Українська Греція починається з Маріуполя

Українська Греція починається з Маріуполя

Укрінформ
Вони змушені жити на лінії вогню, допомагають армії, й Україна для них рідна

Недавня стаття в Укрінформі «Звідки знову ростуть «грецькі» ноги в українському Маріуполі» викликала чималий резонанс. Зокрема, емоційно відреагували на неї у Федерації грецьких товариств України, яка переважно діє у Приазов'ї.

Федерація існує вже 25 років, підкреслює її керівництво, вона визнана на міжнародному рівні, її діяльність прозора, а робота націлена на об'єднання греків за Україну, за єдність країни та її процвітання. Звинувачення у грецькому сепаратизмі у федерації вважають украй несправедливими. При цьому тут звичайно не заперечують, що кілька товариств греків залишаються на окупованих територіях, у так званій «ДНР» – у Тельманівському, Старобешівському районах, у Донецьку, Горлівці та інших містах. Але керівництво федерації стверджує, що не має на них жодного впливу і фінансових зв'язків, вважаючи греків в окупації заручниками терористів, як і інших людей, які з різних причин залишаються там жити.

Кожен, хто прочитає статтю «Звідки знову ростуть «грецькі» ноги в українському Маріуполі», легко переконається, що в ній немає огульних звинувачень «всіх етнічних греків Приазов'я в запереченні історичної приналежності Півдня України – Україні», а є аналіз конкретних фактів, публікацій, висловлювань і дій конкретних людей у контексті російсько-української війни. Тим не менш, оскільки у світі існує багато кольорів, окрім чорного і білого, Укрінформ з повагою надає слово українським греків, які живуть зовсім поряд із лінією фронту. Лінія фронту пройшла прямо через грецькі села, по людях, сім'ях і долях. Журналісти Укрінформу підготували публікації звідти.

СИЛА ФЕДЕРАЦІЇ ГРЕКІВ

Про те, як зародилася і чим займалася у Приазов'ї Федерація грецьких товариств України (ФГТУ), що було до війни, і як свою роботу вона переорієнтувала, коли біда прийшла в грецькі села, розповіла Олександра Проценко-Пічаджи – голова цієї федерації.

- Федерація грецьких товариств України була утворена в 1995 році, і з цього року я незмінний голова цієї організації. У неї входять 96 товариств із 20 областей України. Раніше було більше – 105, але зараз Крим створив нову федерацію в Росії і від нас відійшов.

Коли ми тільки організувалися, у грудні 1995 року в місті Салоніки відбувся Перший Всесвітній з'їзд греків зарубіжжя, і нашу федерацію прийняли до складу Всесвітньої ради греків зарубіжжя. Згодом це було узаконено в Греції і записано в її Конституцію. Було також створено президію цієї ради і на з'їзді мене обрали секретарем Всесвітньої ради греків зарубіжжя.

З того часу, можна сказати, ми включилися в усі програми Всесвітньої ради, причому багато з них самі ініціювали.

Всесвітня рада греків зарубіжжя складався з 4 периферій: периферія Америки і Канади, Європи, Австралії та Океанії, а також периферія Азії і Африки. Ми входили в Європу. Вже пізніше створили і п'яту периферію, куди входили країни СНД, яку Греція теж узаконила.

Історично наші предки вийшли з Греції, з острівної її частини.

Із плином століть наше коріння з Греції було втрачено, тому ми завжди вважали, що історична батьківщина у нас Крим. Але, як відомо, російська імператриця Катерина ІІ переселила греків із Криму в Приазов'я. Тут наші предки освоювали ці землі, полили їх потом і кров'ю. І тому це наша земля, наша рідна Україна.

У 2003 році ми відкрили в Маріуполі Грецький медичний центр, який був побудований Всесвітньою радою греків зарубіжжя, Греція оснастила його сучасним медобладнанням. У центрі зареєстровано і працює Благодійний фонд «Гіппократи». При цьому ніколи центр не обслуговував пацієнтів за національною ознакою, він відкритий для всіх.

Що стосується освіти, вивчення мови, то ми повинні були знайти розуміння в нашому Міністерстві освіти України і створити свої підручники грецької мови, а не привозити їх із Греції. І ми створили і програми, й авторські підручники – з 1 по 11 клас. А допомагала і редагувала їх грецька сторона. Ми подавали ці підручники на конкурс, вигравали, і зараз на державному рівні вони друкуються для наших шкіл.

