Миколаївський конкур української верхової
На західній околиці Миколаєва, у мікрорайоні Варварівка, є місце, де розводять коней української верхової породи і вчать дітей та дорослих популярного нині мистецтва виїздки та конкуру. Свого часу ця кінно-спортивна школа, як її досі називають у народі, була відома не лише в колишньому СРСР, а й, без перебільшення, у багатьох країнах світу.
Її вихованці ставали олімпійськими чемпіонами, призерами чемпіонатів України, Європи та світу, переможцями різноманітних міжнародних змагань тощо. За радянських часів багато років поспіль миколаївська команда не знала поразок на всесоюзних змаганнях, а тодішня збірна України на 70 % складалася саме з миколаївських спортсменів. Крім того, саме тут, на базі школи, два десятиліття проходили всі чемпіонати України.
А ще коні і вершники з миколаївської кінно-спортивної брали участь у зйомках радянського пригодницького фільму - «Невловимі месники». Вихованці відомого тренера Віктора Дементьєва, який керував групою з 15 наїзників, знімалися практично у всіх кінних трюках цієї стрічки.
Останні роки для школи були непростими, її декілька разів реорганізовували і сьогодні це філія «Південний племконецентр» ДП «Конярство України». Про неї і піде мова у нашій традиційній рубриці «Точка на карті».
СПОЧАТКУ НАГОДУЙ КОНЯ, А ПОТІМ ЇЖ САМ
Для українців коні завжди були не лише тягловою силою, а й улюбленими домашніми тваринами. До них ставилися з повагою, оберігали. Та й хіба можна не захоплюватися цими розумними створіннями з теплими очима і граціозною поставою, коли вони щодуху мчать полем, долаючи перешкоди, або «танцюють» під час змагань із виїздки.
У Миколаєві кінно-спортивна база, при якій запрацювала школа верхової їзди, була створена ще в 1961 році. Її засновник - полковник кавалерії Олександр Зозуля, любив коней з дитинства. А коли настав час військової служби, пішов у кінноту. У роки Другої світової війни він командував полком і дійшов з ним до Ельби, мав численні бойові нагороди.
Спочатку у школи було тільки 5 коней, і не якоїсь там англійської чи андалузької породи, а звичайних – із сусіднього радгоспу. Але сюди потяглися місцеві дітлахи, яким невгамовний тренер прищеплював любов і до коней, і до спорту. Його улюблений вислів: спочатку нагодуй коня, а потім їж сам – досі є девізом школи. Адже це зараз модно займатися кінним спортом, а тоді цьому мало хто приділяв увагу. Та Зозуля мав вольовий характер, був наполегливим, тому домігся виділення конюшні, потім землі, потроху створював матеріальну базу. Незабаром з'явилися і перші результати: вихованці школи почали вигравати змагання.
Пройшло трохи більш як 10 років і в миколаївській школі вже було 120 коней української верхової породи. А ще Олександр Зозуля зібрав тут найкращий на той час у країні тренерський склад.
90-ті роки минулого сторіччя були для школи скрутними: вплинула загальна економічна криза. Та згодом стан справ почав трохи покращуватися, паралельно тривав процес організаційних перетворень. У 1992 році до складу підприємства увійшов колгосп «Олімпійський», що в селі Новогригорівка Миколаївського району. А з 2011 року підприємство було реорганізоване у філію «Південний племконецентр» ДП «Конярство України».
І МОДНО, І КОРИСНО
Взагалі-то кінні змагання виникли ще в античні часи, але і сьогодні провідні турніри збирають на трибунах багатотисячні натовпи уболівальників. У багатьох країнах змагання вершників є дуже популярними.
Ми приїхали у конецентр у вихідний день, бо тут саме проходив турнір, присвячений пам’яті вже згадуваного тренера Віктора Дементьєва. На манежі для виїздки відразу примітили чорного красеня Хамера. В умілих руках майстра спорту Олени Шевченко він витворяв чудеса: елегантні рухи, красива пластика, покірність вершникові просто заворожували. Це був дійсно танець, хоч і без музики.
Після виступу, цікавимось в Олени, скільки треба часу і сил, щоб отак навчити коня танцювати. «Щоб кінь міг повноцінно брати участь у серйозних змаганнях треба не менше 3-4 років копіткої праці. За час своєї роботи я підготувала чимало коней. У виїздці треба знайти такий підхід до коня, щоб він підкорився і виконував те, що ти від нього вимагаєш. Це не просто, адже у кожного коня, як і в людини – свій характер. А тут має бути повна взаємодія з вершником, своєрідна ідилія», - ділиться професійними секретами Олена.
Для неї заняття верховою їздою це і хобі, і робота. Займається цим спортом з раннього дитинства, вже понад 20 років. Зараз не тільки виступає як спортсменка, вона також готує коней і вершників до змагань. Каже, що робота ця нелегка, але неймовірно цікава. Доводиться багато їздити разом із кіньми, а вони по-різному переносять дорогу. Потрібно вміти їх вчасно заспокоїти, дати відчути, що ти поряд.
А тим часом ми прямуємо на інше поле – тут вершники змагаються у конкурі (подолання перешкод верхи на коні). Це дуже динамічний і навіть небезпечний вид спорту. Адже вершники намагаються швидше подолати перешкоди, отримавши якомога менше штрафних очок. Стрибки коней через перекладини захоплюють. Це тільки у кіно все відбувається дуже легко. А насправді, за цим стоїть важка праця і коня, і вершника. І не факт, що вона дасть очікувані результати. Скажімо, в той день у конкурі, окрім професійних вершників, змагалися й діти. Один неправильний рух – і кінь, як укопаний, завмирає перед перепоною, відмовляючись стрибати.
Біля учасників змагань ми помітили жвавого, підтягнутого чоловіка. Це Віктор Погановський, олімпійський чемпіон. Йому 70 років, 60 із яких він віддав кінному спорту. Зараз працює тренером. За свою спортивну кар’єру підготував біля 30 майстрів спорту, десятки коней, які здобули не одну нагороду.
«Це не просто робота, це моє життя. Моїм тренером був Олександр Зозуля, засновник школи. Він навчав мене близько 40 років. Разом ми досягли суттєвих результатів. Я 20 разів був чемпіоном СРСР, 25 – України, переможцем багатьох міжнародних змагань, учасником чемпіонатів Європи та світу. Найбільше запам’яталися участь в олімпійських іграх у 1980 році, де я став чемпіоном. Готувався брати участь іще в трьох олімпіадах. Але через брак коштів та інші причини, наша команда не поїхала ні до Америки, ні до Канади. Свого часу також був тренером збірної України з подолання перепон, тоді миколаївська команда була однією з найкращих. Зараз наші спортсмени також є у збірній України», - розповідає Погановський.
На його думку, охочих займатися кінним спортом в Україні сьогодні не так багато, хоча це дуже перспективно, модно і корисно для здоров’я. Ним займається весь світ, особливо це популярно серед заможних і знаменитих. Скажімо, королева Англії Єлизавета досі їздить верхи, попри свій дуже поважний вік.
Але це дороге задоволення. Скажімо, утримання коня у філії «Південний племконецентр» обходиться у 55 тисяч гривень на рік. І це лише корми і догляд. А ось у приватних конюшнях все набагато дорожче. Там коней можуть возити на змагання літаками, купують дорогу збрую тощо. До слова, наразі у Миколаєві є три приватні конюшні, але вони невеликі.
Сьогодні, вартість коня, що вже готовий брати участь у змаганнях, - від 10 тисяч доларів. А чим більше кінь виступає і здобуває нагород, тим дорожче коштує, інколи вартість сягає навіть до сотень тисяч доларів. Особливо ціняться чистокровні арабські скакуни. У кожної породи є своя спеціалізація: в одних це перегони на швидкість, в інших - виїздка або конкур.
«Не всім в Україні сьогодні доступний і одяг для вершників та збруя для коней. Попона, звичайна, коштує до 5 тисяч гривень, найдешевше сідло - 600 доларів, вуздечка – 1-2 тисячі гривень, плюс шампуні, щітки тощо. Нова форма для вершника - теж від 5 тисяч грн, така, що була у вжитку – 1-2 тисячі грн», - приєднується до розмови директор філії Андрій Добровольский.
Усі ці витрати лягають, переважно, на самих спортсменів або їхні родини. І от що цікаво, всупереч розповсюдженій думці, на змаганнях, особливо регіонального рівня, вони майже нічого не заробляють. Винятки – ті хто посідає призові місця, але це небагато. «Тут змагаються не за гроші. Цю справу треба любити. Наприклад, у сьогоднішніх змаганнях бере участь 55 коней. Так звані стартові 200 грн платить кожен учасник, окрім дітей до 16 років. Інколи федерація кінного спорту Миколаївської області, яка організовує змагання, залучає спонсорів. Із зібраних коштів виплачують зарплату суддям, все інше ділять серед переможців. А оскільки там чимало різних видів, то це буде, в найкращому випадку, по кілька сотень гривень, а то й менше», - зазначає директор.
БІГ ІЗ ПЕРЕПОНАМИ
Сьогодні Філія «Південний племконецентр» складається з двох частин: трендепо (підприємство, де випробують і тренують племінних коней) з підготовки спортивних коней у місті Миколаєві та племінного репродуктора у Новогригорівці. На території бази є 23 стайні на 103 стойломісця, зимовий критий манеж для кордової та верхової роботи, конкурне, виїзне та тренувальне поля, левади для вигулу, шпрингартен (приміщення для стрибків молодих коней без вершника). На підприємстві, яке має 700 гектарів орної землі, працює 40 чоловік.
Тут живуть і тренуються 70 коней, зокрема й 12 племінних кобил і один жеребець, 30 спортивних та 27 голів молодняка. Є ще 30 приватних коней, яких тут розміщують їх господарі. При філії працює кінна дитячо-юнацька спортивна школа, де навчаються верхової їзди та кінного спорту понад 100 дітей.
«У нас займаються селекцією, відтворенням, тренінгом і реалізацією коней української верхової породи. Ми готуємо коней для двох видів спорту: конкуру та виїздки. Також ми надаємо послуги приватним коневласникам. А ще проводимо екскурсії, пропонуємо катання на конях, заняття з верхової їзди з професійними тренерами. Не повірите, але до нас навіть із сіл привозять екскурсії, бо і там вже рідко зустрінеш коней. І весільні кортежі приїздять фотографуватися», - ділиться своїми напрацюваннями Андрій Добровольский.
А ще тут проводять новорічні костюмовані вистави на конях – для цього привели до ладу критий зимовий манеж.
«Зараз 16 коней ми безоплатно передаємо ФСТ «Колос», для навчання дітей, яке проходить на нашій же базі. Ми доглядаємо за кіньми, надаємо умови для тренування дітей. Але ці витрати нам наразі ніхто не компенсує. Ми змушені самі заробляти, і на ці цілі також. Ми підпорядковані Міністерству агрополітики, але державний бюджет не дає жодної копійки. Вся надія на обласний. Цього року нам виділили 500 тисяч гривень на компенсацію за корми тим коням, яких ми даємо для навчання дітей. Але досі цих грошей ми не отримали, хоча рік уже закінчується», - каже очільник конецентру.
Слід зазначити, що обіймає він цю посаду лише два роки. Прийшов сюди, коли підприємство перебувало, в буквальному сенсі, на межі знищення. Людям по кілька місяців не виплачували зарплати, накопичилися великі борги до Пенсійного фонду та з інших обов’язкових платежів. Скрізь панував занепад. Зараз справи потроху налагоджуються, працівники двічі на місяць отримують зароблене, виплачуються податкові борги. Крім того, покращили технічний стан конецентру: зробили освітлення, відремонтували зимовий манеж і склади для кормів, завезли свіжий пісок і таке інше. Але нагальних проблем ще вдосталь: на порядку денному система поливу, перекриття даху на конюшнях, нові вікна, підлога та багато чого іншого.
«КІНСЬКА» АРИФМЕТИКА
«Коли ми просимо чиновників підтримати розвиток конярства та кінного спорту, особливо для дітей із незаможних родин, які не в змозі витрачати на це чималі кошти, то часто чуємо у відповідають, що у вас, мовляв, є земля, тож заробляйте. Ми це, як бачите, і робимо. Але для повноцінного розвитку нашого підприємства треба або землі більше, або допомога від держави», - наголошує керівник філії.
За його розрахунками, для покриття усіх витрат підприємству потрібно отримувати з кожного гектара землі прибуток щонайменше у 5,5 тисяч грн. Адже один кінь за рік з’їдає кормів на 30 тисяч грн, а загалом обходиться їх догляд для підприємства у 55 тис грн. Це мінімум. Всього ж коней тут наразі 70.
Якщо ж здаватимуть землю в оренду, як це роблять інші, то матимуть прибуток удвічі менший - 2,5-3 тис. грн. Тож самі сіють, збирають, вигадують, які культури прибутковіші. Техніки своєї нема, доводиться орендувати. Займаються пшеницею, соняшником, бо їх вигідніше продати, а натомість купують овес та інші необхідні для раціону коней складові. Дуже допомагає те, що Андрій Добровольский свого часу був начальником одного з районних управлінь сільського господарства, займався науковою діяльністю, має ступінь кандидата сільгоспнаук.
Зарплата у тутешніх працівників теж скромна, а щоденна праця нелегка, 6-денний робочий тиждень. Конюх, скажімо, отримує «мінімалку», працівник із тренінгу коней - трохи більше. А працювати доводиться і вночі, бо коней не можна залишити без нагляду. Тварина може лягти на спину і захлинутися. Можуть початися коліки, і тоді треба терміново надати допомогу, бо кінь може загинути. А ще для коней тут обов’язковий «педикюр» - раз у 45 днів їм чистять копита, підковують.
Окрім їжі, питва і догляду, коні, як і люди, потребують лікування, яке, як відомо, теж обходиться недешево. «Найпоширенішими хворобами у наших підопічних є кульгавість, пошкодження зв’язок, сухожилля, спини, травми копит тощо. Але є й неординарні випадки. Наприклад, кінь зачепився за гілку і «зняв» вухо, немов шкарпетку. Довелося пришивати. Зараз кінь одужує, до нього повертається слух. Або недавно була у коня пахова грижа. Довелося везти до Києва, бо там єдина в Україні спеціалізована клініка, де роблять такі операції в стерильних умовах, під наглядом анестезіолога та інших фахівців», - розповідає ветлікар федерації кінного спорту Миколаївської області Ярослав Коржавін.
Він також вказує на коня, який бере участь у нинішніх змаганнях. Виявляється, два роки тому в нього були серйозні проблеми з зором. А сьогодні він спокійно бере складні перепони, виступаючи у конкурі.
Лікар каже, що організм коня дуже специфічний. Дуже багато залежить від того, чи вчасно надана допомога. «А коні - створіння терплячі?», - запитую у Ярослава, бо досі, чомусь, вважала, що це саме так і є. Але чую у відповідь: «Це дуже індивідуально. Одна тварина може мати цвях у копиті, але спокійно закінчити змагання, а інша неадекватно реагує на найменше подразнення. Коні, як і люди, є меланхоліки, є холерики… Але з віком вони розумнішають, особливо це помітно після 7 років. Багато залежить від породи. Німецькі - спокійніші за коней української верхової, арабські, навпаки, набагато темпераментніші», - зазначає Коржавін.
…Хоч день був і нелегкий, але поверталися ми з племконецентру у піднесеному настрої. Очевидно, таки далося взнаки спілкування з цими величними тваринами.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора
