Що приховують Святі гори?

Що приховують Святі гори?

442
Ukrinform
Два тижні тому відомий терорист Гіркін публічно зізнався, що вся його особиста охорона у 2014 році "складалася з духовних синів, ченців, ієромонахів Святогірської лаври"

"Повністю, - запевнив Гіркін, - до останньої людини". Тому, опинившись в лаврі минулого тижня, я не без внутрішнього трепету ступив на її подвір'я. Строго кажучи, вірити виповзневі з ФСБ – себе не поважати, однак... Для чогось же Кремль лякає Україну якоюсь релігійною війною з нагоди набуття нашою церквою автокефалії. А кордон з Московією у нас все ще не «на замку»...

ТАЄМНИЦІ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Як порядний громадянин, спершу я вирішив вивчити правила відвідування монастиря. Проте головний вхід був перекритий через ремонт храму, який я назвав би прибрамним (за аналогією з Надбрамною церквою Києво-Печерської лаври) – він безпосередньо примикає до вхідних воріт, які виявилися обшиті дощатим парканом. Біля другого входу взагалі жодних застережних написів не було, але я не став діставати з кишені фотоапарат. Про всяк випадок.

Дорогою мене обігнав хлопець не цілком чернечого виду з трьома об'ємними пластиковими бочками в руках. На одній бочці красувався напис «Вівсянка», на іншій – нерозгадана абревіатура «БТ». Що було на третій бочці, розгледіти не встиг.

Накрапав дощ; кволий хлопець в окулярах і в синій поліетиленовій накидці з капюшоном підмітав опале листя. І все б нічого, але з-під накидки стирчали ноги у формених штанах з широкими смугами. Втім, вигляд у хлопця був настільки не войовничий, а дощ настільки не схиляв до розпитувань, що я помчав далі.

Останній раз я був тут минулого року, але тоді у мене елементарно не вистачило часу відвідати печерний комплекс монастиря – і тепер я першим ділом попрямував на екскурсію. Якщо раніше, в роки моєї юності, достатньо було придбати на вході в санаторій ім. Артема товсту стеаринову свічку і самостійно вирушати вивчати поцятковані самопальними «графіті» галереї печери колишнього монастиря, то тепер потрапити туди можна тільки гуртом, під наглядом спеціально виділеного ченця.

Здивувала насамперед заборона фотографувати невиразні підземні коридори. Нічого «військового» пересічний відвідувач там не побачить, хіба тільки прикриті гратчастими дверима відгалуження (у мій час ці відгалуження були просто замуровані). За одними гратами можна було побачити якісь ікони, за іншими... Просто лаз занурювався в темряву, за якою важко було розібрати, закінчується він або згортає кудись у крейдяну товщу. А вже що там знаходиться – бог вість. Може, в таємних келіях відмолюють криваві гріхи гіркінські головорізи, а може, там просто зберігають запаси картоплі для братії.

Сумну одноманітність ретельно вибіленої, без слідів наскального живопису, галереї лише трохи скрасив у кінці підйому вівтар, влаштований на крейдяному стовпі. Екскурсовод пояснив, що стовп цього є "новодєл", в який, щоправда, вбудований невеликий фрагмент старого, середньовічного ще вівтаря. За його запевненням, фрагмент є засобом зцілення від будь-яких хвороб, і він навіть навів кілька випадків такого зцілення. Щоправда, без подробиць. Натомість закликав потертися об стовп і помазати цією крейдою голови. Однак я і так достатньо потерся рукавами куртки по стінках вузького коридору, щоб бруднити ще й голову.

...Келейну нудьгу підземелля з лишком коменсували види, що відкрилися з вершини пагорба. За дивною примхою монастирського начальства тут, у верхній точці, розходяться шляхи екскурсовода і його тимчасової пастви. Хлопець вирушив вниз по території монастиря, нам запропоновано було вирушати назад лісовою дорогою, яка вела вгору, до найвищої точки пагорба (і загалом усіх Святих гір, включаючи гору, на якій стоїть велетенський Артем роботи Івана Кавалерідзе) і тільки потім, серпантином, спадала до входу в монастир. Того самого, куди я увійшов півтори години тому.

ВЕЛИКІ МОВЧАЛЬНИКИ

Мабуть, все ієромонахи лаври дали якусь неймовірну обітницю мовчання. Не те, щоб вони сахалися мене, як нечистого, що невідомо чого забрів у їх обитель, але відмахувалися від моїх запитань такими односкладовими відповідями, що одразу ставало очевидним: розмови не вийде. Може, їх у семінаріях цього навчають? Або, точніше, виробляють відповідні умовні рефлекси?

Напевно, справжнього шпигуна з мене ні при якому розвитку подій не вийшло б. Думаю, якби схилився перед першим зустрічним попом і пробелькотів: «Благословіть, отче», – мінімум цікавості до моєї персони було б явлено. Але це вище моїх мізерних духовних сил. З іншого боку, мене виправдовує та обставина, що через дощ ієромонахи без потреби намагалися не висовуватися. А якщо й виходили з якоїсь потреби – перетинали відкритий простір дрібною риссю. Тобто, за великим рахунком, приставати з розмовами не було і до кого.

Після обіду дощик ущух; місцями з-за хмар навіть стало проглядати сонце. Але лавра все так само залишалася порожньою, якщо не вважати досить численне поголів'я котячих. Під самою горою виявилася ціла анфілада пташників. Населені вони не звичайними курми, але всілякими фазанами (я і не знав, що їх існує безліч видів: фазан золотий, фазан алмазний, королівський фазан і – як знущання – вухатий синій), а також павичами, папугами і тими ж курми, але не простими, а якимись «пуховими».

Помилувавшись на пернатих, вийшов на головну лаврську «вулицю». Назустріч прямував черноризець у клобуку, якого я прийняв за ієромонаха. Тобто за представника, скажімо так, середнього начальницького складу обителі. Цього разу я придумав питання, від якого він не повинен був відкрутитися:

– Скажіть, що тут можна фотографувати?

Мій співрозмовник, не збавляючи кроку, відповів у тому сенсі, що фотографувати не забороняється нічого.

– Тобто можна вас сфотографувати?

Він трохи збився з ноги і, трохи подумавши, відповів:

– Мене краще не треба

– «Не треба» – чи заборонено?

– Не треба, – з натиском повторив чернець і відновив темп руху.

– А поговорити?

– Сьогодні буде служба в честь ікони Іверської Божої Матері – ось і приходьте, буде про що поговорити.

Мабуть, він вирішив, що і так вже перевищив ліміт непередбаченого спілкування, включив третю швидкість і рвонув туди, куди стороннім заборонений прохід явним чином. Такі заборони поширюються ледь не на половину всієї лаврської площі, як я помітив.

ХРАНИТЕЛІ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

До молебню залишалося ще години дві з половиною, і я вирішив відвідати місцеві музеї. На території монастиря їх цілих два. Один – державний, інший - власне лаврський. Обидва розповідають про історію монастиря; в обох почесне місце займають люди суто світські: Олександр Потьомкін і його дружина Тетяна Борисівна, уроджена Голіцина. І якщо для першого закладу в цьому немає нічого екстраординарного, то в стінах другого це благоговіння сприймається якось двозначно. Олександр Михайлович був нащадком того самого Грицька Потьомкіна, який за допомогою своєї вінценосної коханки, «віджав» свого часу землі та інше майно тоді ще Святогірської пустині.

Так ось, через півстоліття після тієї секуляризації господар маєтку, під впливом бездітної дружини, вирішує повернути його церкві. Тетяна Борисівна, щоправда, хотіла влаштувати жіночий монастир, але запрошений для консультацій з цього приводу скарбник Глинської пустині (нині це Сумська область) Арсеній убив її тим аргументам, що негоже жіночим кісткам лягати в могили поряд з чоловічими. Це відкриття так вразило боголюбну пані, що вона пролобіювала призначення Арсенія настоятелем відновленого монастиря. І тепер його шанують в лаврі як преподобного.

Музеї якось не дуже відрізняються один від іншого. На перший погляд колекція лаврського виглядає більш розкішною. Зате у державного одразу дві діорами (порівняно з єдиною лаврською), причому одна, та, що присвячена позаминулому століттю, забезпечена хитрим пристроєм, що дозволяє показувати печерну частина в розрізі, і розрізів таких не один, а кілька. Коли «скеля» розверзлася за помахом руки лектора, стало очевидним: стороннім показують зовсім незначну частину підземних приміщень.

А що тепер ховають в тих порожнинах, які мирянам не вважають за потрібне показувати?

ВЛАДИКА

До служби залишалося ще хвилин сорок; я присів на лавочці, навскоси від «малої архітектурної форми» з вивіскою «Церковна лавка». До речі, рік тому тут стояв бювет, з нагоди настання зими закритий ковпаком з золоченими двоголовими орлами. Тепер цього бювету немає, як, відповідно, і двоголових пернатих.

Повз мене пройшли двоє служивих у рясах і в накинутих поверх ряс темних куртках. У старшого в руках була тонка палиця; він не те, щоб на неї спирався, а використовував цей предмет приблизно, як невський франт часів О. С. Пушкіна. Коли парочка порівнялася з церковною крамницею, з дверей богоугодного закладу вискочили дві жінки (зрозуміло, в хустках) і кинулися ловити ручку того, який з тростиною. Вони ні про що не просили, навіть про благословення – їм досить було прикластися до ручки. Виконавши обряд чиношанування, дами зникли за дверима. Попи пройшли далі. І тут мене осінило: тростина – це ж пастирський посох. Про всяк випадок заглянув у крамницю і уточнив, хто сей старець. «Так це ж владика Арсеній!» – здивувалися мою неосвіченість продавщиці. «Архімандрит?» «Та ні ж, це наш митрополит!»

...Власне, я вже знав, що ніякого діалогу між нами статися не може, але вирішив хоча б відмітитися. Порівнявшись з митрополитом і привітавшись, попросив дозволу сфотографувати високопоставлену особу.

– А я вам що, цирковий ведмідь, щоб мене фотографувати? – несподівано по-українськи відповів митрополит.

– То ви розмовляєте українською?

– Та я і по-українськи розмовляю, і по-російськи, і навіть по-французьки трохи шпрехаю.

– Можна вас запитати? Що ви думаєте про автокефалію, яку має отримати Київський патріархат?

– Хто його просив, то нехай за нього і думають. Я його не просив і не збираюсь. У нас усе як було, так і є.

Тут святі отці різко повернули в прочинені стулки будівельного паркану – як я зрозумів, вони прямували інспектувати хід робіт на вищезгаданому «прибрамному» храмі. Оскільки прямої заборони не було, я зайшов з іншого боку і таки сфотографував настоятеля на пристойній відстані. Перший знімок вийшов ще туди-сюди, але Арсеній, помітивши потуги самодіяльного папарацці, поспішив повернутися до мене спиною.

Вже вдома завітав на офіційний сайт лаври, зокрема, переглянув пару інтерв'ю митрополита. Він їх давав російською мовою, проте часто зривався на суржик. Цікаво, що в офіційній біографії Арсенія – він же Ігор Федорович Яковенко – сказано, що виріс майбутній архієрей в селі Ліски Воронезької області. Це досить далеко від українського кордону – зате зовсім поруч з Острогозьком, полковим містом українського слобідського козацтва (де, між іншим, Петро перед Азовським походом зустрічався з гетьманом Мазепою і де триста років потому місцева українська громада встановила на честь цієї події пам'ятний знак).

У Арсенія тепер є шанс приєднати батьківщину предків до нинішніх своїх володінь.

«ВИЩЕ КІВЕРА!»

...Ієромонах не обдурив – під час богослужіння вдалося поспілкуватися з одним із монастирських насельників. Щоправда, для цього довелося якийсь час вистояти на службі. Хоча – чому «вистояти»? На мій подив, в Успенському храмі виявилося кілька лавочок, сидячи на одній з яких я і спостерігав за подіями. І, що найдивніше, ніхто з православних не просичав над моїм вухом про недостатнє моє благочестя.

Неподалік від мене, під різьбленим дерев'яним балдахіном, розмістилася ікона Богоматері з немовлям, до якої прикладаються миряни. Їх було на диво небагато – від сили осіб тридцять. Потім на службу потягнулися ченці в циліндричних клобуках. Вони підходили до балдахіна церемоніальним кроком, знімали клобуки, прикладалися до ікони, хрестилися. Після чого фіксували клобук у зігнутій лівій руці і все тим же кроком прямували за балюстраду до амвона. Так в радянських фільмах про часи наполеонівських воєн гусари підходили до князя Кутузова, утримуючи ківери в тій же напівзігнутій лівій. До речі, в одному з епізодів «Війни і миру» на Бородинське поле підвозять саме ікону Іверської Богоматері.

Мабуть, мені вже ніколи не вдасться збагнути сенсу церковної служби. Дещо мені зумів роз'яснити чернець, який витирав ікону від слідів православних губ і спітнілих лобів. В якийсь момент він залишив це заняття і вийшов на вулицю. Я пішов за ним і спочатку довго випитував, що такого особливого в цій ікони Іверської Божої Матері; потім уточнив, як називаються головні убори ченців, так схожі на гусарські ківери. І тільки розговорившись, поцікавився, що в лаврі думають про автокефалію.

На мій подив, чернець (може, ще тільки послушник, - не став питати) не виявив жодних емоцій.

– Ну, можливо, будуть в Україні співіснувати дві церковні юрисдикції, – спокійно зауважив він. Я запитав, чи намічається в ході служби священицька проповідь.

– Напевно, не буде.

Мене це не влаштовувало – я очікував, що у проповіді священик хоч якось позначить позицію свого монастиря до останніх подій у православному світі. Наостанок запитав, що тут відбувалося навесні і влітку 2014-го. Виявляється, крім напливу біженців з окупованих міст ченці нічого такого не помічали. До речі, приблизно те саме мені казали доглядачки обох музеїв. Причому якщо в лаврському я не ризикнув згадувати терориста Гіркіна, то в «цивільному» запитав прямо: чи помітили ви підозрілі ворушіння в середовищі насельників. У відповідь почув: ні, все було спокійно.

Так, до речі... В цитованій вище гіркінській передачі і сам Гіркін, і його співрозмовник Всеволод Чаплін на чому світ стоїть сварили «зрадників» – митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона (прямого начальника святогірського Арсенія) і навіть одеського Агафангела. З іншого боку – на офіційному сайті Святогірської лаври позиція її священноначалія до рішень Константинопольського синоду ніяк не позначена. Єдина публікація на цю тему – заява синоду РПЦ за підсумками засідання в Мінську. Дуже схоже на погано приховану відмазку.

В принципі, зрозуміти спокій Святогірської лаври нескладно. У Донбасі практично немає статистично помітного числа парафіян інших православних церков, крім московської. Ну, а те, що хтось збирається штурмувати навіть Почаївську лавру, навряд чи вірять навіть найбільш завзяті московські попи, хоч і намагаються запалити паству. З тієї ж причини їм не потрібно докладати надзусиль, щоб заманити до себе неофітів, на зразок мене. То чого ж тут нервувати?

* * *

Наступного дня, ледь задзвонили лаврські дзвони, я поплентався на утреню. Залишалося з'ясувати ще деякі питання. Наприклад, що за козак прибирав опале листя. Він і цього ранку був зайнятий тим же, але оскільки дощу не було, хлопець працював при повному параді: чорний бушлат з золотими погонами прапорщика, штани з лампасами, на голові – чорна папаха з червоним верхом і кокардою з українським тризубом.

– Ми – козаки, – відповів на моє запитання прапорщик.

– А козацтво яке – донське?

– Слобожанське.

Треба думати, Арсеній – він же Ігор Яковенко – має до цього підвиду козацтва особливі земляцькі почуття. Що воно собою являє – велике питання. До мене долинали глухі відомості про слобожанських козаків як про не вельми приємних діячів, але, може, тоді мова йшла про якийсь інший їх сорт.

Стільки їх розвелося в Україні...

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк-Святогірськ

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-