Руслан спочине вдома

Руслан спочине вдома

Репортаж
Укрінформ
У Чугуєві перепоховали бійця 92-ї бригади через п'ять років після загибелі під Іловайськом

Перш ніж рідна земля навіки прийняла тіло 20-річного навідника самохідної артилерійської установки (САУ) Руслана Дейнеки, на плацу 92-ї бригади у селі Башкирівка, що поблизу Чугуєва, вишикувалися півтисячі бійців, щоб сказати прощальне слово побратиму, який пішов у вічність.

...У центрі плацу – поки ще порожній постамент, прикрашений тканиною кольорів національного прапора. Уздовж стіни – квіти і вінки, яких стає все більше: люди несуть їх оберемками. Поки ще мовчить військовий духовий оркестр. Капелан о. Григорій розкладає на переносному столику все, що йому необхідно для процедури відспівування. І ось мікроавтобус, окантований траурною стрічкою, в'їжджає на плац. У пронизливому звуці похоронного маршу, здається, злилася вся вина живих перед мертвими. Біля труни – найближчі: батьки Руслана – Ауріка і Юрій Дейнеко, рідна тітка Вікторія, сестричка Діана...

Мати не плаче, усе виплакано за минулі п'ять років. Спочатку, коли у серпні 2014 року отримали першу звістку про те, що Руслан пропав без вісті в бою під Іловайськом, плакали. І потім – після звістки, що він убитий, і похований як невідомий, бо при ньому не було документів. Пізніше були сльози надії, коли стали отримувати від невідомих телефонні повідомлення, що він живий, знаходиться в полоні у ДНР, і його можна викупити за великі гроші. До того часу, коли прийшло офіційне повідомлення, що останки сина поховані під Запоріжжям у могилі з порядковим номером, як це роблять для невідомих, вже й сліз не залишилося. Життя звелося до однієї мети: знайти сина, ідентифікувати останки за допомогою ДНК-тесту, і поховати в рідній землі.

...На плацу капелан завершив відспівування словами: "Герої не вмирають, пам'ять про них живе, а вороги згинуть навіки". Мер Чугуєва Галина Мінаєва обіцяє підтримувати сім'ю Дейнеків "усім, чим зможе". Майор запасу Федір Шевченко – командир ротного підрозділу, в якому служив Руслан, говорить (і його голос тремтить від сліз), що він, як і всі, хто знав навідника Руслана, будуть його пам'ятати.

І ось урочистий момент прощання: повз труну, де в головах встановлена фотографія Руслана – юний, гарний, усміхнений – пройшли усі 500 бійців, і при цьому кожен схилив коліно перед постаментом...

Звідси, з плацу, труна з тілом Руслана відправляється на вулицю Зелену у Чугуєві, щоб він попрощався з рідною домівкою, і щоб з ним попрощалися друзі, знайомі, сусіди – усі, хто не був на плацу 92-ї бригади у Башкирівці.

У скромного будинку з побіленими стінами на вулиці Зеленій вже зібралися земляки. Прямо на снігу постелено килим, біля паркану – залізний хрест з табличкою. Останнє відспівування. Багато відеокамер, знімають земляки – на пам'ять. Мати біля труни майже без сил, її підтримують рідні. Тітка Руслана, Вікторія, цілує труну: "Як же ми без тебе?"

Траурна процесія рухається на міське кладовище №5. Тут, біля викопаної могили, зібралося кількасот краян, багато військовослужбовців. Останні слова прощання. Військовий оркестр грає похоронний марш. Автоматники тричі салютують пам'яті Руслана Дейнеки. Звучить гімн України, військові скандують: "Слава Україні! Героям слава!"

І ось уже звучить похідний марш. Військовослужбовці строєм йдуть з кладовища. Розходяться і земляки, даючи можливість рідним побути біля свіжої могили, буквально встеленої квітами і вінками.

Настає довгоочікувана хвилина спілкування з тими, хто добре знав Руслана. «Батьків не чіпайте», – попереджають журналістів організатори похорону, вони не в змозі спілкуватися.

Мій співрозмовник – той самий майор запасу Федір Володимирович Шевченко, колишній командир ротної тактичної групи, де поряд з Русланом служили ще понад 200 осіб.

- Знаю, що Руслан пішов добровольцем в армію, а у серпні 2014-го прибув до нас в бригаду як контрактник. Він вирішив воювати, тому що був справжнім чоловіком, хоча йому, не забувайте, було лише 20 років. Невисокий, але міцний, симпатичний хлопець, чорноокий – в мати Ауріку (вона, кажуть люди, з Молдови). Руслан швидко схоплював солдатську науку, розумів команди з півслова. Мав відмінний окомір, навідником був першокласним.

