Монументальна пропаганда

Монументальна пропаганда

Укрінформ
Як Ленін став шахтарем і навіщо Луганську два "культурних" інститути

З анекдотів відомо, що найбільші крохобори в світі – це шотландці і жителі невеликого болгарського містечка Габрово. Оскаржити цю думку важко, як і довести, однак я би сміливо додав до цієї «солодкої парочки» ще й луганчан. Щонайменше – деяких, у тому числі високопоставлених. Правда, мої земляки у пароксизмі ощадливості не дійшли до «габровського звірства» і котам хвости не рубають, тим не менш...

ГЕТЬ ПАЛІСАДНИКИ!

«Сам я не місцевий», тому в перший же візит до Луганська (де потім довелося прожити три десятки років) в очі відразу впала майже суцільна відсутність палісадників у так званому приватному секторі. У моїй рідній Донецькій області між невисоким парканом і фасадом будинку залишають певний простір, на якому зазвичай висаджують квіти та фруктові дерева. А тут широкі (і високі, вище людського зросту) ворота вбудовують між двома сусідніми будинками, на одній з фасадами лінією. Цим, як я зрозумів, досягається подвійна економія. По-перше, огорожі треба на кілька метрів менше, по-друге, більше землі залишається під овочі. Ну, і на електричний дзвінок можна не витрачатися – нехай гості у вікно барабанять. Дотягнуться, якщо що...

Поспішаю помітити, скупість габровців якась не цілком щира. Ще невідомо, чи насправді вони знущаються над котами, зате грошей на всесвітню рекламу свого «основного інстинкту» не шкодують. Фестивалі гумору, бачте, регулярно проводять... Луганчани в цьому плані – абсолютно безкорисливі. Вони похмуро-зосереджені на своїх образах. Ось ті самі мої колишні земляки-донеччани зовсім не бояться вкладати кошти у саморекламу. Але луганські «комсомольці» не такі.

Один донецький журналіст-підприємець вирішив заробити на донецькому нарцисизмі і заснував повнокольоровий глянсовий журнал. Не просто так, а під егідою тодішнього обласного голови Януковича. Ідея була проста: під'їжджаєш до чергового заможненького буратіно: «Я тобі «іміджеву» статтю «з картинками» у «губернаторському» виданні, ти мені - гроші». Справа йшла досить успішно – шукачі слави і прихильності начальства навколо Януковича роїлися в надлишку. А потім видавець вирішив, що час йому завойовувати ще й луганський ринок марнославства...

Але Олександр Єфремов виріс у Кам'янобрідському районі Луганська, у будинку без палісадника, і повною мірою зберіг відповідну психологію. Тому згоду на оновлений бренд «Журнал видається під патронажем двох губернаторів» він дав – і на тому вважає свою місію завершеною. Роки три здійснював потім набіги на сусідню область власник єдиного на той момент в нашій провінції глянцевого журналу, завів тут «власних кореспондентів», забезпечив їх комп'ютерами, факсами та іншою оргтехнікою.

Мало того, щоб заманити, підштовхнути місцевих товстосумів розщедритися, «эгидоносец» надрукував у журналі купу безкоштовних статей про не найбідніших представників Луганська. Ті висловили йому найглибшу вдячність і виклали журнали зі своїми портретами на чільні місця у кабінетах та прийомних. Але далі цього справа не пішла. Чим тільки не спокушав він своїх луганських візаві! Повідомляв їм, що журнал розсилається в усі закордонні посольства, розміщені в Києві, демонстрував ознаки двогубернаторського патронату – луганчани проявили залізобетонну витримку. «Нам слави не треба», – струнким хором відповіла бізнес-еліта єфремівського краю і ввічливо послала спокусника по відомій в наших краях адресі.

А наші обласні керманичі досі дивуються: і чому це про їх краї так погано відгукуються у столичних кабінетах?..

«ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ»

Вже, здавалося б, стільки зроблено, щоб принаймні обласний центр виглядав не гірше за інших. Навіть головну вулицю Луганська перетворили на «Чумацький шлях»... Звідки така назва? Пояснюю. Усі пам'ятники на невеликій – центральній ділянці головної вулиці обласного центру, Радянської, створені двома видатними скульпторами сучасності Іваном і Євгеном Чумаками. Вони не родичі. Просто луганське повітря робить будь-якого Чумака скульптором і корифеєм.

Починається «шлях» пам'ятником «Луганському пролетарю»: м'язистий чоловік тримає у залізобетонних руках того самого матеріалу факел. Заради економії мови місцеве населення називає його «палієм» або «мужиком з факелом». Закінчується скульптурою автора «Слова о полку Ігоревім» біля обласної бібліотеки. Теж залізобетонною. У проміжку – пам'ятники з металу.

Не можу дати кваліфікованої оцінки обом творам видатних художників, хоча Івану Чумаку, за карикатурне зображення Тараса, руки повідривав би. Та й інші «чумацькі» рішення виглядають... занадто сміливими. Хоча, швидше за все, не вони їх приймали.

