Палац адміралів у Миколаєві: життєпис людей і кораблів
Далеко не кожне місто може похвалитися тим, що там у хорошому стані збереглися будівлі, яким майже стільки ж років, стільки й населеному пункту. А в Миколаєві такі є. Щоправда, їх можна перелічити на пальцях однієї руки, але вони досі залишаються архітектурно-історичним надбанням обласного центру. Однією з таких будівель є резиденція колишніх командирів Чорноморського флоту на вулиці Адміральській. Вона майже ровесниця Миколаєва, зведена ще в далекому 1794 році. Це – пам’ятник архітектури. Будівля була пристановищем адміралів 106 років - до 1900 року.
І ОБСЕРВАТОРІЯ, І ВІЗУАЛЬНИЙ ТЕЛЕГРАФ
Першим мешканцем палацу на Адміральській став віце-адмірал Микола Мордвинов, який обіймав посаду голови Чорноморського адміралтейського правління. Він мав велику родину – близько 20 осіб, тому палац командира флоту мав бути чималеньким. У будинку було 15 кімнат, а також допоміжні прибудови – конюшня, житло для конюхів, каретне приміщення.
Згодом його змінили на цій посаді інші адмірали – Вілім фон Дезін, Іван де Траверсе, Олексій Самуїлович Грейг, Михайло Лазарєв та інші. Дехто з них щось добудовував чи змінював планування у своїй резиденції. Зокрема, змінили розташування головного входу. Поряд із будівлею вкопали трофейні турецькі гармати стволами вниз – на знак того, що вони більше ніколи не стрілятимуть.
Слід зазначити, що для зручності навпроти резиденції командира був розташований штаб Чорноморського флоту (будівля також збереглася), картографічне депо, основною діяльністю якого була гідрографічна служба. Його у 1803 році заснував адмірал де Траверсе. Тоді ж з’явилися бібліотека, друкарня і зала рідкісних предметів - один із перших у країні музеїв. Поряд розташувалися відділи, які виготовляли моделі кораблів і морехідні інструменти.
Сам палац використовувався не тільки як житло й адміністративна споруда. Збереглися історичні довідки, які розповідають, що в цьому будинку часто проводилися бали та прийоми високих гостей.
Крім того, будівля штаб-квартири командира флоту удосконалювалася і реконструювалася, залежно від уподобань її господарів. Так, за словами наукового співробітника музею суднобудування і флоту Миколи Скарлата, наступник де Траверсе, адмірал Грейг захоплювався астрономією і вважав необхідністю мати у місті, яке пов’язане з флотом, обсерваторію. Але перш ніж у Миколаєві з’явилася обсерваторія, в 1820 році за наказом Грейга над його резиденцією було збудовано легку споруду - бельведер, де і проводилися астрономічні дослідження. Тут був установлений телескоп, де Грейг спостерігав за небесними об’єктами.
Слід зазначити, що практично в той самий час у Миколаєві зводилася обсерваторія, будівництво якої завершилося в 1827 році. «Коли потреба у «домашній обсерваторії» відпала, на бельведері встановили систему візуального телеграфу. Тут на шпилі стояла щогла і жердини з крилами, які поверталися і подавали сигнали. Їх приймала спочатку обсерваторія, потім Богданівка, Парутине, Очаків і далі по всьому узбережжю - аж до Севастополя. Це був військовий телеграф. Його запустили в 1828 році. Почалася війна з Турцією, отож його зразу ж почали використовувати і він себе гарно зарекомендував. Ним користувалися аж до того, як з’явився дротовий телеграф», - розповідає Микола Скарлат.
ПЕРШИЙ ВОДОГІН – НАДБАННЯ АДМІРАЛА ГРЕЙГА
На діяльності у Миколаєві адмірала Грейга слід зупинитися більш докладно, адже його внесок у розвиток міста досить помітний. Зокрема, він став ініціатором створення першого самопливного водогону. Одна з його ділянок спрямовувалась у палац командира флоту. «Цей водогін мав глиняні труби, бо чавунні на той час були нечуваною розкішшю. Отож після першої подачі води вони тріснули і довелося їх ремонтувати. Проіснував Грейговський водопровід біля 30 років. Але його залишки і досі зберігся в підвалі палацу. Там є вивідний отвір водогону, який зараз закритий бетонним корком», - каже Скарлат.
