Зеленський, Станиця Луганська та всесвітньо відомий міст через Донець
До дня прильоту президента Володимира Зеленського поля Луганщини вбрались у кольори прапора його партії (жовтий – поля соняшника, зелений – ті ж таки соняхи, тільки такі, що не розпустились), активісти партії вдягли футболки з відповідною символікою.
ВЕЛИКИЙ СЕКРЕТ ДЛЯ МАЛОЇ ЮРБИ
Візит Володимира Зеленського на лінію фронту був засекречений настільки, що навіть від’їзд журналістів із Сєверодонецька до Станиці Луганської два рази переносився. В даному випадку жодних претензій бути не може, але здивувала кількість місцевих мешканців, які зібрались на КПВВ висловити свої до нього претензії й побажання. Хоча для того, аби здійснити свій намір, їм довелося провести під спекотним липневим сонцем не одну годину.
Пройшовся по території, прилеглій до пункту пропуску. Колишню сітку-рабицю замінила акуратна сітка зеленого кольору з прямокутними вічками, склепана на зварювальному автоматі. Відвідувачі ховались від сонця, сидячи на акуратних лавах у просторому павільйоні, теж темно-зеленому. Від холоду взимку така споруда навряд чи сховає, але від вітру й дощу… Може, якщо напрямок вітру буде строго із заходу на схід. Я цей об’єкт не фотографував, звичайно. Але подивився. Тут з’явився доволі чистий туалет. Причому число відвідувань, на яке він розрахований, сказати не берусь – просто тому, що він задовгий.
Три роки тому познайомився з формою бізнесу, який розквітнути міг саме тут. Поруч із автовокзалом (тоді ще розбомбленим і вкритим сажею) нуртував «оптовий» риночок. Тут якісь прудкі молодики й молодиці завантажували пластиковими ящиками й «бананками» (картонними коробками, в яких до нас привозять банани) ягоди та овочі й перли їх через КПВВ в бік мосту на удосконалених «кравчучках». Назад такі ж молодики повертались із порожньою тарою. Документів у них ані прикордонники, ані митники не перевіряли.
Цього разу я не побачив риночку; молодиці теж десь поділись. Але навантажені коробками «кравчучки» стояли у чималій кількості. Щоправда, без руху. Чиї вони і яка їхня доля, спитати не було в кого – всі від цих «скарбів» відхрещувались.
Утім, це могли бути й не овочі. Мені розповіли, що тепер у Станиці процвітає інший бізнес. Луганчани, які хочуть отримати посилки з України, називають адресу «Нової пошти» в Станиці – й імена людей, які їх тут отримуватимуть. От ця сама людина їх забирає з «Нової пошти» оптом, завантажує свій візок – і чеше крізь два КПВВ. По прибутті в Луганськ роздає, за певні комісійні, замовникам. Бізнес, як то кажуть, пішов, і сьогодні народ почав замовляти різні товари через інтернет з відправкою на «Нову пошту». Спосіб доставки – той самий.
В ОЧІКУВАННІ
…Події накочувалися хвилями. Спочатку народ і преса нашорошували вуха з появою будь-якого «крутого» позашляховика на горбатому мості (від Станиці комплекс КПВВ відділяє залізнична колія на високому валу). Потім намалювалась ціла кавалькада з пари десятків чорних позашляховиків і білих кросоверів. Вони повернули направо й розмістилась на майданчику десь приблизно навпроти того входу на КПВВ, яким користуються пересічні громадяни – і журналісти кинулись туди. З машин висипали, в основному, активісти «Зе-команди, а також певна кількість обласного рівня чиновників.
Народ захвилювався, але з-за спин активістів президент все не виходив і не виходив. Всі версії щодо його затримки я тут переказувати не стану; скажу лише, що основною і найбільш логічною була та, що в цей момент Володимир Олександрович проводить нараду в будівлі райдержадміністрації.
– Так он же Золкін тут походжає! (Юрій Олексійович Золкін – голова Станично-Луганської РДА – ред.)
– Ну, то й що? Хіба не може президент проводити нараду без його присутності?
Час потроху спливав, президента все не було, і я відважився полишити «пост №1» і сходити в селище. Слід сказати, поліцейські, навіть ті, що були озброєні автоматами, проявляли повну лояльність до пішоходів. Жоден із них не поцікавився, що це за один походжає вулицями прифронтового населеного пункту, та ще й із фотоапаратом.
Пам’ятається, в останній візит у нас із Ткаличем пару раз таки перевірили документи – хоча мій провідник був у військовій формі, щоправда, із написом «Міліція» на спині. Зізнаюсь, теперішній «гнилий лібералізм» правоохоронців мене занепокоїв.
Із мосту сфотографував найближчу присадибну ділянку. На одних грядках росла капуста, а поруч – доволі таки розкішні квіти. На теплиці прочитав вивіску російською: «Ночлег д 50-52». Очевидно, це означало запрошення луганчанам та мешканцям інших міст окупованої частини області, за певну суму, переночувати в будинках №50 і №52 – для тих, хто не встигав перетнути лінію розмежування. Такий от бізнес, якщо не прямо на крові, то на воєнних негараздах.
Найближчі до мосту будівлі, як і три роки тому, стояли напівзруйновані, без вікон і без ознак того, що хтось хоче їх відновити – або хоча б продати на будматеріали. Гадаю, в Станиці просто немає таких покупців. Дороги, не кажучи вже про тротуари, в селищі теж не сильно покращились. Окрім, хіба що, невеличкого відтинку, що веде просто під ворота КПВВ для офіційних відвідувачів.
ЗА ЗЕЛЕНИМИ ВОРОТАМИ
Довго гуляти Станицею мені не дозволили – наказали повертатись і зустрічати Зеленського на пункті пропуску. Коли повернувся – основна маса народу все так само пеклася навколо автівок «активістів». Я відійшов у тіньок стели з назвою селища. Колись вона стояла на іншій території, але після потужного обстрілу, очевидно, її перенесли у більш безпечне місце, й вона сяяла свіжими фарбами.
Від стели до воріт було значно ближче, аніж решті колег, і я в будь-якому випадку їх би випередив. А тут іще й знайомий з Луганська підполковник підказав напівпошепки: «Краще займай позицію біля воріт».
Ворота для входу/в’їзду VIPів розміщені прямо навпроти «горбатого» мосту. Я підійшов і став просто на дорозі. «Зайдіть за лінію», – чемно попросив мене якийсь хлопець цивільної зовнішності.
– Яку лінію? Де тут лінія? – моє здивування було доволі щирим, оскільки на асфальті не було окреслено геть нічого.
– А ми і є лінія! – почув я у відповідь, і коли підняв очі від землі, переді мною, дійсно, вишикувались у лінію ще з десяток таких самих «хлопців».
Я не заперечував, тим більше, що на мосту знову з’явилась кавалькада чорних позашляховиків, і коли вони під’їхали до воріт – я опинився на достатній відстані, аби можна було робити знімки.
Першим із машини вийшов голова Європейської Ради Дональд Туск. Мені здалось, він виглядав трохи розгубленим, але аналізувати стан єврочиновника не було особливого часу. За ним з’явився сам Зеленський.
Уже на фото побачив Сергія Дейнеку, очільника прикордонної служби. Я його знав по буремному Луганську 2014-го. Він тоді висловлював готовність стати на обороні українського кордону, і дійсно – луганські прикордонники повели себе гідно. А не роздивився я його, тому що вся делегація спритно проскочила у відкриті ворота і скоро зникла за поворотом.
Ворота миттєво зачинились за останнім із гостей, і найспритніші з репортерів змогли лише здалеку клацнути обличчя Володимира Зеленського в профіль.