Взагалі в Україні є три спеціалізовані школи з поглибленим вивченням грецької мови – у Києві, і дві в Донецькій області – у селищах Сартана та Старий Крим. Крім того, у нас більш ніж у 96 школах вивчається грецька мова як друга іноземна. У Маріупольському університеті є кафедра грецької філології, з ними ми проводимо Дні греків Приазов'я та інші конкурси.

Ми збираємо базу людей, які потребують допомоги, і надаємо підтримку. Аж до того, що допомагаємо когось скерувати на операцію, або кидаємо клич, щоб зібрати з усіх наших товариств матеріальну допомогу на лікування і т. д. До речі, ми добилися, і нам прислали координатора з питань освіти при Генеральному консульстві Греції в Маріуполі. Та й сама ініціатива відкриття Генконсульства (у 1996 році) також належить нашій федерації.

Завдяки результативній роботі в Україні нас завжди підтримували уряд Греції і Генеральний секретаріат з питань греків зарубіжжя. Ми напряму працюємо з Міністерством освіти і МЗС Греції, ну і, звичайно, у нас є зв'язки з посольством і двома Генконсульствами.

У нас є спонсори, зокрема Фонд Бумбураса (грецький бізнесмен і меценат Пантелеймон Бумбурас), який організував, наприклад, харчування школярів, дитячі свята, з його допомогою ми обладнали грецькі класи, повністю закупили меблі – столи, стільці, класні дошки, оргтехніку в наші села.

Мега-Йорти

ГРЕЦЬКІ СЕЛА НА ЛІНІЇ ВІЙНИ

- Взагалі, коли почалася війна, це було випробуванням для всіх людей, для всієї України, – продовжує свою розповідь Олександра Проценко-Пічаджи. – Ті наші греки, які залишилися в Донецьку на окупованій території, у «ДНР», виявилися просто заручниками ситуації, заручниками окупантів. Грецьку мову там, знаю, продовжують викладати. Люди звідти не всі змогли виїхати через різні життєві причини. Але те, що там є сьогодні греки, це зовсім не означає, що вони підтримують «ДНР».

Ми ж тут працювали з військовими, з різними міжнародними організаціями, зокрема з ООН, надавали допомогу людям, які постраждали під час бойових дій. Підключалися за всіма напрямами. На території Маріуполя і Мангушського району в селах базувалися наші українські військові, яким ми допомагали.

У 2014 році шили військовим простирадла, я сама вранці варила каші з м'ясом і возила на блокпости.

с. Чермалык. После обстрела
с. Чермалик. Після обстрілу

Найбільше з наших сіл постраждали Чермалик і Гранітне, там сотні зруйнованих будинків, були загиблі і поранені мирні жителі. Ми намагалися допомагати всім: і продуктовими наборами, і медикаментами, і вугілля привозили. У нас із цими постраждалими селами був щоденний постійний зв'язок. Вони мене інформували, що відбувається, а я інформувала представників ООН. Була в курсі всього – чи є поранені після обстрілів, які втрати та інше. Чи є ті, яких треба терміново везти до лікарні...

У постраждалих селах ми проклали 3 кілометри труб, бурили нові свердловини. А поки не було води, домовлялися з військовими, вони давали нам машини, і ми розвозили у питних бочках воду по селах.

Взагалі це частина сіл, які лінією розмежування були відрізані від Тельманівського району. Їх усіх потім приєднали до Волновахського району, але поки цього не сталося, люди були без грошей – не отримували ні зарплат, ні пенсій.

с. Гранитное. После обстрела
с. Гранітне. Після обстрілу

Ми тоді звернулися до голови обладміністрації, на той момент був Сергій Тарута, і після рішення колегії почали переоформляти всіх людей у цих 22-х селах, щоб вони мали право отримувати пенсії в Маріуполі. Коли пів року люди не отримували грошей, природно, була паніка, люди були розлючені, ми їздили селами, пояснювали, заспокоювали.

Для мене найцінніше – це мої греки, які під час війни стали більш дружними, вони оцінили і зрозуміли, що разом ми собою являємо. І вони всі сьогодні розуміють, що вони – це народ України, просто грецького походження.

МИ РОЗУМІЛИ, ЩО ВСІ МИ УКРАЇНЦІ І В НАС ОДНА БАТЬКІВЩИНА

Про те, як виживають у війну люди саме в тих селах, що постраждали найбільше – Чермалик і Гранітне, детальніше розповіли Ганна Домбай – заступник голови ФГТУ, голова товариства греків села Чермалик і Леонід Хайтулов – голова сільради села Гранітне, голова місцевого товариства греків.

