Лисичанськ. Європейська історія Донбасу - 03.03.2018 13:20 — Новини Укрінформ
Лисичанськ. Європейська історія Донбасу

Лисичанськ. Європейська історія Донбасу

Точка на карті
1874
Ukrinform
Бельгійські інвестиції в Україну та культурна дипломатія

Мені вже доводилось писати, що промисловістю, якою досі так пишається Донбас, він має завдячувати передовсім Західній Європі. Інформацію щодо цього можна знайти в будь-якій з радянських енциклопедій. Ну, наприклад: «Луганський паровозобудівний завод був заснований німецьким промисловцем Густавом Гартманом у 1896 році…». І ось у квітні 2016-го року я познайомився з людиною, яка цією темою займається професійно – Дмитром Пірклом. Він приїхав до Лисичанська разом із послом Королівства Бельгія відкривати виставку про бельгійський спадок міста.

ОПЕРАЦІЯ «РЕСТАВРАЦІЯ»

Так сталось, що того самого дня на Луганщині помінявся губернатор. Для регіонального власкора подібні події прирівнюються до невеличкого землетрусу або середнього рівня повені... Коротко кажучи, тоді оприлюднити цей матеріал не вдалось. Аж ось, до Сєверодонецька приїхав міністр-радник посольства Бельгії Мішель Версаль - зі схожого приводу, і мені нагадали про той давній матеріал.

Виставка, що пройшла два роки тому, мала назву «Іноземні інвестиції в Україну. Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. Частина перша: Бельгія». Першим містом після Києва, де Український кризовий медіа-центр її представляв, став Лисичанськ. Що невипадково – на зламі століть бельгійці більше за всіх вклали грошей, інтелекту й праці, аби звести тут Содовий завод. Власне, заводу тут більше немає – «комсомольське» керівництво області примудрилось зруйнувати його до фундаментів акурат перед самим початком російської агресії. Зате залишились зведені бельгійцями (у відповідному стилі) будівлі гімназії, лікарні, а також певна кількість будиночків для працівників заводу.

Дмитро Піркло
Дмитро Піркло

Було що показати надзвичайному й повноважному послу Королівства Бельгія Люку Якобсу, який приїхав до фронтового міста на відкриття пересувної (!) виставки, що складається всього лише з кільканадцяти плакатів із фотографіями. На фото – або зображення видатних бельгійців, що доклали рук до розвитку краю – або цінних паперів, за допомогою яких залучались сюди іноземні капітали. Стан гімназії у високого гостя питань не викликав, а от щодо житлових будинків – тут меру міста вдалося «розкрутити» пана посла як мінімум на обіцянку знайти гроші на капітальну їх реставрацію.

Що мені сподобалось у промові Люка Якобса, то це відсутність повчальних ноток.

«На мою думку, – зазначив посол, – важливо створювати події, в ході яких можна ще раз згадати спільні моменти української і бельгійської історії. Чому посольство взяло участь в організації виставки? Для нас це не тільки історія, але й сьогодення, і майбутнє. Бельгія – невелика країна, але в часи, про які йдеться – злам 19-20-го століть – вона була третьою в світі державою за своєю промисловою потужністю. На жаль, сто років потому ця частина історії майже забута. Як в Україні, так і в Бельгії. Ми маємо відновити цю історію, щоб зрозуміти, наскільки тісними були зв’язки між українцями та бельгійцями в ті часи. На той час відстань між Брюсселем і Лисичанськом вимірювалась трьома днями подорожі, але це була досить комфортна подорож залізницею. Донбас тоді настільки відомим був у нас, що його називали десятою бельгійською провінцією. Потім Бельгія і Україна були штучно розлучені впродовж більш ніж 70 років. Але сьогодні ми маємо змогу знайти й упізнати одне одного. Завдяки цій виставці ми можемо краще підготуватись до європейського майбутнього України».

ВІДТВОРЕННЯ ІЗ ЗАБУТТЯ

Люк Якобс назвав ім’я людини, яка зробила найбільший внесок у створення експозиції: «Посольство щасливе співфінансувати цю виставку, що організована Українським кризовим медіа-центром на базі колекції, яку зібрав пан Дмитро Піркл».

Пан Дмитро пояснив, для чого він зібрав колекцію цінних паперів підприємств із іноземним капіталом, яких так багато з’явилось у Донбасі у згаданий період:

– Багато міст у Донбасі виникли навколо підприємств, побудованих європейцями, і чим скоріше ми це усвідомимо, тим скоріше ми увійдемо в дружну родину держав і народів Європи. Люди були впевнені, що нічого нового й свіжого відкрити вже неможливо. Але я вам скажу, ця виставка не розкриває повністю тематики, і слава Богу, в Європі збереглись документи, які дозволяють сьогодні в подробицях відтворити історію розбудови Дніпровсько-Донецького промислового регіону.

Вас представили як мецената. А хто ви, так би мовити, «в миру»?

– «В миру» я медальєр. Цією темою зайнявся абсолютно випадково. Готував медаль до 230-річчя Дніпропетровська – це був 2006 рік – і в нас зав’язалась дружба з Музеєм імені Яворницького. З однієї з подорожей я привіз акції, до речі, які стосувались Луганської області. І тут з’ясувалось, що нічого подібного немає в музейній колекції… Як відомо, до Катеринославської губернії входили території нинішніх Донецької, Луганської, Запорізької областей, половина Кривого Рогу, Таганрог.

Поступово колекція збільшувалась – я й не уявляв того шару історії, що випав із контексту української історії, який був прихований. З’ясувалось, навіть губернської хроніки в нас нема. Деякі документи все ж зберігаються в обласному архіві. Якби всі ці архіви поєднати, можна було б намалювати більш цілісну картину. Та нам усе ж вдалося зібрати понад двісті документів – я маю на увазі тільки цінні папери. Дрібніші документи ми не враховуємо. Статути акціонерних товариств я ще знаходив.

Виставка – це для загального уявлення…

– Зараз усі ці документи опрацьовані; написана книга з Валентиною Лазебник, провідним науковим співробітником Музею ім. Яворницкого. Пан посол зацікавився цим проектом, але книга, мабуть, буде виходити частинами: «Україна – Бельгія», «Україна – Франція» і так далі. Робіт, цьому присвячених, в Україні ще не виходило У 2008 році Музей Яворницького виграв грант на створення експозиції, і сьогодні вона дуже промовиста. Раніше ж як було: козацтво – і відразу Жовтнева революція. Наче більше нічого в історії України і не було. Тепер ми відновлюємо справедливість.

Утім, це попередні плани.

– Які підприємства представлені на виставці?

Усього Донбасу. І Донеччина, і Луганщина. Тут і Дружківка, і Костянтинівка, і Єнакієво. І конкретно по Лисичанську. Ну, і сам Катеринослав, очевидно, також.

НА ГЕНЕТИЧНОМУ РІВНІ?

До речі, про бельгійців. Я сам із Донеччини, і коли в дитинстві ми їздили залізницею до обласного центру, то від Добропілля і до Донецька майже всі вокзали на станціях вражали нетутешніми своїми «готичними» гостроверхими дахами. Сказав про це співрозмовнику:

Сьогодні по ній можна доїхати щонайменше до Селидового

– Так, так. Селидове теж бельгійці розбудували.

– …І я тоді вже знав, що цю дорогу саме вони побудували.

– Так, люди між собою про це говорили. Але в офіційній історіографії говорити про це було заборонено. Науковців, які цим цікавились, відразу починали переслідувати. Зрозуміло, люди свідомо від цього відходили; займались будь-чим, аби не подібними питаннями. Зараз, коли за вільне висловлення своїх думок не карають, це стає дуже актуальним, бо всім є що сказати. Скажімо, в Костянтинівці одні спогади лишились, у Дружківці інші. Про Юзівку можна розмовляти годинами…

От у Юзівці – Донецьку – ніколи не приховували, хто був її засновником. Всі пам’ятали про Джона Г’юза…

– Може, й пам’ятали про Юза, але хто знав, що там творились унікальні речі. Почати з того, що повітовим містом був Бахмут, а Юзівка – волосним селищем. При тому, що в Бахмуті жило 20 тисяч, а в Юзівці мешкало 70 тисяч. Юзу настільки було невигідно щось змінювати в адміністративному поділі краю, що самоврядування як такого в селищі не існувало. Там царем і богом був Юз, який забезпечував освіту, лікування… Всі питання проходили через нього. Тому на сьогодні отой продукт, який ми бачимо як Донецьк – витвір Юза. Він оту піраміду, яку ми знаємо, побудував. І всі донеччани досі впевнені, що всі блага вони отримують від Юза. Ну, сьогодні прізвище змінилось, але суть залишилась та ж сама. От донеччани вимагають децентралізації, але їм треба починати з себе. Домогтися незалежності внутрішньої і об’єднатися для того, аби побудувати сучасне модерне місто. Це моя така думка.

Ольга Лiшик та Люк Якобс
Ольга Лiшик та Люк Якобс

Ця виставка представила українсько-бельгійські зв’язки. Буде продовження?

– Далі буде «Україна – Франція». Вона вже створена. Потім будуть представлені зв’язки з дрібнішими інвесторами: Україна – Британія; Україна – Німеччина, Гартман – Луганський паровозобудівний завод; потім Україна – Швейцарія. Голландія і американці. Ну, останні будуть представлені в одній експозиції, тому що інвестори з цих країн по два, по три підприємства тут заснували. Американці, наприклад, із голландцями – Нікопольське товариство. А потім всі експозиції будуть об’єднані в одну.

ЗАГАДКОВІ БЕЛЬГІЙЦІ

Все ж деякі речі залишились нез’ясованими:

Посол заявив, що на зламі позаминулого й минулого століть Бельгія була третьою в світі промисловою потугою. Це що, неточність перекладу?

– Ні. За щільністю залізничної мережі Бельгія була другою в Європі. Щодо промисловості – ну, мабуть, могла бути й третьою в світі – якщо брати питому вагу невеликої за розмірами країни. У всякому разі, коли в Бельгії почали з’являтись надлишки вільних капіталів, і підприємці почали шукати, у що б їх можна було інвестувати – саме копальні Донбасу і залізна руда Кривого Рогу, поєднані з бельгійськими грішми – все це і дало отой промисловий вибух. Який, між іншим, дав змогу робити тут високотехнологічні речі. Для прикладу: під Луганськом випускали прокатні валки – в експозиції цей завод представлений. Емальований посуд… Це – бельгійці.

Алчевський меткомбінат…

– Так, ДЮМО – Донецько-Юріївське металургійне товариство. Його будував Олексій Алчевський, але криза 1900 року його занапастила. Це була світова криза; фактично постраждали всі підприємства, і бельгійські також. А після кризи 1905-08 років почалось переформатування інвестицій. Злиття, поглинання… Французи увійшли на ринок із більшим капіталом і почали викуповувати акції в бельгійців. А ті почали шукати нові ринки. Зокрема, будувати в містах трамваї, встановлювати електротехнічне обладнання. Можна сказати, відбулась диверсифікація.

Більшовики, захопивши владу, «націоналізували» всі підприємства, в тому числі створені за участю бельгійського капіталу. Світ не визнав цю експропріацію законною, то чи не виникне в тій чи іншій формі питання повернення власності?

– До речі, історія переслідування бельгійського бізнесу почалась трохи раніше, коли царський уряд почав націоналізуватися і підтримувати «Чорну сотню». У центрі, на сході та півдні України існували бельгійські консульства, які захищали своїх громадян, та з часом агресивна поведінка російського уряду вийшла за межі дозволеного. Під час Першої світової війни, наприклад, коли Бельгія була вже окупована німцями, «Чорна сотня» вимагала ліквідації бельгійських підприємств. Але щодо їхнього повернення, то ми не є спадкоємцями імперії, ми є власниками цієї землі, яка була підкорена в насильницький спосіб. Ми були колонією.

А якщо подивитись на це з протилежного боку? Віддати їм їхні колишні заводи, і нехай зводять модерні виробництва. Той же содовий завод – все одно зруйнований ущент…

– Не можна нічого віддавати – вони просто цього не зрозуміють. Нам треба позиціонувати себе як надійних партнерів. Вони чудово йдуть на контакт, дуже миролюбні, приємні люди. Але – прагматичні. Лірика в них починається хіба що за бокалом «Стелла Артуа». Бельгійського також, до речі. І я не думаю, що нинішня економічна ситуація дозволить бельгійському бізнесу відірвати якісь великі суми, щоб вкласти їх у Донбас.

Але почекаємо – і вони самі запропонують власні проекти.

***

Та розмова відбулась, нагадаю, наприкінці квітня 2016-го. Зателефонував Дмитрові Пірклу, аби довідатись, що ще вдалось йому зробити за неповні два роки. Виявилось, у нього і його друзів чималий доробок:

– На День Короля була видана книга «Сталь в степу. Погляд з України». У 2010-му році виходила така ж робота Віма Петерса «Steel on the steppe». Вона складається з уривків щоденників, листів, певних офіційних документів підприємців та чиновників Королівства того часу. А це вже була наша ґрунтовна відповідь, таке, дуже яскраве видання. Разом із паном послом ми її презентували тут, у Києві 15 листопада минулого року. Книга дуже вдала.

Тепер ми почали опрацьовувати, скажемо так, уже не вузько Катеринославську губернію, а весь спадок бельгійський на теренах України. Тогочасний, звичайно – в нашому розумінні. «Підросійської» України, я би сказав. Бо у галичан це трошечки інакше виглядало.

У грудні 2017-го ми презентували в Краматорську виставку «Україна – Франція», і вона працювала там до 16 лютого, а потім помандрувала іншими містами області. Опікується цим Донецький обласний краєзнавчий музей, тому виставка експонуватиметься у містах Донеччини.

Ще ми плануємо продемонструвати «бельгійську» виставку в другому кварталі цього року в Брюсселі. Тобто, це не буде виключно бельгійською за тематикою – ми хочемо представити Україну в Європі, тому виставка складатиметься з трьох частин: бельгійська, німецька й англійсько-німецько-швейцарська. До березня ми її готували, тепер вирішуватимемо її подальшу долю.

Французька частина книги, тобто та, що стосується взаємин України і Франції на зламі XIX і XX століть, готова, але ми її ще не переклали французькою, як хотіли.

Словом, намагаємось культурну дипломатію зробити таким актуальним, дієвим інструментом.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>