Руслана відрядили до ротного підрозділу 92-ї бригади 24 серпня 2014 року. Бій, в якому він бпав участь через два дні, став для нього першим і останнім.

- Ми базувалися в 10 кілометрах від Іловайська, коли отримали завдання розблокувати підходи. Знялися з місця до ночі. Хвилювало те, що на плацдармі вже перебували регулярні ворожі війська, і дорога була, як кажуть, пристріляна. Але наказ є наказ. Три перші самохідки йшли одна за одною, і за стрільбою, що відкрилася раптово, ми зрозуміли, що оточені з трьох боків. Відбитися не вдалося. Мене контузило, поранило в ногу. Дізнався, що Руслан отримав поранення в голову, але вів бій до останнього, поки від прямого попадання міни його самохідка не розлетілася на шматки. У тому бою загинуло 12 осіб, їхні тіла знайшли. Ще семеро, у тому числі Руслан, пропали безвісти, тобто їх просто не знайшли, хоча й шукали на відстані в 200 метрів. Знайшли лише фрагменти тіл...

З оточення виходили малими групами, солдати буквально винесли мене на руках... Питаєте, хто відповість за Іловайський котел, в якому, як відомо, загинуло більше трьохсот бійців? Це справа військової прокуратури, нехай розбираються, Іловайськ ніхто не забув... Ми не забули.

- Мати і після звістки про смерть сина вірила, що він, можливо, живий. Знаю, що одного разу вона вже доїхала до Донецька, везла гроші на викуп. Такі "запити" приходили до неї не раз. Чи знайшли шахраїв?

- Не знаю. Важко про це говорити, важко знати, що знаходяться люди, які торгують пам'яттю...

З приводу ДНК-тесту, за допомогою якого останки Руслана були ідентифіковані, то коментар дає старший офіцер відділення морально-психологічного забезпечення бригади Артур Батістов.

- У бою під Іловайськом пропали безвісти сім бійців. Руслан став передостаннім, кого впізнали за ДНК-тестом. Фахівці проводять ідентифікацію останків загиблих тільки-но з'являється така можливість. Що я маю на увазі? Коли зібрали загиблих, багато виявилися без документів, від інших знайшли лише фрагменти тел. Впізнати було неможливо. Їх звезли до запорізького моргу, взяли зразки ДНК і поховали на Кушугумському цвинтарі як невідомих військовослужбовців, могила Руслана – під номером 4055. У січні цього року, тобто, через майже п'ять років, прийшло підтвердження, що є збіг з ДНК батьків Руслана.

Щодо Ауріки, дізнавшись, що серед солдатів, які загинули у тому бою, є невідомі, поховані на кладовищі у Запоріжжі, вона ще у 2014 році зажадала проведення ДНК-експертизи. Потім ще... І ще... І ще... Поки генетичний код останків не збігся з її власним: майже 100 відсотків, без якихось тисячних. Разом з чоловіком Ауріка виправила необхідні папери, в тому числі, дозвіл на перепоховання, ексгумували останки сина і привезли до Чугуєва, щоб поховати в рідній землі.

Командування військової частини вже зробило подання на нагородження бійця орденом "За мужність".

Товариш Руслана по службі – Ігор Фомічов – небагатослівний: "Ми дружили, їли з одного казанка, стояли в одних нарядах. Я його поважав, довіряв йому, і він ні разу не підвів. Адже він займався спортом, туризмом. Розповідав про походи, про гори... У нього і дівчина була. Дружили по-серйозному. Про неї завжди говорив з повагою, а це у чоловічому середовищі багато значить. Як навідник був дуже гарний, промахів не знав. А тепер його немає, і його місце для мене поки ніхто не зайняв».

А ось що сказав директор Чугуївського Центру туризму та краєзнавства Сергій Лисенко: "Знав Руслана відтоді, коли він навчався у 6 класі. З ним можна було і в гори, і в розвідку. Надійна людина. Ходили в Крим, Карпати. Душа компанії, там, де Руслан, завжди весело. Він мав розряд з пішохідного туризму, ходив на байдарках, любив велосипед. На змаганнях його команда – завжди серед перших... Йому було лише 20 років, а він встиг зробити стільки хорошого".

Як повідомляв раніше Укрінформ, станом на сьогодні на Кушугумському кладовищі під Запоріжжям поховано 72 бійця, і лише четверо з них упізнані. Раніше могил невідомих солдатів тут було більше, минулими роками рідні упізнали 45 бійців, і всі вони перепоховані за місцем проживання.

Світлана Лігостаєва, Харків-Чугуїв
Фото В'ячеслава Мадієвського, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-