У пошуках казкових караванів

У пошуках казкових караванів

1165
Ukrinform
Де є найменша в Україні гімназія і де Махно міг заховати свої скарби?

"Сім днів у регіоні" продовжує мандрувати українським Донбасом. Сьогодні побуваємо у селі з казковою назвою на Луганщині. 

У Луганській області повно цікавих місць (сподіваюсь, я ще не всі розписав), але є такі, куди хочеш потрапити, тільки почувши їхню назву. Почалось усе з Петра Шевченка. Якось він поділився своїм відкриттям: «Є в області таке село – Африка! Хочу звідти записати репортаж: «В Африці завершується посівна». Як тобі заголовок?»

Репортаж Петро не написав – у березні 97-го журналіста знайшли повішеним у закинутій котельні неподалік аеропорту «Жуляни». Але ідея його не згинула...

ВІД АФРИКИ ДО МАРСА. ЧЕРЕЗ КУЧМІВКУ

В Африці ми побували в серпні 1998-го. Ми – це ті, хто працював з Шевченком поруч, в одному кабінеті, з ким він ділився своїми задумами. Всі наші статті в центральних газетах починались однією фразою: «Африку відкрив Шевченко…» Потім цей прийом у нашій компанії призабувся, але особисто я став уважніше придивлятись до мапи Луганської області. І знайшов на ній Марс, Кубань, Урало-Кавказ. У 2004-му на величезній мапі, що висіла в одному партійному офісі, розгледів… Кучмівку.

Від мого захопленого крику керівники осередку здригнулись… і тут же виділили для мене машину, аби я на ту Кучмівку подивився власними очима. Зрозуміло, звідки така щедрість: адже рік був вирішальний.

Після Кучмівки природним було би відвідати Азарівку та все якось не щастило. Стільки разів проносились повз дорожній вказівник, але все у водія не було часу. Тому про Литвинівку я вже й не дуже заїкався. Та й Володимир Михайлович керманич був так собі… Блідий якийсь. Невиразний. Не те, що природжений поліглот Азіров.

На Марсі (чи правильніше казати: «в Марсі»? – хоча це село давно вже «вросло» в районний центр Новоайдар, стало його околицею) я побував; в Урало-Кавказі теж. Зупинковий пункт «Братки» проїжджав на дизелі – це поруч із селом Лисим (гармонійне поєднання, чи не так?) На трасі Луганськ-Антрацит привернув увагу вказівник ШПроток. Як завжди, пролетіли мимо на великій швидкості, і вже вдома з’ясував, що село – російською – зветься Шелковый Проток. Хтось дуже вдало зекономив на назві.

Офіс агрофірми в Каравані-Солодкому
Офіс агрофірми в Каравані-Солодкому

І тільки в Караван Солодкий я не сподівався потрапити – якось воно лежить осторонь навіть трас районного значення. Хоча побачити його мріяв з того самого моменту, як уперше почув це розкішне словосполучення. Прочитаєш – і в уяві постає до-о-овгий ланцюжок «кораблів пустелі», навантажених рахат-лукумом, пахлавою та сушеним інжиром. Караван-баші в тюрбані; смуглясті охоронці з кривими ятаганами, на арабських скакунах... Та чи не заблукали ці екзотичні красені в українському степу? Відповісти на це питання можна було тільки приїхавши на місце і тут усе з’ясувавши. Про те, що місцеві мешканці мають знати історію рідного села, сумнівів не виникало.

СМАК ВОДИ

Знову допомогли вибори – цього разу 2014-го року. Один із тодішніх кандидатів виділив цілий “ленд-ровер”. Виникало лишень побоювання, що самих місцевих мешканців не вдасться знайти – хіба мало в Україні сіл, від яких залишились самі назви? І можете уявити, як зрадів автор цих рядків, коли побачив живе село. Не зразково-показове, зате живе: із рівнесенькими парканами, охайними будинками, зеленню. Зрештою, з асфальтованими вулицями – і навіть цілою гімназією замість пошарпаної сільської школи.

 Одна з вулиць села. Цілком «перспективного»
Одна з вулиць села. Цілком «перспективного»

До речі, це, мабуть головне диво села із казковою назвою. Тим більш несподіване, що у Марківському районі село – чи не найвіддаленіше. І від власного райцентру, і від двох сусідніх. Не кажучи вже про безкінечно далекий Луганськ. Воно немовби відступило вглиб території, заховалось за широчезними посадками, і навіть жодний дорожній знак не вказує, що повертати треба саме тут, а не на іншому, такому ж безіменному, відгалуженні шляху.

По приїзді попрямував до школи. На власному досвіді переконався: саме в таких місцях зосереджуються фанати краєзнавства. Досвід не підвів: мене відразу провели до…комп’ютерного класу, де проводив позашкільні заняття вчитель історії.

 Шкільний музей… Пардон, гімназійний.
Шкільний музей… Пардон, гімназійний.

– У нас тут не школа, а гімназія, – м’яко поправив гостя Іван Іванович.

І уточнив:

– Найменша в Україні гімназія.

Іван Хрипченко приїхав до Каравана-Солодкого чверть століття тому після закінчення педагогічного інституту і тут залишився. Каже, згодом зрозумів, що це і є його батьківщина. Може, на нього вплинула надзвичайна вода з місцевих криниць? До речі, друга половина в назві села може бути пов’язана саме з цим феноменом:

– Вважається, що назва села походить від двох слів. Розповідають, що через нашу місцевість пролягав торговий шлях, і тут проходив караван, який перевозив цукор чи щось іще солодке. Віз поламався, цукор висипався в річку, вода стала солодкою, і з тих пір село отримало таку назву. Насправді ж у нашій місцевості якість джерельної води дуже висока. На смак вона справді аж солодка. Раніше колодязів у селі було більше, ніж подвір’їв. Якби ви попробували ту воду, ви б сказали: «Я приїду сюди жити!».

Колодязь із солодкою водою
Колодязь із солодкою водою

На жаль чи на радість, переселення мені не загрожує. Адже колодязів із знаменитою водою на все село нині залишилось усього два. Та й ті тепер обладнані насосами і надійно закриті металевими кришками.

НАЩАДКИ ЗАПОРОЖЦІВ

Існує інша версія походження другої половини назви. Після розорення Катериною Січі тут побудував свій хутір запорожець на прізвисько Солодкий.

– Тут місцевість добре захована від сторонніх очей. Якщо взяти трикутник Старобільськ-Новопсков-Марківка, в ньому практично залишився один населений пункт. Було декілька: хутір Микольський, хутір Березянський; потім вони потрапили під укрупнення. Крім запорізьких козаків сюди з Воронезької губернії переселялись слобідські козаки Острогозького полку. Плюс назви Ворівський шлях, Ворівська дорога говорять нам про те, що, скоріш за все, сюди виселялись злочинці.

Цікава місцина. Навіть Чеченська дорога тут пролягала. Може, саме по ній кавказці проводили каравани з далекої Персії до двору короля польського? Утім, в Івана Івановича інша версія. Виявляється, на Харківщині є кілька сіл із назвою «Караван». У середині ХІХ століття, задовго до Столипіна, царський уряд вже запроваджував переселення безземельних селян із Центральної України на її схід. Вихідці з харківського Каравану оселились поруч із хутором Солодким і перенесли, разом із худобою та реманентом, частку звичної топографії. А вже радянські чиновники зробили свій внесок у цю тему…

– У передвоєнні часи якомусь чиновнику забажалось хутори об’єднати, а назву писати через дефіс. Хоча в деяких документах 41-го року, я бачив, згадується Каравано-Солодкий, або Караван-Солодківка, або Караван-Солодкий.

НА ШМАТКИ

А ще Іван Іванович поділився своєю версією про те, де міг Махно сховати свої скарби. Як на мене, у логіці йому не відмовиш. А почав він здалеку:

Іван Хрипченко – вчитель історії місцевої гімназії
Іван Хрипченко – вчитель історії місцевої гімназії

– Навесні 1921-му Махно тікав зі Старобільська з порожніми руками, хоча відомо, що в’їжджав він у місто з великим обозом. Так от. На кладовищі в нас є поховання голови сільського Комітету бідноти Трохима Прасолова. До речі, його онук працював у Луганському педуніверситеті викладачем. Він до нас приїжджав на наше запрошення.

Трохим повертався з Марківки. По дорозі його наздогнали червоноармійці, і він, як недавній учасник Громадянської, запросив їх до себе в гості. Сіли за стіл, перехилили по чарці, і раптом хтось із гостей запитав його: «А що б ти зробив, якби тобі до рук потрапив батько Махно?» Той, як справжній більшовик, промовив: «Я його власною рукою на шматки порубав би!».

І тут з’ясувалось, що то були не зовсім червоноармійці, а, навпаки, військова розвідка армії Махна. Взяли його під білі рученята, повели до лісу й учинили з ним те саме, що він бажав учинити з Нестором Івановичем. За декілька днів люди з Каравана Слодкого підводою забрали й поховали його на сільському цвинтарі, як героя.

– Ми до цього часу доглядаємо його могилу, як людини, що увійшла в нашу історію. Але не в тому річ. Я почав зіставляти дати, порівнювати факти. Запитав себе: що у цій глухомані мала робити військова розвідка, якщо Нестор Іванович пішов зі Старобільська не на північний схід, а на Захід? Нестачі у провіанті він у Старобільську не відчував. Це перше. І друге. Мені ще бабуся казала: «Просто так Махно людей не кривдив, тим більше не вбивав». Це підтверджують усі джерела. За що ж зарубали Прасолова? Я думаю, занадто багато він побачив. І третє. Якби у вас було декілька діжок (у нього вони були мідні) – ви б їх у периметрі міста ховали? Ви б їх ховали в якомусь безлюдному місці, подалі від сторонніх очей. Де є якісь орієнтири і хутір із цікавою назвою – бо й сама місцевість міняється. Вигин річки, ліс, балка. Логічно?

НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

Знамениту воду мені таки пощастило спробувати на смак. У дворі в сусіда Івана Хрипченка є колодязь. Він надто вже осучаснений, однак кам’яна кладка залишилась зі старих часів, і Хрипченко умовив сусіда зсунути важку металеву кришку, аби я міг сфотографувати цю споруду зсередини. Попросив кухоль води; господар виніс чашку. Вода дійсно виявилась дуже смачною, і – за бажання, у ній можна відчути солодкі «ноти». Але та обставина, що до чашки вона потрапила через насос і пластикові труби, мабуть, значною мірою збіднила її чарівні властивості. Потягу кинути все й залишитися тут назавжди я не відчув. Хоча щось таке в душі ворухнулося…

Сусіди завели розмову про певні технічні подробиці обслуговування криниці, і господар похизувався: мовляв, три з половиною тонни води вичерпав, а дна колодязя так і не побачив.

– Колодязь вичерпали повністю єдиний раз в історії – коли німці заправляли тут свої танки, – зазначив Іван Іванович. І згадав, як знайшов несподівану могилу:

– Коли ми тут проводили водогін, викопали поховання трьох німецьких військових – одного офіцера і двох рядових. Це було ще в радянські часи. Ми останки зібрали в целофанові пакети й поклали назад. На одному з похованих був жетон, ми його відправили до військкомату. Що з ним трапилось далі – невідомо.

Чи не вперше позаздрив науковцям. Зокрема – етнографам. Або історикам. У них є можливість ґрунтовно вивчати об’єкти своїх зацікавлень. Не те що в журналіста…

 Дитячий майданчик поруч із гімназією
Дитячий майданчик поруч із гімназією

Буду шукати можливості ще сюди повернутись. Відчуваю, тут ще Івану Івановичу пощастить зробити нові відкриття.

Село з такою назвою не може не приховувати ще безлічі таємниць.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-