Зоопарк зворушливих історій

Є на Чернігівщині куточок, де добротою й позитивною енергією заряджаються як діти, так і дорослі. Мова - про зоопарк, що в невеличкому райцентрі Мена Чернігівської області. Про нього часто пишуть, що це - єдиний в Україні зоопарк, розташований у сільській місцевості. Частково це так, хоча Мена загалом-то містечко. Сільський статус установи пов’язаний, скоріше, зі способом життя значної частини місцевого населення та рівнем підтримки, яку воно, за потреби, надає зоопарку. Якби не "село", то й тварин тут давно б не було. Адже у найскрутніші часи їх годували й рятували всі разом.

Сьогодні Менський зоопарк є гордістю громади і центром відпочинку та культурного дозвілля десятків тисяч людей, які відвідують його щороку. У межах проєкту "Точка на карті" навідаємось туди і ми.

МАЛЕНЬКИЙ І ДОМАШНІЙ

Відомо, що Менський зоологічний парк був утворений в 1977 році на основі приватної фауністичної колекції місцевого жителя Геннадія Полосьмака. З часом виникла потреба створити тваринам належні мови, тож владою й було ухвалене відповідне рішення. Полосьмак був першим директором зоопарку і зробив значний внесок у його розбудову і наповнення. У 80-тих роках минулого століття колекція установи налічувала вже близько 150 видів тварин і птахів, а подивитися на них люди їхали не тільки з Чернігівщини та сусідніх областей, а й із деяких європейських країн.

У сутужні 90-ті зоопарк почав занепадати. Більшість тварин була передана в інші аналогічні установи, деякі види загинули. Виправити ситуацію допомогло переведення парку в 1998 році на фінансування з обласного бюджету. Поступово колекція відновилась і розширилась настільки, що нині зоопарк має можливість активно обмінюватись народженою у своїх вольєрах малечею з іншими природоохоронним установами України.

На сьогодні в зоопарку мешкає майже 1000 особин 145 видів тварин, птахів, плазунів, земноводних, інших представників дикої фауни з різних континентів та кліматичних поясів нашої великої планети. З них 7 видів занесені до Червоної книги України. Це леви, кінь Пржевальського, деякі примати, чорні лебеді та інші. Нещодавно в зоопарк завезли пару пум і пару леопардів, які оберігаються законом навіть на міжнародному рівні.

Розташований зоопарк на площі понад 3 га в самісінькому центрі Мени. На території є озеро, в якому вільно живуть лебеді, дикі гуси й качки, інші птахи й тварини, працює дитячий майданчик. Перевагами цього маленького "сільського" зоопарку перед великими міськими є якась його домашність, прирученість багатьох мешканців, можливість контактувати з ними й отримувати від такого спілкування емоційне піднесення. Все перелічене й пояснює його популярність у народі.

Розмову з директоркою зоопарку Зінаїдою Максименко ми починаємо, переглядаючи Книгу відгуків.

- Люди радіють, що зоопарк дуже чистий, охайний, домашній, компактний, багатьох тварин можна гладити й годувати. Приїжджі здалеку пишуть, що просто не очікували в райцентрі побачити такий чудовий зоопарк, на який, до того ж, не витрачаєш багато сил. А були в нас і англійці, й білоруси, й італійці. Багато людей приїздить із Сумської, Київської, Чернігівської областей. Діток привозять і з літніх таборів, і з неврологічного інтернату, реабілітаційних центрів. Хворим діткам лікарі рекомендують контактувати з тваринами, - розповідає пані Зінаїда.

ІСТОРІЇ КОХАННЯ

Йдемо з нею зоопарком, і невдовзі я розумію, що це - територія суцільної любові і турботи. І без них тут нічого не було б. Кохання і подружня вірність допомагають постійним мешканцям зоопарку легше переносити неволю, знаходити собі розраду, народжувати й виховувати потомство. Любов і турбота людей, які тут працюють, в свою чергу, роблять їхнє життя ситим, спокійним, і якоюсь мірою, щасливим. Хоча б тому, що, народжені в неволі, іншого вони не знали. Водночас історії життя і долі багатьох тварин і птахів просто вражають. Про них і прошу розповісти Зінаїду Сергіївну.