Одного разу в далекому 1998-му Леонід Данилович вирішив, що Шевченкові дні у травні цього року повинна приймати Луганщина. І тут «комсомольці» з жахом усвідомили, що пам'ятника Кобзареві у місті і немає! Хоча українські організації регулярно їм про це нагадували, і головне дійство проводити ніде. Вирішили терміново ставити. Але де? Міськрада спочатку відвела для нього місце на Червоній площі (Москву цей закуток нагадує хіба що так званим «Будинком техніки» у стилі «сталінський ампір». Але приймати на ній тисячні делегації з усіх куточків України та зарубіжжя там ніде.

Оперативно прийняли рішення ставити монумент на площі Героїв ВВВ (у народі – «Дураковка»), поруч з будівлею облдержадміністрації. Але тут збунтувалися комуністи. Кілька пенсіонерів з палаючими очима всілися на залізобетонні брили майбутнього постаменту: «Не допустимо осквернення площі нашої слави вашим Тарасом». А 22 травня катастрофічно наближалося...

Влада зторгувалася з «бунтівниками». Замість звільнення майданчика в центрі площі їм пообіцяли пам'ятник загиблим героям другої Світової. Неподалік – через дорогу. Кобзаря відливав, як старший з двох, Іван Чумак. Солдата, який відлітає у вічність з журавлями – Євген. Але оскільки на цій стороні вулиці вже стояв один обеліск, на ту саму тему, довелося досить витончену композицію розвертати до центральної частини площі задом. І журавлі полетіли кудись у бік Центрального ринку, подалі від очей чимось скривдженого Тараса...

ОТКУДА ЕСТЬ ПОШЛА ДУРАКОВКА 

Строго кажучи, головним «приколом» пролетарського Луганська є його люди, прості мешканці просторих кабінетів із кондиціонерами, сідоки чорних «мерседесів». Що за Єфремова, що за нинішнього голови... «молодої республіки». Але якщо їм присвячувати мій опус, вийде злий політичний памфлет. А я – про мистецтво. Хоча без згадки про кабінети тут не обійтися.

Ті, хто у свідомому віці застав радянську владу, підтвердять: обкоми КПРС і облвиконкоми або знаходилися в одному приміщенні, або стояли так, що перший секретар і предоблисполкома могли бачити один одного з вікон своїх кабінетів. А головне, обидва повинні були бачити статую вождя пролетаріату. У Луганську колишній обком хоч і розташований на одній площі з облвиконкомом під кутом 90 градусів, але його фасад повернений назовні «Дураковки». Так що щасливу можливість кидати погляди на спину вождя світового пролетаріату отримали тільки партійні боси.

Старожили стверджують, що згідно з проектом, колишній обком партії повинен був стояти, як годиться, однак не склалося... Є дві версії, чому так не сталося. Згідно з першою, щось переплутав головний архітектор, з другою – вже виконроб. З бодуна. Як би там не було, а саме після цього площа отримала свою другу, «неканонічну» назву. Може, й обличчя у Тараса вийшло таким ображеним, що не хоче він стояти посеред Дураковки...

КІНСЬКІ СИЛИ ПРОПАГАНДИ

До речі, про Леніна. Той, що стоїть перед колишнім обкомом, теж випадає з канонічного ряду. Він не вказує напрям, за яким повинна була рухатися місцева партноменклатура, а стоїть, весь такий меланхолійний, ніби сам не впевнений, чи треба кудись рухатися взагалі. Ліва рука – у рукаві пальто, права – ще вільна. Розмірковує, бігти йому на черговий мітинг, де причаїлася Фані Каплан з револьвером, або, ну його до біса...

Взагалі, Леніних в Луганську – хоч греблю гати (нешироку Луганку цілком можна було б загатити), і тільки одного «перекваліфікували» на шахтаря. У вестибюлі ДП «Луганськвугілля» пристойних розмірів бюст вождя «поголили» за допомогою відбійного молотка і начіпили на голову шахтарську каску з коногонкою. Проте справи на шахтах об'єднання від такого «перформансу» краще не пішли.

На відміну від Леніна, «перший червоний офіцер» Ворошилов задом до міськвиконкому повертатися не став. Може, просто не помітив осередку місцевого самоврядування. Як на мене, це найвидатніший луганський пам'ятник. У ньому є навіть щось містичне. Гості міста, у тому числі іноземні, неодмінно висловлюють захоплення. Правда, не всім пам'ятком, а лише нижньою його половиною. Тобто конем. Є така підозра, що магія зосереджена у збережених скульптором (вже не Чумаками, а Посядою А. І.) округлих статевих ознаках жеребця. В епоху загальної соціалістичної цнотливості це було не так вже й легко. Що ж стосується власне маршала...

Хочете – вірте, хочете – ні, але я йшов до пам'ятника з твердим наміром грунтовно вивчити цей витвір мистецтва цілком, так би мовити, в комплексі. Однак, коли сів писати ці нотатки, з'ясувалося, що про вершника практично нічого сказати не можу. Після походу до пам'ятника геть забув попередній план і зосередився виключно на коні. Звернув увагу лише на одну деталь: маршал сидить з піднятою правою рукою. Але і вона запам'яталася тільки тому, що кінь – мабуть, для рівноваги – підняв копито лівої передньої ноги. І це я побачив ще на дальніх підступах. А коли наблизився впритул, маршала вже зовсім не помічав.

А ви кажете: «Мідний вершник», «Мідний вершник»... У нас свій вершник є. І не один. Звичайно, за чисельністю кінського поголів'я в монументальній пропаганді Луганськ не можна порівнювати ні з Санкт-Петербургом, ані з Києвом. Зате можна – з Донецьком. Якщо я нічого не пропустив за останній час, у Донецьку є тільки одна кінна статуя: Богдан Хмельницький розмахує булавою перед Пролетарською райрадою, однією з найвіддаленіших від центру. А у Луганську таких аж два. А може, і два з половиною: якось під сходами ДК ім. Пархоменка я виявив кінну статую начдива. Може, «молода республіка» визнає, що веде свій родовід від нього і поставить новий монумент.

На місці вже підірваних.

КОМУ ПОГРОЖУЄ КНЯЗЬ ІГОР?

Новгород-сіверського князя, який заблукав у степу Половецькому, сьогодні знає весь світ: бойовики «ЛНР» поставили на пагорбі під його копитами мінометну батарею. А я пам'ятаю, як восени 2003-го відкривали цей пам'ятник. Якраз з нагоди 13-ї п'ятирічки з дня заснування Луганської області. Загалом, таким бездарним полководцям пам'ятники зазвичай не ставлять, але хотілося чогось історичненького, із сивої давнини. А крім Ігоря Святославича в наші степи князі київської Русі ніби як не заходили.

Відкривали Ігоря урочисто, за участю рідного президента і тодішнього мера Москви Юрія Лужкова. Юрій Михайлович, швидко зорієнтувавшись на місцевості і визначившись зі сторонами світла, грізно поцікавився у луганських вождів: «А чому цей ваш князь на нашу Росію замахується мечем?!»

А справді: кому Ігор погрожує холодною зброєю, якщо жодного половця перед ним давно немає?

Так, до слова... Перед візитом Леоніда Кучми до Луганська «Мужика з факелом» на повному скаку «підрізав» легковик. Як і належить пролетарю, мужик факела з рук не випустив, тільки відвалилося кілька плит з постаменту. І хоча напередодні свята на архітектурну косметику влада грошей не шкодувала, про «мужика» ніхто не подбав. Наші «габровці» чітко прорахували, що шлях президента від аеропорту до «Дураковки» і від «Дураковки» до Станиці Луганської повз нього не пройде. Так чого ж витрачатися?!

НАЙКУЛЬТУРНІША СТОЛИЦЯ

Після знайомства з моїм опусом у читача може скластися враження, що культура в Луганську знаходиться у зародковому стані. Це не так як мінімум з двох причин. По-перше, – і я вже не раз про це писав – справжніх художників у нас чимало. А по-друге, на одну душу луганчанина культури припадає більше, ніж на жителя будь-якого українського міста, включаючи столицю. Якщо, звичайно, вимірювати її в інститутах культури на душу населення. У Луганську їх аж два на 400 тисяч жителів.

Перший з'явився відразу після завершення епохи університетизації всієї країни. На місці педагогічного інституту з'явився Луганський педагогічний університет, з лона якого – більш-менш природним шляхом – народився Інститут культури. Цьому інституту передали в користування згаданий вище Будинок техніки на Червоній площі.

Не встигли вчорашні педагоги облаштуватися в новій обителі, як обласна влада заходилася створювати ще один інститут культури. Ще більш природним шляхом – з культпросвітучилища радянських часів, а згодом - коледжу. Ініціатори цього проекту так поспішали, що не дочекалися, поки директор «кулька» захистить хоча б кандидатську дисертацію, і той став чи не першим в Україні ректором без будь-якого вченого звання.

Недовго шукали для новоствореного вузу і приміщення. Рішення було абсолютно логічним: вигнали з досить популярного палацу культури ім. Маяковського (Геть «співака революції»!) всі його гуртки та служби, у тому числі і кінозал, і почали переобладнувати під навчальний заклад. От тільки не зовсім зрозуміло: якщо такими темпами закривати заклади культури, де ж тоді працевлаштовувати майбутніх випускників?

Але головний прикол не в цьому, а в тому, що колишній ДК стоїть на тій самій – Червоній площі, практично впритул до Будинку техніки, метрів за тридцять-сорок від нього, не більше. Зізнаюся, мені досі не вдалося осягнути всієї глибини начальницької... мудрості, однак можу констатувати: викладачі обох «культурних» інститутів були дуже задоволені. Оскільки це переважно одні і ті самі особи, які отримали можливість підробляти відразу в обох вузах. Закінчив пару в одному – і можна плавно переходити читати ту саму лекцію в іншому. Навіть не спітнівши від швидкої ходьби.

Ось тільки не треба підозрювати мене у відсутності луганського патріотизму. Просто я гранично об'єктивний у всьому, що стосується переваг мого міста. І області.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-