Проценко-Пичаджи А.И. и Домбай А.Н.
Олександра Проценко-Пичаджи і Ганна Домбай

- Я живу в Чермалику, – починає розмову Ганна Домбай, – до початку військових дій у 2014 році була заступником голови Тельманівської районної ради (нині – Бойківський район), а також очолювала Тельманівське районне товариство греків. Вийшло так, що в 2014 році, в перші дні війни були знищені всі мости, і район розділився навпіл. Я залишилася тут, на підконтрольній території Україні, а райрада – на окупованій.

Той час був найстрашнішим для всіх нас, коли всі шість населених пунктів району – Старогнатівка, Гранітне, селище Мирне, Андріївка, Новоселівка, Чермалик, Кам'янка – опинилися на лінії розмежування, у зоні бойових дій. Тут справді проходила лінія фронту. Ми виявилися відрізаними від фінансування, не було ні зарплат, ні пенсій, не було за що купити ні харчів, ні одягу. Постійні обстріли, пошкоджені будинки, страх і відчай...

Тим часом, була вже осінь 2014 року, йшло до зими, голови райрад зібралися разом, і в той момент, знаєте, я як ніколи зрозуміла, що таке наша федерація. Після того як завдяки втручанню голови Сергія Тарути пенсіонерів із наших сіл закріпили за районними пенсійними фондами Маріуполя, ми взялися за роботу. Наприклад, наш Чермалик закріпили за Іллічівським районним пенсійним фондом Маріуполя. У кожному населеному пункті у нас 70% жителів – пенсіонери. Ми брали машини, привозили представників банку додому до лежачих хворих, фотографували цих пенсіонерів, щоб зробити їм банківські картки, щоб вони могли знову отримувати пенсії.

Тільки через пів року, в травні 2015-го, наші відрізані в Тельманівському районі села закріпили за Волноваським районом. І лише тоді почали фінансувати і бюджетників.

Ще з представниками ООН зверталися до благодійних фондів і кожен населений пункт забезпечували допомогою – продуктами, які роздавали населенню, одягом.

Помощь людям, с. Чермалык.
Допомога людям, с. Чермалик.

Через обстріли села часто залишалися без світла. Не було і вугілля, а єдиним паливом стали дрова, зібрані в посадках. У Чермалику електричну підстанцію розбомбили, але ми змогли десь через місяць підключитися до іншої – на Маріупольському напрямку. Не було водопостачання, свердловини не працювали. Шукали, які благодійники куплять нам трансформатор. Завдяки благодійним фондам усі пошкоджені будинки й установи були відновлені – і дахи, і шибки у вікнах.

А вибухи тоді у нас були скрізь: і посеред села, і на околицях. Зараз військові базуються за територіями сіл, але стрілянину, звичайно, і сьогодні чути, будинки досі тремтять. У нас дітки, коли чують свист снарядів, відразу лягають на землю. Зараз і школа, і садочок відновлені, все працює, але кулі, буває, потрапляють у будівлі і сьогодні.

Ми, звичайно, дуже втомилися і всі в один голос просимо і молимо Бога тільки про мир, щоб нам дали просто жити нормально. Бо так жити, коли йде війна, просто нестерпно.

За ці роки дуже згуртувалася наша федерація, вона завжди за нас горою стояла і першою надавала допомогу. Зокрема, і нашим військовим, особливо на перших порах. Отримували з Греції медикаменти і практично всі передавали їх нашим військовим. Запам'яталося, що не було тоді хлопців серед військових, щоб вони не кашляли після сирих окопів, бракувало й  обмундирування. Пам'ятаю, як вони нам дякували за антибіотики, отримані з Греції.

Так вийшло, що в зоні військових дій виявилися всі грецькі населені пункти. Але коли ми приїжджали до села, ніколи не ділили, мовляв, грекам даємо, а іншим ні, не було такого. Всі допомогу отримували однаково. Ми розуміли, що всі ми українці, що у нас одна батьківщина. І доля, яка нам дісталася, це випробування для всіх.

Зараз у селі 260 порожніх будинків – звідти, де вони були сильно зруйновані снарядами, люди поїхали. А де руйнування були часткові, наприклад, два-три прямих попадання в будинок, ми відновлювали. У 2014 році був у нас випадок – у будинок, де жили двоє старих людей, потрапили снаряди, дві кімнати наскрізь прошили, вибили скло і вилетіли, а люди на дивані лежали і залишилися живі. Ми їм будинок відновили. А де були серйозні попадання, і люди звідти виїхали, ті будинки так і стоять з дірками, порожні...

ЛЮДИ НА ТЕБЕ ДИВЛЯТЬСЯ ЯК НА ПРЕДСТАВНИКА ВЛАДИ, АЛЕ У ТЕБЕ ЗА СПИНОЮ ПОРОЖНЕЧА – НІ ГРОШЕЙ, НІ РЕСУРСІВ

- Я з 1992 року безвиїзно живу в селі Гранітне, – розповідає голова сільради Гранітного, голова місцевого товариства греків Леонід Хайтулов. – Наше село в 2014 році опинилася на вістрі, тому що лінія розмежування, яка проходить по річці Кальміус, відділила нас від непідконтрольної території Україні. Село Старомар'ївка «зависло в повітрі», але ми домоглися – воно постановою Кабінету Міністрів України тепер відноситься до нашої сільської ради, хоча розташоване в «сірій» зоні.

Фото: Алина Смутко, Радио Свобода
Фото: Аліна Смутко, Радіо Свобода

А бойові дії в 2014-2016 роках тут були дуже активні. Півтора року в селі не було освітлення, а 9 місяців ми взагалі всі жили в підвалах.

Тут у селі від обстрілів з 2014 року 11 осіб загинуло мирного населення, з них - троє дітей, а 48 були поранені.

Постраждалих від обстрілів будинків у нас було 600. Вдалося значну частину їх відновити завдяки гуманітарним організаціям. І вже другий рік область практикує допомогу з боку рятувальників ДСНС. На цей рік, наприклад, заплановано відремонтувати дахи у 140 будинках. Постріли, звичайно, нам і сьогодні чути. Я взагалі живу за 100 метрів від окопів.

Так, у жовтні 2014 року ми залишилися без фінансування – 6 наших сільських рад колишнього Тельманівського району, а це близько 14 тисяч осіб. Після прикріплення пенсіонерів до Маріуполя стало легше, але виявилися нові проблеми. Адже нам з тієї окупованої сторони, з Тельманівської райради ніяких документів не дали – ні на паперових, ні на електронних носіях, нічого. Тому кожна сільрада змушена була самотужки формувати всі пенсійні справи і відвозити в Маріуполь. А там були тоді черги величезні, всі люди похилого віку, з паличками. Все це ми вистоювали, переоформляли. Ми тоді у себе в селі переоформили 1200 пенсійних справ.

Уся робота йшла під обстрілом: вранці стоїш на фундаменті, який залишився від дому, а люди контужені з підвалу виходять, плачуть і смикають тебе за руки. І ти відразу не знаєш навіть, як їм допомогти і що робити, а вони на тебе дивляться як на представника влади. Але у тебе за спиною тиша і порожнеча – ні грошей, ні ресурсів, ні матеріалів. Шукаєш вихід...

Ми півтора року були без електрики. Продукти до нас, звичайно, завозилися, просто у людей не було грошей купувати. Але і ті, хто міг, брали потроху, бо холодильники не працювали. І газу у нас від природи не було, село не газифіковане, і водопроводу – нічого... Взяв дві цеглинки, поклав, а між ними гілочки підпалив, поставив казанок – і щось можна гаряченьке на один раз зварити.

Воду з колодязів брали, зі свердловин. Так і жили... Вилазиш із підвалу взимку, а там буржуйки ставили, тому виходиш, як бомж, димом весь просяклий, ні помитися, ні скупатися ніде. Звичайно, страшно дивитися на дітей, вони залякані у нас і зараз – грюкне кватирка, або двері від протягу, вони відразу падають на підлогу. Та й сам досі здригаєшся від будь-якого удару.

У нас діти вже знають, коли йде обстріл, який летить снаряд: 120-ка стріляє, або танк бахнув, або 80-й мінометний, – вони характеристики всіх боєприпасів дають.

Зараз в нас у школі навчається 170 дітей і 80 ходить у садок. Свята першого і останнього дзвоника ми проводили не на вулиці, а в приміщенні, бо побоювалися обстрілу, а таке було в ці дні. Попадання траплялися біля школи, метрах у десяти від будівлі. У нас взагалі в селі нема жодного місця безпечного...

На наше щастя, у нас в селі була машина «швидкої» допомоги, а то б загиблих було більше. Під обстрілом доводилося возити наших поранених людей до лікарні у Волноваху. І я супроводжував, бо фельдшер боялася. А куди діватися, треба їхати – людина поранена, спливає кров'ю. Ці 55 км, з урахуванням розривів снарядів на дорозі, десь за півтори години долали.

Було важко, але зараз трохи легше, і ми задоволені.

Наші люди, які виїжджали і в центральну Україну, і Білорусь, багато повернулися, тому що ніхто ніде нікого не чекає. І багато, які виїхали і живуть зараз, знаю, сидять і чекають припинення війни, щоб повернутися.

Сільська рада у нас не працювала лише два дні за цей весь період, коли були прямі попадання, а так – працювала без перерви всі ці роки. Ми почали ремонт, а самі перейшли в Будинок культури, в правому крилі там займали дві кімнати. Пам'ятаю, був 2015 рік, світла в селі нема, і ми, щоб відправити звіти бухгалтерії, брали системники від комп'ютерів і виїжджали в сусідні села, вглиб від передової, де було світло, щоб відправити ці відомості. Того дня вся сільрада роз'їхалася у справах, хто в Маріуполь, хто - ще куди, нікого не було на місці. І ось нам о 2-ій дня дзвонять – потрапили снарядом у клуб.

Потім, коли я зайшов до клубу, побачив, що всі меблі, вся комп'ютерна техніка зрешечені осколками. А в нас у клубі був такий шикарний ремонт... Так, якби там людина залишилася, вижити було б неможливо. Ось тоді у мене був нервовий зрив. Тому що я зрозумів, що це просто щасливий випадок, що нікого на той момент не було в клубі. І Богу дякував, що я тоді всіх у справах розігнав з цього приміщення. Це було просто щастя, усвідомити, що нас Бог милував тоді. Після такого життя повністю переоцінюєш і розумієш справжню цінність.

Кожен день ти бачиш цю смерть, цю небезпеку... Я 9 місяців бігав-бігав у підвали, а потім набридло. Став у будинку в простінок лягати: вкривався з головою – і як Господь дасть. У мене так: виходиш із кочегарки – метр буквально – і вхід у підвал, і пару разів були такі випадки, що я поповзом до цих дверей діставався і не міг устати, щоб заскочити, буквально один метр. Тому що такі обстріли були, все ходором ходило, аж земля ворушилася.

Пам'ятаю, поїхав у Запоріжжя на нараду по грецькій лінії, увечері вийшов на вулицю – а там машини їздять, світло навкруги, ілюмінація, кафе працюють... А у нас же на вулицях світла ніде немає, не можна його і сьогодні включати, темно завжди. І ось я в Запоріжжі стою і не можу зрозуміти нічого, просто відвик від цього, інша планета...

З військовими у нас нормальні, хороші стосунки. Різні, звичайно, бувають люди, йде ротація, вони приходять, ми знайомимося. Спочатку, коли вони сюди прибували в 2014 – 2017 роках, вони приїжджали з упередженням, що тут майже всі сепаратисти, їм навіть забороняли з місцевим населенням контактувати. Але життя бере своє. Багато хто вже одружився тут, народили дітей, і живуть тут.

Я пам'ятаю такий випадок: якось із Волновахи підвозив військового до нас, у Гранітне. Їдемо, а йому хтось подзвонив. Солдат усе питав телефоном: «Як там у нас зараз вдома справи?». А потім я зрозумів, що він говорить про наше село, про Гранітне. Я в нього питаю – «Що ж хорошого в Гранітному, ви там в окопах сидите», – А він відповідає мені: «Я і не знаю. Але мене туди щось тягне вже. Ми коли їхали спочатку сюди, нам казали, що там сепари на 85%, а в мене там на 85% друзів стало». І це добре. Я задоволений, що так трапляється. Хай живуть, хай народжують дітей, це ж наше майбутнє.

Взагалі шкода, звичайно, що у всіх війнах завжди страждають прості люди, стають заручниками ситуації.

Я скажу свою особисту думку: сьогодні живеш і не бачиш перспективи, не впевнений у завтрашньому дні, і від безвиході ти завжди на видиху, навіть не встигаєш із думками зібратися – ось такий постійно стан...

Хотілося б, щоб нашої думки питали, радилися з нами, а не все вирішувала центральна влада. Адже ми втрачаємо ту частину Донбасу. Кожен прожитий день веде все далі від нас людей з окупованої території. Вже діти війни пішли до школи, 6 років уже пролетіло, що їм там у голову вбивають?..

Потрібен мир, а ми все організуємо, все зробимо, відновимо і налагодимо.

Греки и украинцы
Греки й українці

Ми тут небезпеці дивимося в обличчя, Україна - за нашою спиною. Ми на собі, звичайно, вишиванки не рвемо, а життям і своєю позицією доводимо любов до нашої країни. Ми не пішли зі своєї землі, хоча нас звідси і витискали. Тримаємося, проливаємо кров, але стоїмо. Так що не треба нам розповідати про патріотизм...

Олена Колгушева, Донецька область

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-