- На території зоопарку, ось, на ліхтарному стовпі, є лелече гніздо. Самець у ньому живе постійно і нікуди не відлітає. Взимку ходить по всій Мені - побачити його можна де завгодно, підгодовується під магазинами. Та які б не були морози, закрити його в приміщенні неможливо. Сидить у гнізді і вірно чекає повернення своєї самки. Навесні вона прилітає, в них виводяться пташенята (4-5), і, коли приходить пора, вона з дітьми летить у вирій. Наступної весни знову до нього повертається, і так уже років п’ять. Щоб переконатися, що самочка - одна і та ж, ми її ловили й мітку ставили. У самця вигляд цілком здоровий, чому він не відлітає - незрозуміло", - розказує першу історію мій екскурсовод.

Лелек на території зоопарку можна зустріти будь-де. Їх тут багато, тому що саме сюди жителі Чернігівщини привозять десь підібраних травмованих чи слабких буслів, які не змогли відлетіти. Їх у зоопарку виліковують, відгодовують і більшість із них потім летить зі своїми. Та є й такі, що з тих чи інших причин поселяються тут назавжди. Може, й той ліхтарний "домосід" із їхньої когорти, а, може, просто характер такий.

Біля озера пані Зінаїда розповідає мені про дві лебедині родини, у долі яких втрутилася людина.

- На цьому озері в нас була лебедина пара. Вона розмножувалась, мала дітей. Коли ж у нас з’явився самець без пари, ми вирішили "поміняти жінку": сімейному лебедю дати іншу, молоду самку, а його подругу віддати цьому одинаку. І що б ви думали: та, молода, прижилась із новим кавалером, у них - любов, а от холостяк нової не прийняв - нуль емоцій на неї. Яйця вона несе, сидить на них, але дітей не має. Що робити - не знаємо, тепер же й молоду від лебедя не забереш, - бідкається директорка.

Підходимо до "царів звірів" - африканських левів. Самець Барон відпочиває в оточенні своєї родини - дружини Маркізи та дітей і спокійно й мудро дивиться людям прямо в очі. У них - "4-кімнатна квартира": чотири з’єднаних між собою клітки. Мені здається, що для таких великих звірів цього замало. Та пані Зінаїда запевняє, що вони своїм життям цілком задоволені.

Йдучи вздовж вольєрів із копитними, підходимо до здоровенних могутніх биків. На сітчастому паркані підпис "Шотландський хайленд". Це порода азіатських биків, родичів бізонів, яків, зебу, які живуть десь на Памірі і не тільки.

- Це у нас "Іван і Мар’я", дуже хороша пара. Вони завжди удвох, один одного захищають, у загін нікого не впустять, окрім того, хто за ними прибирає. У них любов - це вже точно, - констатує мій гід.

Іван у цей час підставляє мені свого здоровенного лоба, щоб я його почухала. Маня теж, бачу, цього хоче, та місце вже зайняте биком. Сім’я з дитиною, що проходить повз, дивується:

- Їх що, можна гладити?

- Ну, раз самі лоби підставляють, то, мабуть, можна, - сміюся.

У клітці з бурими ведмедями - теж кохання. Саме влітку тварини спарюються, щоб узимку, уві сні, привести потомство. Ведмежата маму смокчуть сплячу, а вже весною вона їх виводить із барлога.

Край доріжки у сухій землі, як кури, гребуться самка павича з курчатами. І в мами, й у дітей на головах - чубчики. Вдень сімейство гуляє на свободі, а на ніч його закривають.

КУМЕДНИЙ БИЧОК

Окрім любовних історій, у Менському зоопарку можна почути й навіть побачити кумедні. Так, проходячи повз вольєр із чорними осликами й помітивши одного з них у дверях, мій екскурсовод зауважує:

- Оце стане у проході й може так стояти цілий день. А в нас тут худенька жіночка працює (прибирає за ними), то доки випхає його, щоб зайти всередину...

Жінці, звісно, співчуваю, але картинка перед очима вимальовується весела.

Йдемо далі й бачимо "кіно" в натурі. Маленький бичок яка (вид биків) стоїть у вузенькому кориті з водою. Надворі тепло (були ми в зоопарку ще за літніх температур), тож його можна зрозуміти. Та директорка переживає.

- Оце хоч жарко, хоч холодно, стоїть у воді - і все. Не знаю, що це з ним. Не хворий, просто такий характер. В одному місці буде стояти і тьопатися, - говорить вона.

Доки я думаю, як би його сфотографувати, пані Зінаїда відкриває вольєр.

- Можемо туди зайти, - каже.

- Та ви що, це ж яки! А як буцне? - боязко позираю в бік дорослого бика.

- Та не бійтеся, вони хороші, позитивні. Таша-таша-таша, поверни голову, - кличе малого.

Я з острахом заходжу, фотографую і "тану" від ніжності.

- Ти такий симпатяга, - кажу бичкові.

А господиня в цей час виганяє його з коритця.

- Іди, не стій тут, - каже. Закриває вольєр і розповідає, яка це велика відповідальність - утримувати стільки тварин. Їй, як директору, доводиться постійно бути напоготові. Слідкувати, щоб ніхто з відвідувачів не перетнув дозволену межу: у вольєр не заліз чи не нагодував тварин чим не можна. Бо хоч написи попереджувальні й висять, люди бувають різні.

У цей час я подумки згадую 2006 рік, коли в зоопарку сталася трагедія: 14-річний хлопчина переліз через бар’єр, підійшов упритул до клітки з ведмедем, щоб сфотографуватися, а звір відірвав йому обидві руки. Страшна була історія.

Тим часом ми йдемо далі. У вольєрі, де живе пара ватуссі - індійська корова африканського походження, прижилася й українська симентальської породи. І що цікаво, самка ватуссі не приревнувала її до свого бика, а прийняла в сім’ю. І працівники зоопарку, і деякі відвідувачі з цього дуже дивуються. Але ось і так буває. Зазначу, що просту сименталку в зоопарку завели й підселили до ватуссі не заради експерименту, а для отримання молока для тваринок-сиріт. Про них - трохи далі, а поки що йдемо у пташиний павільйон.

Там стоїть такий неймовірний галас, що ми з директором не чуємо одна одну. У павільйоні - сотні папуг різних видів, розмірів і кольорів. У кутку, в окремій великій клітці мешкає особливий птах - папуга Кеша, який розмовляє: хвалить себе, на ім’я кличе працівниць, які сюди заходять прибирати. Комунікабельний птах. У зоопарку, знаю, є ще один такий - Флінт. Зараз ми до нього не дійшли (він - в іншому приміщенні), але пам’ятаю, як колись мій друг швидко встановив із ним контакт. Я тільки весело спостерігала за цією дивовижною розмовою.

Провідавши птаство, повертаємось назад повз вольєри з копитними. І що б ви думали: дитинча яків знову, як непорушна статуя, стоїть у поїлці з водою.

КРИЧАТЬ ЖУРАВЛІ

У Менському зоопарку - все, як і в людському житті. Поруч кохання і зрада, вірність і страждання, добро і зло, гумор, і навіть душевні муки, які будь-кого можуть довести до сліз.

- Коли восени журавлі відлітають у вирій, то завжди кружляють над нашим зоопарком і кричать. І так кожен ключ. А наші журавлі у клітках кричать у відповідь. І такий крик стоїть, що серце розривається і сльози на очі навертаються, - розповідає пані Зінаїда.

- А якщо випустити ваших - полетіли б? - цікавлюся.

- Ні, вони вже не полетять, та й не виживуть у природі.

До болю щемливою в зоопарку є і тема сирітства. Сьогодні тут утримується двоє таких малюків: крихітний чорний ослик, від якого чомусь відмовилася мама, і ще менша косулька, знайдена людьми у лісі. Останню привезли фактично новонародженою. Чи могла її, таку ще безпомічну, залишити мати, аби попастися, - важко сказати. Цілком можливо, що маму застрелили браконьєри. Обох дитинчат працівники зоопарку вигодовують із соски коров’ячим молоком. Відвідувачам їх ще не показують, бо дуже маленькі, слабо стоять на ніжках і можуть отримати стрес. Для мене, як журналістки, роблять виняток і директорка веде мене на господарський двір.

Там у тихому куточку, в маленькій клітці, бачу двох гарненьких, зовсім крихітних тварин. Косулька лежить, а ослик стоїть і дивиться на мене своїми темними оксамитовими очима. Він такий милий, що я прошу дозволу зробити з ним селфі. Це, звичайно, смішно, але я лізу в ту маленьку клітку й мощуся біля віслючка. Він починає мене лизати, і я прошу дозволу дати йому шматочок булки (якраз була в моїй сумці). Апетит у ослика, бачу, хороший. Селфі виходить невдале, бо сонце б’є в очі і в телефоні нічого не видно, та з клітки я все одно виповзаю щаслива.