НЕТЕРПЛЯЧІСТЬ ОСТАННЬОЇ ГОДИНИ
Дорога від КПВВ до на весь світ знаменитого мосту через Донець – це більш як кілометр. Тобто у мене була мінімум година, аби поспілкуватись із народом, купити в одній з численних забігайлівок води – і навіть її неквапливо, бережучи горло, випити. То ж переходив від однієї групи до іншої, прислухався. Дві жіночки літнього віку прийшли «з-за валу», аби просто подивитись на «новообраного». Заспокоїли: до них тепер міни не залітають. А було – прилітали й «гради»…
Інші дві ділились із телебаченням проблемою, яку створили їм саме захисники:
– Наш дім – на вулиці Лермонтова, ось тут, за КПВВ. Військові так його огородили сіткою, що нам доводиться обходити мало не через Кондрашівку (найближча залізнична станція). Дім свого часу розбомбили; ми його сьогодні намагаємось відремонтувати, а спробуйте пройти стільки, коли ви навантажені будматеріалами. А що буде зимою, коли кучугури бувають аж по сюди… Ми звертались до селищного голови, а він нам: «Що я можу зробити, коли тут вся влада у військових».
Ще з Тукою (Георгій Тука, «губернатор» у 2015-16 роках – ред.) наприкінці 15-го, коли КПВВ не був огороджений, я на власні очі бачив на вказаній вулиці розтрощені й попалені будинки. Дійсно, проблема, яку може розв’язати лишень головнокомандувач.
Купка галасливих жінок, за допомоги розсудливого чолов’яги, відпрацьовувала на «четвертій владі» свою логіку, якою сподівались переконати владу першу:
– Луганськ – це Україна? Україна! То чому ми не можемо туди продавати свою продукцію?! (Вони навіть називали минулорічну постанову Кабміну, номер якої я не запам’ятав). Нам кажуть: «Везіть у Сєверодонецьк, везіть до Харкова». Та ми на самому бензині більше втратимо, ніж виторгуємо. Та ще й такі дороги!
…Раптом я збагнув, що високопоставлена делегація, якщо вона йде пішки, не може на вузькій дорозі (обабіч – мінні поля) розминутись із нечисленними перехожими, які йдуть (повертаються?) на вільну територію. Спитав одного, іншого – ні, вони «гаранта» бачили, але не спілкувались. Ще один чолов’яга, вислухавши моє питання, іронічно спитав: «То що, привіт йому передати?»
– Ну, як твоя ласка, то збігай…
Побачив виконувача обов’язків голови Луганської ОДА Сергія Філя.
– То була нарада в райадміністрації? Там Комарницького представляли?
– Ні, це відбулось просто під гвинтами гелікоптера. Там президент і підписав посвідчення, вручив його Віталію Мар’яновичу і сказав напутнє слово…
– І що той відповів?
Філь процитував щось із Шевченка, а коли я висловив здивування, посміхнувся:
– Та ні, він просто сказав, що готовий працювати.
* * *
Крізь ворота делегація пройшла пішки, то ж я сподівався, що й повертатиметься вона у той же спосіб. Навчені журналісти, а тим більше актив «Слуги народу» заздалегідь згуртувались поблизу воріт, орієнтуючись на поведінку охорони. Причому активісти стали шеренгою на лівому фланзі. На моє здивування, за воротами показались ті самі чорні позашляховики. Двері від’їхали так оперативно, що машини практично не пригальмували. «Зе-актив» дружно встромив у небо великі пальці правих рук, набрали побільше повітря в груди і…Чорні авто-красені вдарили по газах і за секунду вже сховались за горбом мосту…
Один із чиновників ОДА вже в автобусі розповів, як зустрів у натовпі мешканку Ровеньок (доволі глибокий «тил» ОРЛО). Вона приїхала за півтораста кілометрів – просто подивитись на новобраного, який обіцяв Донбасу мир…
P.S. Зеленського на мосту я побачив уже сьогодні. Хтось на Facebook виклав сюжет з окупаційного телебачення: Зеленський дивиться на міст з-за спин охоронців.
Михайло Бублик, Станиця Луганська
