Дмитро Адеріхо, чернігівський художник
Стріт-арт – життя, яке приносить задоволення
10.01.2018 12:47 4079

Вуличне мистецтво, або стріт-арт, все упевненіше входить у життя українських міст. Відповідно, популярності набувають художники, що працюють у цьому жанрі і чиї роботи особливо "чіпляють" людей. У Чернігові, приміром, визнання здобув молодий митець Дмитро Адеріхо, настінні малюнки якого стали окрасою обласного центру й привернули увагу своєю креативністю і витонченістю. Відтак, хтось із місцевих журналістів назвав його богом стріт-арту, хтось навіть – культовим художником, а він дивується з таких компліментів і каже: "Та що ви! Я – звичайний хлопець, який малює на стінах і обожнює це робити".

Розмова кореспондента Укрінформу з художником – простим, відкритим і позитивним – дає змогу більше дізнатися про колись таємничих хуліганів-графітників і сучасних стріт-артерів, їхні почуття, емоції та тонкощі цього урбаністичного стилю мистецтва.

ГРАФІТНИК, ЗА ЯКИМ ГАНЯЛАСЯ МІЛІЦІЯ

- Дмитре, з чого почалося твоє малювання? Може, схильність до нього – спадкова?

- Ні, в моїй сім'ї ніхто не малював, а я почав це робити завдяки появі моди на графіті – оті “каракулі” на стінах, на які люди лаються. Саме з них усе й почалося. Нас ловила навіть міліція, вона й у школу приходила… Та якби не ті шрифти і написи, я б не зрозумів, що в мене це виходить. Я б не почав додавати на фон людей, різні форми й абстракції. Ми малювали не тільки балонами, а й емаллю, восковими олівцями і пензликами, і навіть уночі – таким великим було бажання це робити. Купували у бабусь на "блошиному ринку" рештки фарби, розводили її бензином і так збільшували її об'єм. Балончик купити було за радість. Тоді він коштував 10 гривень, а зараз уже 130. Працюючи удвох із однокласником, ми намагалися й інших однолітків "підтягувати" до себе, але інтерес до графіті мало хто проявляв. Хоча тоді, у двотисячних роках, цей напрям був дуже популярним. Нам тоді було по 14-15 років.

- Чи пам'ятаєш свій перший вуличний малюнок?

- Звичайно, пам'ятаю. Він був зроблений восковими олівцями на будівлі училища поряд із домом. То був якийсь простий, напівдитячий шрифт, перша "проба пера". Пам'ятаю, як за нами ганявся сторож. Він бігав по колу, і доки він оббігав будівлю, ми поверталися і домальовували.

- Такий собі адреналінчик…

- О-о-о, так заради нього все й робиться! Графіті – це пряме отримання адреналіну. Заборонена річ.

- Молодим завжди хочеться таких відчуттів.

- Та й уже "старим" я не проти їх отримати (сміється – авт.).

- Яким був твій подальший розвиток як художника?

- Тематичні малюнки зі смислом я почав створювати у 16-17 років. А потім вирішив отримати освіту. Вступив на факультет початкового навчання та образотворчого мистецтва Чернігівського педагогічного університету, закінчив його, і дуже вдячний викладачам. Учителем я не працював – це не моє, і зараз заробляю розписом інтер'єрів для того, щоб могти малювати у своє задоволення.

- Кажуть, що твій маленький хлопчик із балоном фарби у руках на стіні біля ресторану "Хуторок" – автобіографічний. Це правда?

- Частково так. Там зображений маленький хуліган, який обрав свій шлях. Він відкинув іграшки і взяв до рук балон. Обличчя на малюнку не моє, образ – збірний.

МУРАЛИ ЗА ПРОЕКТОМ ТА ЗУСТРІЧ ІЗ ЛЕГЕНДОЮ

- У Чернігові слава тебе знайшла після появи трьох чудових настінних малюнків, виконаних у межах проекту "До тебе моє місто промовляє", який, за підтримки Британської Ради в Україні, реалізовували викладачки технологічного університету. Це – козак на вулиці Козацькій, космонавт Леонід Каденюк на Льотній і дівчина-вишивальниця на Ремісничій. Як розповідали у пресі реалізатори проекту, ці образи були створені з метою ненав'язливо допомогти чернігівцям запам'ятати нові назви "декомунізованих" вулиць. Як народилися ідеї таких прекрасних малюнків? 

- В основному, це були мої думки. Ми відразу зійшлися на козакові, а потім вирішили намалювати Каденюка – першого космонавта незалежної України. Та найграндіознішим було те, що ось недавно я з ним зустрівся в Чернігівському історичному музеї. Це мене дуже надихнуло, ну, дуже! До тієї зустрічі військові – льотчики, танкісти і взагалі служиві мужики здавалися мені витратним матеріалом для влади. Та коли я послухав розповідь Леоніда Костянтиновича, в мені все перевернулося. Він – людина, яка надихає! Організатори зустрічі показали йому фотографію його настінного портрета на вулиці Льотній, він подякував, і я з ним сфотографувався. Але їхати усім до тієї стіни заради спільного фото часу ні в кого не було.

- Коли на супермаркеті "Союз" ти зображував оту гарну вишивальницю, користувачі соцмереж усе гадали: хто ж та дівчина? Ти використовував фотографію конкретної людини?

- Це моя знайома, але хто вона – хай так і залишиться у секреті. Хоча в цілому той малюнок комбінувався з різних фотографій: обличчя – з однієї, волосся, руки, узор вишивки – з інших.

ПРО ТОНКОЩІ ЖАНРУ І ДОВГОВІЧНІСТЬ ВУЛИЧНИХ МАЛЮНКІВ

- Як довго "проживуть" ці малюнки, що стали окрасою Чернігова?

- Ті, що виконувалися в межах проекту – дуже якісні, і я впевнений, що вони "простоять" мінімум 5 років. Якщо, звичайно, жителі нашого прекрасного міста не захочуть вкоротити їм віку. От малюка за "Хуторком" уже, було, зіпсували – вимазали взуттєвим кремом. Я його змив і там знову все гаразд.

- А які ти фарби використовуєш?

- На фасади беру балони, там – більш "довгограюча" фарба, стійка до впливу зовнішнього середовища. Якщо використовую емаль і розводжу її для пульверизатора, то там я не впевнений у довговічності малюнка, тому що  термін придатності алкіду – всього два роки, здається. Потім він починає розпадатися і малюнок вигоряє. Коли замовник хоче використовувати емаль, я попереджаю про це.

- Можеш поділитися технологією перенесення малюнка на велику стіну? Як розмічаєш його?

- Кожен "крутий" художник наносить малюнок на око, від руки. Тому, щоб бути хоча б для самого себе "крутим", я часто роблю саме так. Якщо ж треба зекономити час, то можу розкреслити сіткою або скинути малюнок через проектор.

- Чи малюєш олією на полотні, чи працюєш пензликом?

- Пензликами я взагалі не користуюся, у мене, не знаю чому, до них жорстка антипатія. Я вибрав для себе техніку "спрей" і її дотримуюся. Це – використання аерографа і балонів. Аерограф потрібен для дуже-дуже дрібних робіт, з його допомогою можна нанести найтоншу лінію. В інтер'єрах я використовую і пульверизатор, і аерограф, а на вулиці – тільки балони. Тому що фарба в них дуже токсична і можна отруїтися.

- Часто погоджуєш малюнки з власниками стін?

- Мабуть, про це не варто говорити, але зазвичай не погоджую. Хоча за малюнок можуть і покарати. З точки зору закону це – нелегальний живопис. Хоча хлопчика за "Хуторком" я погоджував. Та стінка належить батькові Саші Чемерова з відомої групи "Димна суміш", а він любитель таких речей. 

- Між вами, вуличними художниками, існує якась конкуренція?

- З толковими хлопцями я дуже навіть дружу. Ось працювали ми з Андрієм Македоном. Прийшли, розклалися, помалювали, посміялися від душі. Коротше, класно, "по-пацанячому" провели час і зробили гарний малюнок, я вважаю.

ПІКАНТНЕ "ХУЛІГАНСТВО" І ТВОРЧЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

- Дмитре, молодь тебе знає як автора "пікантних" малюнків із напівоголеними дівчатами. У тебе працює якась внутрішня цензура?

- Ой, я так стараюся стерти грані цієї цензури! В Івано-Франківську на фестивалі вуличного мистецтва хлопці намалювали напівоголені образи у вигляді старовинних фресок. Так місцева громадська діячка там таку бучу підняла! Зібрала дітей, повела туди фотографуватися, потім вони всі разом замальовували груди та інші частини жіночих тіл, такий піар та активістка собі зробила! Мені здається, ми загрузли в якихось ще радянських рамках, коли кожну людину намагалися "тримати в узді" і спрямовувати в потрібному напрямку, і досі там перебуваємо. У Європі люди давним-давно природним шляхом зрозуміли, що як ми зробимо, то так і буде. А оце "заганяння в узду" передбачає просте копіювання. Ніяких власних думок і винаходів.

- Що для тебе стріт-арт? Яке задоволення від нього отримуєш?

- Величезне! Я не можу відповісти, що для мене стріт-арт. Це тепер життя моє! 

Коли я малював дівчину на одній із опор пішохідного мосту через Десну, рибалки мене запитували – навіщо я це роблю, адже балони з фарбою дорого коштують. У відповідь я їх теж запитав: "А коли ви півдня сидите з цією палкою у воді, що називається вудкою, чи ходите на полювання, ви ж отримуєте задоволення? Вони: "Отримуємо!". А я, кажу, отримую від того, що зараз залізу на драбину і зроблю тут малюнок. Задоволення не обчислюється грішми. 

- Яким був твій останній настінний малюнок, зроблений у публічному місці?

- Наш чемпіон світу з боксу Василь Ломаченко. Я його зобразив на стіні нового спортзалу, нещодавно відкритого у Чернігові. Боксер тримає в зубах пояс, який завоював на чемпіонаті світу. 

- Можеш сказати, скільки малюнків створив у Чернігові?

- Ніколи не рахував, але кілька десятків точно є.

- Чи є у тебе мрія, які плани, ідеї?

- Моя мрія, мабуть, – не замислюватися над тим, що я малюватиму далі. Не хочу, щоб ці думки мене потім пригнічували: я не зробив це, не виконав те… З'явиться ідея – йти та утілювати. Буде бажання – йти, працювати і отримувати задоволення від того, як провів час. 

У мене є прихована стіночка, де я реалізовую свій талант. Я її поки що не розголошую, тому що є багато людей, які захочуть усе зіпсувати. А у мене ще 80 метрів попереду…

Наталія Потапчук, Чернігів

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-