблизно з півсотні «локацій». «Довіряй, але перевіряй», – прокоментував побачене полковник. «Усе ж заклад режимний», – подумки виправдав я тотальну систему контролю.

І згадав власну юність, яка пройшла в одному не настільки престижному навчальному закладі (хоч і з певною військовою підготовкою). Утім, порівнювати «два світи, дві системи» я тут, мабуть, не стану. Можу тільки зазначити, що жодних воріт там у мене не було…

Полковник перебував у своєму кабінеті, захищений від вірусної загрози прозорим «забралом». Це забрало трохи мене збентежило: мій простенький апарат не обладнаний поляризованими фільтрами, і фотографії могли б вийти недостатньо якісними. Втім, обійшлося. Знайомство з ліцеєм передбачало вихід надвір, а там людина може жити і без засобів захисту. І небо було безхмарним.

БЛУКАЮЧИЙ ЛІЦЕЙ

Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв «Молодої гвардії» було засновано в 93-му році на базі (точніше, на руїнах) колишнього Луганського вищого військового авіаційного училища штурманів (ЛВВАУШ). До 97-го він існував у складі ЗСУ і підпорядковувався Міністерству оборони. Потім Указом президента Кучми подібні ліцеї (Луганський, Донецький, Чернігівський, Криворізький і Львівський) були передані у спільну власність обласних громад. Тобто з 97-го року він є власністю – як там у Конституції? – сіл, селищ, міст, районів Луганської області в особі Луганської обласної ради (якої вже немає).

До речі, переді мною сидів один з останніх депутатів цієї ради. У лютому 2014-го Валерій Ємбаков вийшов не з фракції Партії регіонів (як дехто з його колег). Він полишив саму раду, коли та почала штампувати суто політичні рішення стосовно подій у Києві. От він як військовослужбовець, начальник ліцею написав свою заяву. На той час він командував цим закладом уже 11 років.

– У 2014-му, коли відбувались відомі події, а ліцей був захоплений російськими НЗФ, ми намагались протягом кінця липня – початку серпня щось вивезти звідти. Потім, коли пішли бойові дії безпосередньо в Хрящеватому (приміське село за три кілометри від ліцею; особливо постраждало від крупнокаліберної артилерії під час відомих боїв за Новосвітловку. – авт.), – звичайно, було прийняте рішення негайно евакуюватись. Спочатку перебралися до Старобільська, потім у Сватове, в Сєверодонецьк… Головне, що жодної хвилини не сумнівались, що нам робити далі. Після Іловайська стало зрозуміло, що просто так Росія не віддасть ці шматки української землі. Бо ніде, де пхала свій ніс путінська Росія, жодних позитивних змін не відбулося. Це стосується і Молдови, і Кавказу… І ми прийняли рішення якомога скоріше відновлювати діяльність ліцею на вільній території.

– «Ми» – це хто?

– «Ми» – це начальник ліцею і три офіцери Збройних сил України. До речі, я дуже пишаюсь тим, що… От, проводять аналогії з Кримом; у Луганській області – дуже багато залишилось міліціонерів там. Зрадили присязі. Є офіцери СБУ, що там залишились. З військовослужбовців же Збройних сил на Луганщині – жоден не зрадив. Правда, їх в області було дуже мало. Можливо, тому й залишились оті клаптики землі під окупантами. Звичайно, що п’ять офіцерів – один був звільнений ще до цих подій, але і він теж живе сьогодні під Києвом – виїхали. І ще кілька цивільних працівників ліцею також. Звичайно, більшість цивільних залишились там. Я їх не засуджую – життя таке…

«ПРАВОСЕКИ» У ПІДВАЛІ

Спочатку не було нічого – з Луганська виїхали тільки з печаткою. Потім і стандартними, і не дуже, способами вивозили й особові справи співробітників, а от матеріальної бази попервах не було жодної. Осіли в Кремінній. На околиці міста існував інтернат – типовий рудимент радянського ще минулого. Певний час дві установи ділили один дах над головою (коли я вперше тут побував, інтернат ще діяв), а потім потроху, без катаклізмів, усі приміщення перейшли у власність ліцею, причому викладацький склад, технічні працівники переважно залишились на своїх місцях. Не можу стверджувати щось однозначно, але відомості про якісь конфлікти стосовно такої заміни до мене не доходили.

– Це був буремний 2014-й рік. Щойно приїхали сюди, вся Кремінна вже знала, що в «Третьому інтернаті» в підвалі сидять «правосєкі» (це ми такими вважались). І так, день за днем ми намагались змінити ставлення і до нас, і до українських Збройних сил. Що гріха таїти. Це наразі все гаразд. А тоді, коли хтось приходив нам допомагати, ми бували дуже схвильовані.

Потихесеньку начальник ліцею з соратниками розбудовували свій заклад освіти і дуже боялись: чи підуть сюди хлопці на навчання. Коли ліцей був у Луганську, набирали по 138 підлітків щороку. Охочих же бувало близько 250-ти, основна маса – з Луганська, Сорокіна (Краснодон), Должанська (Свердловськ), себто з шахтарських міст. Шахтарі своїх дітей із величезним задоволенням віддавали у військовий ліцей. А тепер вони відрізані, і всі сподівання – на вихідців із села. У перший рік на новому місці – 2015-й – було оголошено набір усього 55 кадетів. Приїхало шістдесят.

Молода гвардія. 2015 р.
Молода гвардія. 2015 р.

– Наші побоювання справджувались: взяли практично всіх, окрім тих, хто не пройшов за станом здоров’я. Але потихесеньку ми розвивали ліцей, зокрема й дякуючи засобам масової інформації. Другий наш набір у 2016-му готувались теж приймати два взводи (50 – 55 хлопців). Але на День відкритих дверей у квітні того року прийшла майже сотня юнаків.

У мене аж серце затремтіло. Був у нас на цьому заході Юрій Юрійович Клименко («профільний» заступник керівника обласної ВЦА – авт.). Я до нього звертаюсь, а він: «Треба все робити, аби приймати всіх». Адже якщо на День відкритих дверей стільки приїхало – вступати приїде ще більше. Приїдуть юні луганчани, скажуть: «Пане полковнику, я хочу служити в Збройних силах України», – а я що відповім? Що місць нема, ти за конкурсом не проходиш? Звичайно, що терміново було прийнято рішення розширятись. Протягом літа ми підготували і навчальні класи, і спальні приміщення, і санвузли – щоб уже вийти на 120 кадетів. І ми їх прийняли.

КОЛИ ДІВЧАТ БРАТИМУТЬ У ЛІЦЕЙ?

Відтоді на всі набори приїжджає по 170-180 охочих. Велика цифра, зважаючи на те, що в області з дев’ятого класу випускається десь чотири тисячі дітей. Поділіть на два: хлопців із них десь половина. Тож кожен дванадцятий з усіх приїжджає вступати до військового ліцею.

– А дівчата вступати не намагались?

– Ви знаєте, в ліцеях Міністерства оборони, згідно з постановою Кабінету Міністрів є дозвіл на вступ дівчат. І в Києві, і в Одесі – у два ліцеї, що належать МОУ – дівчата вступають. У нас це трохи не врегульовано законодавством. Положення про ліцеї – воно 1999-го року. Наразі Міністерство оборони сумісно з Міністерством освіти і науки розробляє нове. Там, безумовно, буде враховано, що й дівчата можуть сюди вступати.

Ще у 2010-му обласна влада ухвалювала рішення: мовляв, будемо в Луганську дівчат приймати. Але передова ідея не була підкріплена матеріально. Адже дівчата мають жити окремо. Окремі приміщення, умови…

– До речі, в мене донька – майор Збройних сил України, – повідомив полковник. – У Києві служить, хоча як і всі офіцери, пройшла АТО, служила в Золотому. У моїй сім’ї майже всі – військовослужбовці. Донька. Чоловік доньки – полковник ЗСУ. Чоловік молодшої доньки – старший лейтенант Збройних сил. Пишаюсь, що всі вони служили тут. І під час Антитерористичної операції, і в Операції об’єднаних сил. Колись Клименко спитав мене: «Валерій Євгенович, ти ж у нас завжди був попереду планети всієї. Чому не набираєш дівчат?»

Річ у тім, що військові зіштовхнулися із серйозною проблемою при наборі дівчат. В одному з ліцеїв вирішили набрати один клас – 20 дівчат. Приїхали чи то 80, чи 90, і вийшло, що конкурс хлопців один на одне місце, ну, може трохи більше. У дівчат – чотири до одного. Двадцять вступають, шістдесят – ні. А це вже дискримінація. Вона набрала більше балів, ніж багато хто з хлопців. А якщо підходити до всіх однаково, виникає ризик, що скоро в ліцеї будуть самі дівчата. До речі, легендарні амазонки десь тут у наших степах кочували…

«АНТИМАТЮКАЛЬНА» ЗОНА

Ємбаков більш за все пишається тим, що кожен рік від 89 до 90 відсотків його випускників ідуть до війська. Наприклад, у цьому році з 91 випускника 84 носять погони, зокрема й 64 – у збройних силах. Решта – в інших силових структурах. Такі ж пропорції спостерігались і в минулі роки.

– У цьому навчальному році в нас буде 107 випускників, і на теперішній час до сотні хлопців теж виявляють бажання вступати до закладів вищої військової освіти. Оце – найголовніше. Тому що всі, хто в нас навчаються – мешканці Луганщини. Одиниці – зі Слов’янська, з Донеччини. Тому що Донеччина… Завжди вона була попереду. Та є одна галузь, де вона не просто позаду, а дуже далеко позаду: в них немає військового ліцею. Той, що був у Донецьку, на жаль, там і залишився.

Американська світлова пушка в актовому залі
Американська світлова пушка в актовому залі
Світлові пушки просто над сценою
Світлові пушки просто над сценою

…Після завершення розмови в кабінеті начальник повів мене знайомитись із його закладом. Як виявилось, в одному коридорчику (метрів з десять) ще не завершений капремонт. Все решта – обладнання класів, меблі, стіни, стелі, підлога – все нове. Полковник переконаний, що такого рівня ніде в середніх навчальних закладах цього типу немає. Утім, це стосується не лише класів. Туалети, душові, роздягальні. І все розраховано за сучасними санітарними нормами.

За законами жанру слід було поспілкуватися і з вихованцями, у них запитати, як вони тут почуваються. Довелося обійтись без цього. У ліцеї дотримуються усіх рекомендацій щодо боротьби з пандемією, зокрема жорстко обмежені контакти зі сторонніми людьми, та й між самими кадетами встановлено відповідну дистанцію. Аби дотриматись норми – 6 квадратних метрів на особу – казарму розширили за рахунок кількох навчальних класів, і розібрали двоярусні ліжка. Тепер усі сплять на одному «поверсі».

Зрештою, з кадетами я спілкувався, причому в ті роки, коли тут перетворення тільки починались, тобто в них було набагато більше підстав скаржитись на життя. Не тільки не скаржились – пишались своїм вибором, як мені тоді здавалось, – абсолютно щиро. Гляньте на фото: у школах сьогодні такі відкриті обличчя рідко зустрінеш у їхніх однолітків.

…Як уже було сказано, ліцей є закладом з посиленою спортивною підготовкою. Юнакам є де готуватись. Новеньке футбольне поле зі штучним покриттям, тренажерний комплекс у чималенькому павільйоні, навіть тенісні корти. Це на відкритому повітрі. Є й спортзал під спільним дахом; ще один зал гімнастичний, рукопашного бою. Зал атлетичної гімнастики. Унікальний спортивний комплекс створений – і це дуже важливо – не тільки для ліцеїстів. Він використовується і для підвищення ефективності спортивно-масової роботи серед молоді Кремінщини.

– Ми є ініціаторами цього, нам допомагають, і ми знаходимо розуміння в місцевої влади. У нас дуже багато спільних заходів з молоддю району тут проходить. Є традиційний турнір з настільного тенісу, ми його вже тричі проводили. Є волейбольні змагання. Однозначно: як тільки дозволить обстановка з пандемією, проводитимемо змагання з футболу, баскетболу. Принцип такий: сюди має приходити молодь. Вона має не з цигарками ходити, не з пляшкою пива або чогось міцнішого – а йти сюди, займатися спортом. Сьогодні один прийде, завтра він залучить трьох. А від цього вже буде залежати рівень освіченості, здоров’я. Рівень порядку, до речі, і злочинності. Бо інакше – проблематично. Нема спортивних споруд – а тут будь ласка. Виконуй тільки наші головні вимоги: антинікотинова, антиалкогольна, антиматерщинна зона. І займайся, скільки хочеш.

JAUNĀ GVARDE

– Виховний процес у нас спрямований на те, щоби хлопці стали справжніми патріотами України. Вони прокидаються під звуки Гімну України. Кожного ранку, навіть не зважаючи на всі оці карантинні перестороги й обмеження, на плацу, поротно, піднімають Державний прапор України і голосно співають Державний Гімн. Кожен урок починається з вітання «Слава Україні!» – «Героям слава!». Щотижня сплановані заходи військово-патріотичного виховання – абсолютно різноманітні. Весь уклад життя, навіть атмосфера, аура, наочна агітація – все налаштовує на те, що ми живемо в Українській Державі. І ваша роль, хлопці, ваше майбутнє нерозривно пов’язані зі служінням Батьківщині.

– З ветеранами АТО спілкуються?

– Дуже часто до нас приїжджають ветерани АТО або ООС, зокрема й наші випускники. Такі дуже чутливі моменти, коли вже приїжджають курсанти – або Львівської академії сухопутних військ, або Харківського Національного університету повітряних сил. Буквально кілька днів тому приїжджали наші випускники, які вступили до Львівської академії, сєверодончани. Цікаво, що якщо до Львова раніше боялись їхати – один-два, троє – тепер 25, 27. Кожного року до введення карантину 50-60 чоловік їздили до Львівського ліцею імені Героїв Крут, а «крутяни» приїжджали сюди. Символічно: у них Герої Крут, у нас – «Молодої гвардії». На три-чотири дні. Наші хлопці і в Латвію їздили. Запрошували їх однолітки з організації Jaunā gvarde – «Молода гвардія» латиською. Звичайно, їхали через Польщу, відвідали розташування УкрЛитПолбату. Було стільки вражень! Повертаються зовсім інші діти – подивились світ, зрозуміли, що треба захищати – і чого ще прагнути. І хто ж, як не наші хлопці з Луганщини будуть цю землю захищати. От раніше, до війни: «Вот чего ты их отдаешь в военные университеты? Они же из Луганщины уезжают – и все…» Так і траплялось – у Луганській же області підрозділів ЗСУ практично не було. Чотири маленьких частини і військкомати – все. А зараз же не так. Тепер сто відсотків хлопців – сто! – які закінчують військові виші, будуть захищати країну тут, на Луганщині, або на Донеччині. Бо угруповання військ тут, у нас, усерйоз і надовго. До 36-го року, щонайменше, загроза буде постійна. І хто, як не луганчани, будуть власну землю захищати?

Тут дуже багато моїх випускників проходить службу, і жодного – підкреслюю: жодного негативного відгуку про їхню службу я не чув. Навпаки – дуже багато хлопців нагороджені орденами й медалями. А два випускники, на жаль, загинули. На фронті. Один прикордонник, інший служив у ЗСУ…

* * *

Наостанок спитав про фінансування: адже ці перетворення потребують чималих коштів. Відповідь була: все за рахунок обласного бюджету. А великі програми реконструкції – коштом ДФРР (Державного фонду регіонального розвитку). Все просто. Вигравайте гранти ДФРР – і буде вам щастя. От тільки… Уже при виключеному диктофоні полковник тяжко зітхнув і тихо так сказав, кудись убік, сам собі: «І де ж їх брати, ті гроші…»

Та то, мабуть, почулося.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-