Гірське село священних корів
У Тихому господарі справді, виділяються на фоні ґаздів з інших сіл. Адже тримати корову, живучи в селі й господарюючи на землі — справа звична, а от тримати їх у такій кількості — це вже виняток. Та ще й на фоні того, що на Закарпатті, де споконвічно займалися тваринництвом, нині місцеві повсюдно від цієї практики відходять: молочну худобу тримають здебільшого фермери, а селянам вигідніше купити вже готове молоко. У Тихому ж — усе навпаки. Тут люди жартома називають себе “рабами корів”, але разом із тим всерйоз кажуть, що для нелінивих це спосіб прожити вдома й не виїхати за кордон, хоч така праця й тяжка. Саме тому ми й поїхали в Тихий подивитися на звичаї місцевих ґаздів та познайомитися з їхніми священними коровами.
КОЛО ЦАРЯ ТАК НЕ ХОДЯТЬ, ЯК ҐАЗДА КОЛО КОРОВИ!
У нас є навіть гід - Іван Циганин, колишній сільський голова Тихого. Він погодився провести нам імпровізовану екскурсію Тихим, показати ґаздів, що тримають по сім корів, розповісти про всі нюанси та підводні камені тишанського “хобі”.
Починаємо з історичного екскурсу. Ужанська Верховина (саме так називають села Великоберезнянщини) — це край, де традиція тваринництва передається генетично. Колись між цими горами випасали свою худобу волоські пастухи (від того часу у спадок нинішнім жителям дісталися назви гір — “Менчул” та “Менчулик”, що значить “гора”, або ж “Магура” - пагорб), і хоча від них, крім топонімів, сліду нині немає, але жити тут означає бути ґаздою, а бути ґаздою без худоби неможливо.
- Традиція тримати багато корів у місцевих ґаздів бере початок у 80-х роках. Тоді я працював сільським головою, і ми на сесії сільради прийняли рішення роздати тишанам не по 50 соток землі, як пропонувала держава — а по 1,5 га. Це виділялося як сінокоси — плюсом до законних 50 соток землі на ведення сільського господарства. Це дало людям можливість обзавестися більшою кількістю худоби.
Доти тримати більше як одну-дві корови ніхто не наважувався, бо худобу треба годувати. То іще з хрущовських часів не давали людям тримати худобу. Дозволялося тримати корову й теля. Мій батько був головою колгоспу, то якось завів дві корови, його викликали на бюро райкому і спитали, чи мовляв, у тебе справді дві корови? Каже: “Так, бо у мене двоє дітей”. Сказали: “Продай, бо двом дітям доста й однієї”, — ще й оголосили догану.
Уже наприкінці 80-х - на початку 90-х за це на бюро не викликали, то тишани стали ґаздувати — й дотепер мають таку славу. Село не має залізничного сполучення з Ужгородом чи Перечином — тому тишанам не так просто добиратися на роботу в місто, як жителям сусідніх сіл, через які прокладена колія. Відтак, у 80-х роках сусіди з тишан посміювалися: мовляв, коровами обклалися, за ними світу не бачать, а ми от на роботу ходимо спокійно, а те молоко у них же в Ужгороді й купимо — скільки там його треба. Але коли в непрості 90-ті купити його було ні за що, то вже посміювалися тишани з сусідів, а ті потроху завозили землю на зарінок (кам’янисте місце на березі річки, куди завозили орну землю, щоб зробити там грядки — авт.) і собі працювали на землі, аби прожити.
- Ну, але десь тишанських сусідів можна й зрозуміти: я, наприклад, живу в селі, але не уявляю, як воно: тримати сімох корів!
- Так, я вами згоден, це добровільне рабство!
- Виходить, тишани — раби своїх “священних корів”?
- Ну, я це називаю саме так, бо коло корови так треба ходити з раннього ранку до пізньої ночі, та що там, коло царя так не ходять, як ґазда коло корови! Її треба не тільки нагодувати, доїти, з-під неї треба вичистити, забезпечити добру пашу і сіно на зиму, тобто її треба постійно обслуговувати. А вона вже, звісно, дає молоко, яке можна продати.
Щоправда, підмічає Іван Циганин, час таки вносить корективи й у життя тишан: з кожним роком все більше ґаздів полишають господарювання. Люди бачать і розуміють, що як є добра робота, набагато легше заробити ті гроші, й на них купити собі все необхідне. Це, знаєте, як кінь, котрий тягне-тягне воза, але якщо лише один раз на нього покласти сідло, то він більше воза тягнути не схоче.