І дійсно, спустившись у підвал палацу, ми мали змогу побачити те, що лишилося від водогону, своїми очима. Коли знайомилися із цими архітектурно-технічними подробицями, промайнула думка, що в ті часи вміли будувати, попри дорожнечу чавуну та відсутність багатьох сучасних будматеріалів. І свідчення цьому цей більш як 200-річний підвал, який пережив не одного адмірала і зберігся до наших днів. Одночасно подумалось: а скільки ж простоїть те, що зводять сучасні будівельники? На цю думку наштовхнув уже інший «артефакт» - напис, зроблений радянськими будівельниками у 1977 році: «Тут були Коля і Вова…», який музейники залишили на згадку.
Займався Грейг і облаштуванням вулиць Миколаєва, зокрема й тієї, де стояла резиденція адміралів. Не дивно, що саме її назвали Адміральською. Щоправда, це сталося вже за наступника Грейга – військового губернатора адмірала Михайла Лазарєва. Він заступив на посаду у 1934 році. За його проживання у маєтку, «будинок адміралів» знов перебудували. І саме в такому вигляді він дійшов уже до наших днів.
Але проходив час, мінялося стратегічне бачення та військові підходи, й у 1900 році всі керівні структури флоту були переведені до Севастополя. Після того у приміщенні палацу на Адміральській розташувалося благодійне товариство, Червоний Хрест та організація спасіння на водах.
Після Другої світової війни в будівлі розмістилася морехідна школа. Тут навчалися діти моряків, чиї батьки загинули на війні.
Незайве буде згадати і про першого будівничого цієї споруди. Ним був архітектор Петро Нейолов. Він запам’ятався не тільки своєю професійною діяльністю, але й деякими подробицями особистого життя. Зокрема тим, що одружився у 45-річному віці з 14-літньою панночкою. І від цього шлюбу народилося аж 22 дітей!
СПОЧАТКУ ЗБУДУВАЛИ ВЕРФ, А ПОТІМ МИКОЛАЇВ
Влітку 1978 року «будинок адміралів» широко розкрив двері для всіх охочих – тут запрацював єдиний в Україні музей суднобудування і флоту. За час його існування тут офіційно побувало 2 мільйони відвідувачів і ще стільки ж гостей. Наразі у музеї 14 залів, де виставлено 3 тисячі експонатів, ще 10 тисяч за браком місця перебуває у запасниках.
Колишні господарі палацу сьогодні також зустрічають відвідувачів ще на вулиці Адміральській - тут виставлено бюсти видатних флотоводців - Лазарєва, Беллінсгаузена, Нахімова, Корнілова, Бутакова. А сама вулиця є своєрідним продовженням музею - неподалік розмістилися корабельні гармати та інше озброєння різних часів.
Що ж до колекції моделей кораблів і суден, представлених у музеї, то вона, без перебільшення, одна з найкращих в Україні. Тут ви зустрінете увесь спектр торгового і військового флоту, побудованого за останні майже 250 років. Від невеликих вітрильників до сучасних нафторудовозів, контейнеровозів і суховантажів. Тут побачите і військові фрегати, від яких «віє романтикою вітрил», і підводні човни та авіаносці. Дуже важливо, що багато з них були в різні часи побудовані на верфях міста Миколаєва.
Широко представлена епоха російсько-турецьких війн, яких було аж 13, бойові дії тоді безперервно тривали 241 рік.
Один із найкращих залів музею присвячений першій половині XIX сторіччя. Це якраз часи Грейга і Лазарєва. Зал цей у приміщенні, де колись була вітальня адміралів, проводилися прийоми гостей, організовувалися бали.
Сьогодні одним із центральних експонатів цього залу є макет 46-гарматного фрегата «Святий Миколай» - першого корабля, збудованого у Миколаєві у 1790 році всього за 8 місяців. Ще самого міста не було, а кораблі вже будували. Фрегат був на озброєнні 12 років, воював із турками під час російсько-турецької війни 1787 - 1791 років і не програв жодного бою. Потім на аукціоні в італійському Неаполі його, за іронією долі, купили самі ж турки.