- Це в нас уперше таке - щоб мати відмовилась від дитинчати, й нам дуже шкода віслючка. Воно ж таке гарне дитя - красунчик просто! - зауважує моя супутниця. І веде показати ще одну підопічну, яку в зоопарку жаліють.

Це - молода самка оленя, привезена з ветеринарної лікарні Чернігова. Її знайшли в лісі з підстреленою лопаткою, доправили до фахівців, і ті її оперували. В зоопарку оленицю долікували, та вона так і залишилась на трьох ногах.

Струнка й красива тварина з підігнутою спереду ніжкою дивиться на нас із далекого кутка просторого вольєра. Повертається, хоче ніби підійти, та залишається на місці. Я припускаю, що їй ходити некомфортно, тому вона й не рухається. Пані Зінаїда розвіює мої жалісні припущення:

- Та вона ще й як бігає, навіть через паркан, було, перескакувала, - каже.

ЗНАЙДИ СОБІ УЛЮБЛЕНЦЯ

Ідемо назад до адмінприміщення, і я думаю, що зворушливі історії вже закінчились. Та дорогою зустрічаємо заступника директора зоопарку Валерія Кравцова, який, виявляється, теж прекрасний оповідач.

Наша розмова за столиком над озером іде в трохи іншому ключі, хоча й починається з тварин.

- Народження кожної тваринки в зоопарку - це завжди хвилююча подія. Незалежно від того, курчатко це, бичок чи хижий звір. Це завжди свято для зоопарку. Тому що підтверджує: умови утримання тут відповідають їхнім життєвим потребам. Тобто людина зробила все, щоб ця тварина добре себе почувала, не мала стресів і розмножувалась у неволі. Поповнення цього року налічує 81 особину. Потомство привели лами, бізони, буйволи азіатські, плямисті олені та багато інших тварин і птахів. Це надихає. Бо коли підходиш до маленького, даєш йому їжу, а він тягнеться до тебе, це пробуджує найкращі почуття, - ділиться Кравцов.

Він розказує про зебу, які привели телятко, ніби в подарунок жінкам, на 8 березня; викинутого з гнізда й привезеного до зоопарку Бусю, який тут зміцнів і біжить до нього, як до рідного, розкинувши крила; сімейство нутрій, яке влітку живе в озері, а взимку ходить харчуватися у вольєр до лебедів; благородного оленя, який скинувши навесні могутні роги, за 3-4 місяці відрощує собі такі самі... Стільки цікавого про тварин у жодному зоопарку мені чути не доводилось.

Поступово тема змінюється, і ми з паном Валерієм уже говоримо про людей. Насправді робота в них тут зовсім не романтична, а важка й відповідальна. У домашньому господарстві й з однією коровою не присядеш, а тут он скільки голів обслужити треба! У вольєрах прибери (навіть директорка щоранку 2-3 чистить, бо підлеглі не встигають), зелену масу розкидай, сіно та інше продовольство заготуй, гній вибери й вивези, у спеку слідкуй, щоб в усіх була вода. А ще - кожного дня заходь у клітку до хижого звіра. І все це - за мінімалку. Зрозуміло, що за таких умов робочих рук у зоопарку не вистачає.

- Я вважаю, що в наших робітників зарплата має бути щонайменше 10 тисяч гривень. Тому що молодь виїжджає, і знайти людину, яка за 3600 зголоситься прибирати за ведмедем оті купи чи шерсть, уже практично неможливо. Терміново треба щось робити, змінювати тарифну сітку для працівників, - констатує заступник директора.

Наприкінці бесіди він ділиться грандіозними планами з розбудови зоопарку та благоустрою і щиро вірить, що вдасться їх реалізувати.

P.S. Тим, кого зацікавив цей дивовижний куточок природи у Мені, підкажу: там можна "завести" собі будь-якого представника багатої фауністичної колекції. Для цього треба взяти участь у програмі "Візьми тварину під опіку". Люди, які до неї долучаються, переказують зоопарку кошти на утримання свого улюбленця - від 150 до 1500 грн на місяць залежно від виду птаха чи тварини. Вхід до зоопарку для опікунів та членів їхніх родин будь-коли безкоштовний.

Зараз під опікою перебувають мавпочка, крокодил, лебеді та поні. Про крокодила, до речі, кажуть, дбає місцевий високопосадовець на ім’я Гена.

Наталія Потапчук, Чернігів - Мена - Чернігів

Фото автора