СКАЗАЛА ЛІКАРЮ, ЩО БАГАТО НЕ РОБЛЮ, БО ТРИМАЮ ЛИШЕ ЧОТИРЬОХ КОРІВ
Тим часом ми під'їжджаємо до села. Час обідній, спека, корови у тишан — чиї вдома, на перепочинку після ранкового випасу, ремигають у хлівах після подою та студеної водиці, а чиї — досі на паші. Тут прийнято виганяти їх зранку на пасовище біля села, а ввечері забирати додому. Вони пасуться самі, ніхто не глядить. Мене це дивує, бо ж худоба може загубитися, чи піти кудись, чи вовк, наприклад, наскочить, але тишанських ґаздів дивує, навпаки, моє питання. Пасуть собі самі, та й усе, і дорогу додому самі знають.
Зараз у селі живе 400 чоловік, більша половина з них займається сільським господарством, це переважно люди середнього віку. Молодь, що живе у селі, практикує заробітчанство: не хочуть робити на землі та коло худоби. Не тримають корів і пенсіонери: пенсія яка-не яка є, плюс - “гірські” (соціальна надбавка до виплат за проживання у гірській місцевості — авт.), то не треба рвати жили, а молока, скільки вже там треба, можна собі купити.
До слова кажу, мовляв, шкода, бо так і звичай переведеться в Тихому. Наш гід каже, що не можна засуджувати, бо це справді важка праця.
Хоча важка — не значить нудна чи неприємна. Дорогою до вишнього кінця села зустрічаємо жінку, виявляється — кума Івана Циганина, Марія Гебріан. Сама жінка зараз тримає чотири корови, хоча раніше вдвох із чоловіком доглядали вісьмох. Ви, каже нам Циганин, не рахуйте тільки вісьмох — бо то тільки дійні корови, а ще ж є телята та яловиці!
- Мені недавно поставили кардіостимулятор в Ужгороді, то не можу вже стільки коло худоби робити, - веде далі Марія. - Питав мене лікар на прийомі після операції, чи дотримуюся я пересторог та чи не роблю багато, чи не переробляюся, значить. А я й кажу, що ні, бо лише чотирьох корів тримаю. То він аж затнувся! А мені то легше, бо знаєте, що вам скажу: людина без роботи ще більше хворіє! Я тиждень нич не робила, то вже м руку не могла підняти! А зараз за звичкою встаю у 4 години, бо до паші треба встигнути корови подоїти, молоко перегнати, сметану зробити... Так за робою і не помічаєш, що ти чимось хворий, - посміхається Марія.
МОЛОЧНИЙ ЕКСПРЕС
Селяни в Тихому живуть за своїм тижневим графіком, розказує далі Іван Циганин.
- Двічі на тиждень із Тихого до Ужгорода їздить автобусний спецрейс, місцеві домовилися з перевізником, який забирає жінок із сумками, повними “молочки” з Тихого й везе до Ужгорода, а там розвозить по базарах, а потім після обіду — забирає.
- Молочний експрес? - перепитую.
- Ага, - відповідає він. - У нас, я вже казав, немає залізниці, то це дуже виручає людей. Жінки готують на ці дні молоко, сметану та домашній сир, на базарах переважно їх уже чекають постійні клієнти — ще ні одна не повернулася зі своїм молоком з Ужгорода додому, в Тихий. Дехто має клієнтів у Великому Березному чи Перечині, розвозять молоко та продукти просто людям додому. Раніше ще молоко від селян приймав заготівельник, кілька разів на тиждень до села приїздив молоковоз. Але зараз такого нема, уже давненько досить.
Питаю, чи багато молока дають тишанські корови. Кажуть, ні. Одна — зо п'ять літрів за один надій у пік продуктивності, а потім — ще менше, бо паша в горах своєрідна, впливає ландшафт і температура (тут навіть улітку зранку холодно). Словом, ця ж порода - “Бура Карпатська” - в селах у долині даватиме більше молока ніж у гірському Тихому.
- От я своє молоко не здаю, живу сам, маю зараз корову та яловицю, каже Іван Циганин.
— То ви, певно, в молоці купаєтесь? - питаю жартома.
- Можна сказати і так, бо в мене його навіть кури їдять, особливо квасне молоко (кисляк — авт.) полюбляють!
ГОТУЙ СІНО ВЛІТКУ
Але місцеві ґаздині на надої не скаржаться. Кажуть: у корови молоко на язиці, тобто, якщо добре годувати, добре вона й молока дасть.
Відтак, у кожного тишанського ґазди найбільша гризота: як забезпечити худобу сіном.
- Колись було простіше: косили вручну, зараз це все робить техніка, - пояснює Іван Циганин. - З одного боку — легше, але дорого, якщо не маєш своєї техніки. Переважна більшість має трактори, косарки, але сіно ще треба звезти додому, а одна ходка машини, вантаженої сіном — це 300 гривень. Стільки ж треба заплатити, аби хтось скосив трактором. Словом, набігає.
- Бачите, площа у сховищі поділена: стовп від стовпа — це одна секція, зазвичай, власність одного ґазди, хоча може один мати і дві секції, тут керуються правилом: хто більше сіна має, в того більша і площа. В одній секції може бути до тонни сіна.