Поряд іще один цікавий експонат - мідний астрономічний глобус, привезений з Англії у 1803 році. За його допомогою тодішні студенти миколаївського штурманського училища навчалися визначати курс корабля по зірковому небу. У нього є брат-близнюк - географічний глобус. Унікальність його в тому, що на ньому ще не було позначено Антарктиди, яку відкрили лише в 1821 році.
Особливу увагу відвідувачів привертає і розташована у цьому залі діорама будівництва кораблів на стапелі миколаївського Адміралтейства на початку XIX століття (нині це територія «Миколаївського суднобудівного заводу»). За неї колектив художників на чолі з Віктором Сємерньовим отримав Державну премію УРСР імені Шевченка. Вона дає уявлення сучасному відвідувачеві, як тоді будували кораблі - вручну, без будь-яких механізмів.
У сусідньому залі одним із найцінніших експонатів музею є морський хронометр, якому понад 160 років.
ЕПОХА БРОНІ І «ТАРГАНЯЧИХ ПЕРЕГОНІВ»
Цікавим є і зал другої половини XIX сторіччя. Тоді після поразки Російської імперії у Кримській війні Чорноморський флот розформували. В економіці Миколаєва стаються глибинні зміни – замість військового суднобудування на перший план виходять порти – розвивається торгівля, насамперед хлібна (можна провести аналогію з сучасністю). Паралельно починається будівництво торгівельного флоту. Перше його завдання – вантажоперевезення. Для цього створюють судноплавну компанію РОПіТ. В неї вкладає гроші уряд, але за умови, що в разі війни її пароплави швидко переробляються у допоміжні крейсери – для цього в проектах закладають відповідні технічні умови. Це була ідея адмірала Аркаса.
Поряд експонується частина письмового архіву родини Головного командира Чорноморського флоту Миколи Аркаса. До слова, сім’я Аркасів зробила великий внесок у розвиток української культури і в розбудову міста Миколаєва.
У музеї представленні документи видатного вченого, кораблебудівника, віце-адмірала Степана Макарова, який народився у Миколаєві. Наразі єдиний в Україні кораблебудівний університет носить його ім’я.
У музеї зберігаються креслення різноманітних кораблів та суден, їх фото, зокрема й будівництва в Миколаєві броненосців, міноносців, першого в світі підводного мінного загороджувача «Краб» (1915 рік). Поряд морські навігаційні прилади, оптика, закладні дошки кораблів тощо.
У залі Першої світової одним із центральних експонатів є модель лінкора «Імператриця Марія». Він був побудований у Миколаєві у 1915 році, а через рік підірвався у Севастопольській бухті (вважається, що це була диверсія агентів німецької розвідки).
Взагалі під час Першої світової та Громадянської воєн Чорноморський флот втратив абсолютну більшість свого корабельного складу – понад 800 вимпелів. Частина з них була виведена білогвардійцями у Бізерту (порт в Тунісі – тоді колонія Франції).
У музеї також експонуються журнали, які надіслала дочка одного з «білих емігрантів» із Франції. Тут описуються кораблі, побудовані у Миколаєві, які були виведені білогвардійцями з Криму в Константинополь (по дорозі у Бізерту). Вони цікаві й іншими подробицями. Зокрема, тим, що саме білі офіцери у 1921 році вигадали таку гру як «тарганячі перегони». Згодом вона набула значної популярності.
МИКОЛАЇВСЬКІ АВІАНОСЦІ І КИТАЙСЬКІ ХИТРОЩІ
У залах, присвячених періоду 1921-1941 років та Другої світової війни, виставленні численні моделі бойових кораблів цього періоду та зразки озброєння. Є діорама, яка демонструє будівництво підводного човна типу «М» в 30-ті роки минулого століття. Останній підводний човен у Миколаєві побудований у 1958 році. Це проект 613, всього в СРСР їх було побудовано 272, з них 74 - у Миколаєві. Він вважається найбільш вдалим проектом радянського дизель-електричного човна. За весь час у Миколаєві було збудовано близько 150 підводних човнів.
До речі, один із них мав бути встановлений на Набережній міста як музейний експонат. Але на 61-му заводі з нього «зняли» забагато деталей, і він розвалився.
Є багато експонатів періоду другої половини XX сторіччя. Одні з найцікавіших – авіаносці. Тут слід зазначити, що всі радянські авіаносці були побудовані саме у Миколаєві. Але зараз більша частина з тих, що збереглася «на плаву», перебуває у Китаї.
«Спочатку китайці купили два наші авіаносці «Київ» та «Мінськ». Там вони зробили музеї та розважальні центри і так приспали нашу увагу та увагу американців. Потім купили «Варяг». Спочатку там теж зробили музей, але згодом переробили його на бойовий корабель. У цьому криється їхня хитрість: вони начебто купували кораблі під музеї, а потім спокійно переробляли їх у бойові. За контрактом «Варяг» купила приватна особа, яка згодом подарувала його Міноборони Китаю. Далі вони побудували вже власний корабель – аналог нашого «Варяга», - ділиться своїми міркуваннями Микола Скарлат.
ВІД ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧА ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ДО... МЕШКАНЦЯ “ДНР”
Не менш вражаючими є історії про людські долі, які також розповідають музейні експонати. Ось вітрина, де зібрані документи і речі мешканця Миколаєва Зіновія Тарнавського, а поряд - 37-міліметрова корабельна зенітна гармата.
«Нам подзвонив дідусь, учасник Другої світової війни Зіновій Тарнавський – він виявився онуком головнокомандувача української Галицької армії генерала Тарнавського. Той після поразки у війні, опинився у Польщі, а його син – у Радянській Україні, де його розстріляли. Але у нього у 1929 році народився син, якого назвали Зіновій. Після страти батька він потрапив до дитбудинку, а згодом став моряком. Служив на лінкорі «Севастополь» і збив в 1944 році з гармати ось такого типу, що стоїть тут, німецький літак, за що отримав орден Ушакова.
Після війни він працював на суднобудівному заводі імені 61 Комунара. А сьогодні, уже прикутий до інвалідного візка, з підручних матеріалів виготовляє макети кораблів, на яких служив або будував. Вони є у музеї. А далі доля розпорядилася так, що діти і внуки Зіновія Тарнавського опинилися у… “ДНР” та в Росії. Ось такі виверти долі - від командувача Галицькою армією до життя у невизнаній “ДНР”», - розповідає М. Скарлат.
А ось шлях у протилежному напрямку подолала родина Носенків. Іван Носенко – випускник Миколаївського кораблебудівного інституту, головний будівничий криголамів на ЧСЗ, народний комісар суднобудівної промисловості СРСР, контр-адмірал. «Після війни ЧСЗ носив його ім’я. Про те, що Іван Носенко був не простою на той час людиною, розповідає ось цей стенд. На ньому виставлена частина нагородних документів наркома. Зокрема, йдеться про медаль «За перемогу над Німеччиною». Вона була заснована 9 червня 1945 року. Наші всі солдати отримували її через рік-півтора. А Носенко був нагороджений нею уже 23 червня, за два тижні після того, як вона з’явилася. Це свідчить про його значущість для країни. Нагородний лист підписував главком флоту Кузнєцов.
Син Івана Носенка – Юрій був працівників КДБ. Але у 1964 році він виїхав до США і його оголосили зрадником. Після цього завод перейменували, а згадки про його батька прибрали з багатьох документів», - ділиться науковими дослідженнями мій співрозмовник.
Частина музейних експонатів із «запасників» час від часу з’являється у якихось тематичних виставках. Але є і ті, що ніколи не виставлялися. «Таких кілька сотень. Це корабельний посуд XIX століття, який навіть коли падає, то не б’ється, підсвічники, зокрема й з абревіатурою РОПіТ. Один із них, можливо, навіть стояв на столі в Аркаса. Я придбав його на антикварному аукціоні. Цікавлюсь цією темою, інтернетом зв’язуюсь із людьми в інших містах і країнах. Торік купив фарфоровий сервіз з авіаносця «Тбілісі». Їх всього два таких було, але у нас повна його комплекція, більше в світі такого немає. Це офіцерський кавовий сервіз на 6 персон. Ще є картини, зброя, снаряди, гільзи, військова амуніція, і навіть штурвал», - розповідає Скарлат.
Причина, чому не виставляються такі скарби, - банальна нестача музейних площ. А шкода. Адже хтозна, про які ще неймовірні історії можна було би дізнатися, якби виставити всі ці експонати на широкий загал.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора
