Українські греко-католики посеред Дикого поля

Українські греко-католики посеред Дикого поля

1459
Ukrinform
На початку 90-х на Донеччині з'явилася УГКЦ. Про те, як живуть її віряни сьогодні - у проекті "Сім днів у регіоні"

У радянські часи тут стояла Новодонецька школа-інтернат, куди учнів звозили з навколишніх, тоді ще геть україномовних, сіл. Діти шахтарів отримували освіту на «общєпонятном», а «інкубаторських» тому ж самому навчали українською. З-поміж місцевих вони, крім мови, вирізнялись стрижкою «під нуль» і вельветовими «одностроями» (вельвет, на відміну від часів пізніших, був тоді найдешевшим з усіх тканин, що вироблялись радянським легпромом). Інтернаціональна держава наче спеціально привчала нас до думки, що українське – то є щось неповноцінне...

УКРАЇНСЬКА НАСТУПНІСТЬ

Коли саме ліквідували цей навчальний заклад, точно не скажу. Років сімнадцять не приїжджав до Новодонецька. А коли нарешті після тривалої паузи вперше потрапив наприкінці дев’яностих – не було вже ні триповерхового навчального корпусу, ні спального, ні майстерень, ані їдальні. Довго розчищений майданчик стояв порожнім, аж поки років за десять не з’явилась там невеличка споруда, очевидно культового призначення.

Мене тоді це трохи здивувало, оскільки вже знав, що в центральній частині селища під створення храму московського патріархату виділено цілий квартал «бараків» (так у нас називали одноповерхові гуртожитки для «першопоселенців»), тож іще один храм явно був би зайвим. Тільки згодом з’ясував, що цей храм належить Українській греко-католицькій церкві – і здивувався ще більше. Отож, не поспілкуватися зі священиком «екзотичної» для наших місць «установи» просто не міг. Сталось наше знайомство у 2009-му.

…Зранку; біля храму порпалися будівельники. Людини в рясі поблизу видно не було, то спитав у одного з робітників, як мені побачити настоятеля. Несподівано на моє запитання, російською мовою, той відповів чистісінькою українською:

– Отець Володимир буде години за три, але якщо треба, можу дати номер його мобільного.

Хоча в його вимові не чутно було жодного галицького акценту, я знічев’я бовкнув (цього разу вже рідною мовою):

То ви теж із Галичини?

– Ні, я зі Степанівки.

Степанівка – одне з найближчих до Новодонецька сіл. Колись давно між молоддю двох поселень точилася легка така ворожнеча. Утім, тривало це недовго – до тої пори, коли новоприбульці обзнайомилися із навколишнім середовищем. А «середовище» – з ними.

Ви, часом, не в цьому інтернаті навчалися?

– У нас своя україномовна школа працює, – із підкресленою гідністю відповів мій новий знайомець Валєра. І знову заглибився у процес розмішування розчину.

Власне, ми завжди знали, що десь поруч із нами мешкають «бендери». Та оскільки вже діти колишніх вояків УПА і «просто» засланців із Галичини розмовляли однією з нами мовою – в нашому етнічному ковчезі на особливості походження кожного окремого індивідуума уваги практично не звертали. Зате тепер легко було вгадати, хто саме ініціював появу греко-католицької громади, можна сказати, на задвірках Донбасу.

О. Володимир Кузик, священик храму Преображення Господнього, підтвердив мою здогадку:

– Люди прочитали газету, дізналися, що в Донецьку є греко-католицька церква, й захотіли зареєструватися, щоби просто до них приїжджав якийсь священик. З Донецька або Артемівська, де найближче священики були. Це Володимир Лабай, який першим був. Він служив в УПА, відбув табори, заслання... Зараз є в Добропіллі, дочка забрала. Хворий.

Панотець назвав ще кілька людей із характерними іменами та прізвищами: Стефанія Олійник, Ярослава Гайвишин, Анна Яцишин… Під час хрущовської «відлиги» колишнім ворогам режиму формально дозволили повернутися в Україну з Колими, Сибіру та Казахстану, але далі західної околиці Донбасу не пустили. І в селах Олександрівського району на Донеччині з’явилися цілі «галицькі» вулиці.

1
о.Стефан Попадюк

ВІДЛИГА

Таким чином виходить – просто з точки зору хронології – що галичани тут навіть більш укорінені, ніж основна маса російськомовних «номадів». Які в пошуках кращого заробітку кочували від однієї нової шахти до іншої («Піонер», наприклад, почали будувати в досить знаменному році – 1956-му); селище з його нинішньою назвою, постало ще пізніше.

– Переді мною були священики: отець Василь Пантелюк, отець Василь Іванюк. Коли люди звернулися, це був 93-й рік, а 94-го вже була зареєстрована парафія. Опісля дізналися, що і в Званівці (поблизу Бахмута – ред.) є церква. І Олійник Стефанія поїхала у Званівку, де якраз і був Василь Іванюк. От він, практично, й почав будувати цю церкву. Він довго тут служив, і десь у 2001-му на його прохання – тому що мав дуже багато парафій – він мене запросив (я тоді ще студентом був). Будували цю церкву практично самі старі люди, пенсіонери. Було так, що Василь Пантелюк трохи допомагав фінансово, а так – ніхто.

Згадавши про поневіряння українських релігійних громад (крім московського штибу) у Луганську, яким відмовляють бодай у клаптику землі під храми, я вирішив, що те ж саме довелося пережити й греко-католикам у Новодонецьку. Але не вгадав.

– Ви знаєте, тут влада, незважаючи, яка це церква (хоча, звичайно, московській більше допомагає) дала нам землю. Все нормально – ніхто нічого не купляв. Зараз земля наша є 60 на 80 метрів. Ми її взяли в постійне користування. Взагалі, на цій території має бути церква, каплиця, дім священика, але поки що це нереально.

То ось цих працівників ви винаймаєте?

– От у порівнянні з початками – Бог таки благословив, що тепер директор шахти Микола Крещенко… Донедавна він негативно думав про нашу церкву, а коли я з ним сів, поговорив, то він, а потім інші начальники на шахті почали допомагати. Ті люди, що зараз працюють – вони є від них. Кажуть: «От бачте, у вас там нашу церкву православну переслідують, а ми вам тут допомагаємо». І, повірте, оцього, минулого року я звертався – у нас дах був дуже поганий – то вони дали балки, дали ті профілі, дали людей і сказали: «Якщо потрібно, звертайтеся».

Якою мовою спілкуєтеся з місцевими?

– Я розмовляю українською, але коли бачу, що людина не розуміє – намагаюся пояснити російською. Моя жінка - медсестра, вона теж постійно спілкується українською мовою. На нас спочатку дивилися як на іноземців, але зараз воно нормально сприйнялося. Знають, що то є українська церква. Місцеві теж спричинилися до її розбудови. Є одна людина, на початках поведінка його була не досить адекватна, він сидів у тюрмі, – Місько Валентин. За часів отця Василя він навернувся, і він безвідказний – чи приїхати, чи привезти щось. І так само багато місцевих людей. І тяжко їм трохи, але все одно – беруть книжки, співають під час служби Божої. Безвідказні.

Хулігана Валіка я знав ще зі школи. Колись снарядом часів Другої світової йому відірвало кисть руки, а з нею - і рештки стриманості. Які ж слова знайшов для нього священик чужої конфесії?..

МАРШ-КИДОК

Два роки тому я, збираючись до Новодонецька, зателефонував о. Володимиру; він сказав, що повернувся служити на батьківщину, і я того разу до церкви не заходив. Тепер же розмова з нинішнім настоятелем була одним із моїх завдань. У понеділок служби не передбачалось, і я попрямував просто додому до нового пароха (раніше там жив його попередник, то адреса була мені відома).

– І що вас цікавить? – запитав о. Стефан.

Зокрема – як ви тут виживаєте.

– Та он як, – він гірко зітхнув і кивнув у бік купи пиляних стовбурів. – До зими готуємось.

Тут, вочевидь, варто пояснити. У Новодонецьку, як і в усьому Добропіллі, газу нема. Усі, хто бодай якось пов’язаний із шахтою, сьогодні отримують талони на вугілля за суттєво зниженою ціною. Священик до шахти жодного стосунку не має, тож мусить заготовляти дрова. Взагалі я збирався домовитись про зустріч на наступний день, але Стефан запропонував інше рішення:

– Я зараз їду до Олександрівки за лампадною олією. То поїхали разом. У машині й поговоримо.

Олександрівка – то найближчий до Новодонецька райцентр, кілометрів за десять. Тож поговорити був час.

– Сам я із Львівської області, а сюди переїхав із Краматорська. Мене владика Степан висвячував у Донецьку з червня 2012 року, і відразу було призначення на Краматорськ. Власне, в самий день висвячення народився у мене перший син. Дружина сама з Бахмутського району.

Де ж ви познайомились?

– Мій дядько, Сопрон Попадюк, будував монастир у Званівці. Я приїжджав на практику – і йому помагати – і так, власне, познайомився зі своєю дружиною. Вона закінчила Івано-Франківський юридичний, Богу дякувати, з червоним дипломом. Щодо служіння у Краматорську… Воно досить цікавим було під час окупації. Тому що весь цей процес відбувався на очах. «Їхтамнема», «референдум», «зелені чоловічки»… Прокидання під обстрілами. Жили якраз недалеко від аеропорту, де проходила лінія бойових дій. Мусили тікати на Харківщину, до кума. Дякую йому, що дав пожити в нього, поки дитина народилася, поки підросла…

Уже в липні звільнили Краматорськ. Церква була побита – міна впала якраз у вівтарну частину; посічені стіни, вікна. Багато навколишніх будинків погоріло – власне, від сепарських обстрілів, інакше не скажу. Розмовляв з очевидцями, які зовсім не є прихильниками наших військових.

…У жовтні 2014-го виїжджав звідси отець Володимир. Я був призначений на його місце, але потрапив сюди дещо пізніше. Саме помер владика Сопрон Мудрий, знаний єпископ, – він рідний брат моєї баби, і я мусив їхати на похорон, а потім повернувся і вже був поставлений. Приємно, в принципі – ця парафія напрацьована завдяки отцю Володимиру, тому що багато є таких речей, яких люди навчені робити. Отримали хорошу підготовку в тому плані, що священику комфортно з ними працювати.

ХРАМОБУДІВНИЦТВО

На зворотному шляху завернули в Петрівку Першу – найближче від Олександрівки село.

– Тут отець Віктор фермерує, – наголосив Стефан. – Я в нього вулики тримаю.

У невисокій людині, що вийшла з воріт типового нашого селянського подвір’я, я б не розпізнав не те, що священика, а й галичанина. Кузик не називав Петрівку (ні Першу, ані Другу) в числі тих, де є парафії УГКЦ, тож, напевно, Віктор тут недавно. Тим не менше, він уже практично побудував свій храм. Уже було темно, то я не зорієнтувався, на якій саме околиці стоїть ця будова. Автомобільних фар і спалаху фотоапарата не вистачило для якісної світлини, тим не менш уявлення про майбутній храм вона дає.

– Оцю церкву отець Віктор фактично своїми руками збудував. Буквально!

Тут у нас виникла… не те, що дискусія, просто моя пам’ять не змогла підтвердити того факту, на якому наголошували мої співрозмовники. Стефан погодився, що є певний символізм у тому, що його храм стоїть на місці українського інтернату. Але він пішов далі і заявив: «Біля церкви - залишки постаменту, на якому стояв пам’ятник Леніну». Як я пам’ять не напружував, пригадати існування ще одного «вождя пролетаріату» в селищі так і не зміг. А коли під’їхали до церкви – священик не зміг знайти залишки фундаменту. Зійшлись на тому, що він похований під купою щебеню, що лежав поряд.

Парох відкрив храм. У порівнянні з тим, як він виглядав вісім років тому, інтер’єр був повністю завершеним.

– Пластикові карнизи треба ще замінити. Щоб не було тут нічого пластмасового – ні карнизів, ані проповідей…

З-за іконостасу о. Стефан виніс головну реліквію свого, доволі нового, храму – раку з частками мощів:

– Святого Григорія Двоєслова, папи Римського (VI – початок VII століть), потім преподобномучеників Палестинських і новомученика українського – це є Йосафат Коциловський.

Йосафат - єпископ Перемишльський; замучений у Київській в’язниці в листопаді 1947-го за відмову брати участь у т.зв. возз’єднанні УГКЦ з московською церквою. Проголошення декрету мучеництва відбулося у Ватикані в 2001 році за присутності Івана Павла ІІ. Обряд беатифікації також провели у присутності папи, після смерті теж проголошеного святим.

Навіть не намагався поставити себе на місце о. Стефана, та коли він сказав, що має опікуватись трьома парафіями, відчув сильний дискомфорт. Це ж не на Львівщині ними керувати – серед однодумців. Причому якщо одна – в недалекій від Новодонецька Новостепанівці (не плутати зі Степанівкою – Новостепанівці сам голова Донецької ОДА Віктор Федорович у 2000-му році цілу школу побудував!), то інша – в Добропіллі.

– Ми просили там землю, але нам, як завжди, відмовили. І я дійшов висновку, що простіше купити собі шмат землі – і ні від кого не залежати. Підвернулася земля недалеко від центру. От, де шахта «Алмазна» – ми вже зараз дерев’яну капличку поставили. Чудова ділянка – підключена електрика, підведена вода, є кадастровий номер…

Михайло Бублик, Сєверодонецьк


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-