- Нащо так багато?
- Тишанці за звичкою не годують худобу зерном чи комбікормом, більшість не дає коровам нічого, крім трави влітку і сіна взимку. У нас тут особлива трава — дуже соковита влітку, тому сіно, якщо правильно висушене, м'яке і смачне.
Цікаво, що надворі тут не лише сіно тримають, а й, власне, молоко. А саме — у студнях (криницях — авт.). Вода тут близько, починається уже на 2-3 метрах глибини, тому криниці неглибокі, до 10 метрів. Молоко у них не кисне до трьох діб. А зберігають його ось як: наливають у пет-пляшки, складають їх у мішок і у воду на нитці — холодитися до базарного дня. Це помагає господиням, коли треба зібрати на ринок багато молока (бо декотрі вивозять і по 100 літрів), а вдома немає морозилок.
ЗДАВ СВОЮ РУЖАНУ, ТЕПЕР НЕ ЗНАЮ, ЯК ПЕРЕЖИВУ
Через дорогу від криниці помічаємо якийсь рух. Це, виявляється, заготівельники приїхали по корову до ґазди. Ох і драма ж зараз буде! Але підходимо ближче.
Двоє чоловіків заходять до ґазди у двір, щось рахують, пишуть на папері, потім йдуть нижче до хліва, очевидно, там і розраховуються, а звідти уже повертаються із коровою.
Це — Ружана.
- Вона думає, що на пашу йде, - каже, мало не плачучи, вслід худобині, яка поволі ступає у напрямку до вантажівки, господар Михайло. - Охо-хо, така корова файна, і молока дає — прекрасно! Але місця не є в стайні — сім корів, у спеку вентилятор вмикаємо...
- Не болить вас серце за нею? - питання саме якось вилітає.
- Йой, не нагадуйте про таке господареві! - гримає на мене Іван Циганин.
- Йой, паніко, та я не знаю, як два наступні дні переживу! - й собі за ним господар каже. - Та ще й, - примовляє далі, - напівзадарма віддаю: по 22 гривні за кіло живої ваги, словом, 8 тисяч за корову. Місячна зарплатня, а три роки треба, аби корову вигодувати для цього. Ех...
Ружану тим часом заштовхують до вантажівки, вона вмощується там ще біля однієї корови, вони по черзі мукають на всю вулицю, водій заводить машину, та й їде. Заготівельники приїжджають до тишан із сусідньої львівської області — із Самбора, з Турки. Мають “інформатора” з місцевих, який шукає по селах, хто б хотів здати худобину, приводить у двір заготівельника і має свою частку. Це ще один місцевий “бізнес” на коровах. І він потрібен, такий “бізнес”, пояснює господар, бо буває, що корова чи ногу пошкодила, чи що, тоді вихід — тільки здати на м'ясо.
ЯК ПІРУШКИ СТАЛИ ПИСАНКАМИ
Аби перебити гіркоту після останньої сцени з сільського життя, розпитую в Івана Циганина про те, як у Тихому називають корів.
- Раніше, ще в радянські роки, корови у нас мали мадярські імена — Пірушка, Рендешка (піруш — з мадярської “червоний”, “рендешна жона” — порядна жона”), Моційка, Котіка. А тепер дають більше українські. От у мене корова Малина, а ялівка — Чорниця.
Ще в одних ґаздів на прізвище Циганин, які погоджуються поговорити з нами й показати нам своїх корів, що перепочивають у хліві, тварини теж мають українські імена - Фіва, Ромашка, Писанка... А ще, каже Михайло Циганин кожна має свій характер: одна любить погладитися, до іншої — краще не підходь, третя пасти пашу не хоче, а тільки, аби їй принести до ясел, бо там у полі ґедзі кусають. Ой, каже його жінка, за дітьми так не гляділи, як за ними!
- От маємо апарат доїльний — єдині у селі! Дорогий: 6 тисяч я дала, вигодувала двоє телят, здала та й купили. Тепер легше, бо як тричі на день п'ять корів видоїти, то потім аж руки не служать! А коли я на базар їхала, то чоловік не хотів доїти, то й вирішили механізувати процес. Так легше, справді, — каже пані Олена, тішачись.
І собі тішачись, підмічаю принагідно, що було би, певно, тишанам набагато легше, якби ґазди організувалися по кілька чоловік у мінікооперативи. Один би другому поміг чи то сіно скосити, а чи привезти, чи до міста доїхати, аби спродатися — то, гляди, й легше, і дешевше вийде...
- Ой, наші люди на таке тепер не підуть, - заперечує Іван Циганин. - Після того, як у колгоспі побували, люди знають, що найкраще — то коли сам собі ґаздуєш. Тому навіть не пропонуйте!
Тетяна Когутич, Тихий - Мукачево
Фото Сергія Гудака
