Місто, що не відбулося, але обов'язково відбудеться

Місто, що не відбулося, але обов'язково відбудеться

1175
Ukrinform
Як сьогодні живеться новодонецьким? Про це розповідає наш проект "Сім днів у регіоні" - з Донеччини

Офіційно селище іменується: Новодонецьке, але місцеві настільки наполегливо відкидали це мерзенне закінчення («-е»), що про точну назву нашого населеного пункту я дізнався вже в досить дорослому віці, коли вперше довелося заповнювати якісь документи з зазначенням місця проживання. Але і після того відкриття не змирився... Так, власне, воно тепер автоматично вискакує: «Новодонецьк». І – крапка!

NOSTALGIE

Батьки сюди переїхали, коли проблеми правопису ніяк не зачіпали ще дитячий розум. А от дорослі, наважуючись на переїзд у випалений сонцем степ, мабуть, були в курсі, що партія та уряд планують додати до шахти «Піонер» – до речі, першої в Україні з гідравлічним видобутком вугілля – ще цілий виводок вугільних підприємств. Так, щоб селище знаходився в центрі. Його повинні були розвинути у велике місто з проспектами, тролейбусами, і – хто знає – може, навіть зі своїм театром.

Що там у партії пішло не вдалося – сказати не вмію, тільки «Піонер» так і лишився стояти на північно-західній околиці Донбасу в гордій самотині. А «міська» самосвідомість селян залишилася. І вона час від часу виривалася назовні. Справи давно минулі пропустимо; зауважу лише, що у нас - у шахтарському селищі! – поважали інтелект, і якщо хто вступав до харківського або ленінградського вузу – це було спільною для всіх гордістю.

Далі – перескочимо відразу в XXI-е століття. У Новодонецк я приїжджав більш чи менш регулярно; занепад його помічав, але, скажімо так, боковим зором. Засмучувався не сильно – у шахтарському ареалі на Луганщині все виглядало значно безнадійніше. Там шахти закривалися масово – а у нас все-таки «Піонер» і сусідня «Новодонецька» продовжували видавати на-гора «валютовмісне» коксівне вугілля.

І раптом натрапив в інтернеті на добірку фотографій: «Новодонецьк, центральна вулиця». Лавки з витончено вигнутими підлокітниками, ліхтарі, стилізовані під старовину, газон – правда, без квітів і навіть чомусь без трави... Вирішив, що під час наступної поїздки обов'язково зайду в селищну раду дізнатися, звідки взялися кошти на таку розкіш.

Візит припав на місцеві вибори жовтня 2015-го. Селищний голова Андрій Аксьонов балотувався на посаду міського голови Добропілля і з такої нагоди пішов у відпустку, так що інформацію довелося випитувати у секретаря селищної ради Галини Ганинець. Проте спочатку – про парадокси все ще чинного в країні адміністративного поділу.

Є в Донецькій області місто Добропілля і є Добропільський район. Вони мало між собою перетинаються, якщо не рахувати того, що райадміністрація - в місті, а місто, з двома іншими, підпорядкованими йому, і одним селищем, оточені землями району. Ще одне селище оточене землями іншого району – Олександрівського: справжній анклав. А називається «анклав», як ви, напевно, вже здогадалися, Новодонецком.

ВОДА!

Аксьонов без зусиль виграв вибори, і пояснюється це просто: йому було що представити виборцям. Крім лавочок та ліхтарів, крім перекритих дахів, на деяких вулицях вистелили кольоровою плиткою тротуари, заставили двори ігровими майданчиками для дітей, відремонтували дитячі садки і школи, укомплектували їх іграшками та сучасним обладнанням. Але найграндіозніше досягнення – в селищі з'явилася своя ВОДА.

У наших краях немає ні пристойної річки, ні, тим більше, озера. Кажуть, воду женуть сюди аж із Карлівки, кілометрів за сто від нас. По дорозі вона десь губилася, і в кранах з'являлася набагато рідше, ніж була відсутня. Пам'ятаю, весь час у нашій квартирі ванна була наповнена водою для прання, а в передпокої шеренгою шикувалися емальовані відра. З водою для пиття і приготування їжі. Коли кран подавав ознаки життя, доводилося, правда, не довго - хвилин десять – спускати іржу, що накопичилася в трубах. І раптом – вода! Щодня. У будь-який час доби. Фантастика...

Пробити і відповідним чином обладнати свердловину допоміг знаменитий ДТЕК Ріната Ахметова. І він же (чи вона? – Донецька паливно-енергетична компанія) підклала селищу гарну таку свиню. Якщо раніше «Піонер» мав сяку-таку самостійність, і частина податків «капала» в селищну скарбницю, з 2015-го ДТЕК включила його в т.зв. «відокремлене підприємство «Шахта «Білозерська». Весь прибутковий податок потік у бюджет сусідньої Білозерки (ще один лінгвістичний феномен: офіційно місто називається Білозерське, але для всіх воно – жіночого роду).

Галина Федорівна назвала параметри селищного бюджету:

– Ніяких інших надходжень, крім бюджетних грошей, у нас немає. Але якщо раніше власні надходження становили 2 млн 600 тис., то в цьому році – всього 669 тисяч. 3 млн 600 тис. – субвенції з добропільського міського бюджету; ці гроші йдуть на благоустрій. Купуємо шифер; щось пішло на ремонт доріг. На більше нам коштів не дають. Решта – ми крутимося на своїх грошах.

Того разу так і залишилося нез'ясованим, з якої «тумбочки» селищна влада бере гроші. Зрозуміло б іще у великому місті. У мене бла нагода колись поспілкуватися з мером Донецька Лук'янченком. Всього він, звичайно, не розповів, але пояснив, звідки в місті такі доглянуті тротуари, причому на кілометри викладені плиткою в єдиному стилі. Все просто: зобов'язали власників магазинів та інших приватних закладів «скинутися». У «Новому Донецьку» таких «закладів» не існує в принципі.

МІСТО – БУДЕ

У нинішній свій приїзд інформацією ділилася знову Галина Федорівна. Правда, нового мера Дмитра Бражнікова я на місці застав, але він навідріз відмовився говорити щось на диктофон. Пояснив відмову своєю принциповою позицією. Правда, погодився сфотографуватися – після того, як я, показавши йому фотоапарат, повідомив, що знімав ним самого Андрія Садового на знаменитому балконі львівської Ратуші. Мушу зізнатися: Садового я дійсно фотографував у зазначеному місці, але апарат у мене тоді був інший.

Секретаря ради я попросив розповісти, що зроблено за ті два роки з дня нашої минулої зустрічі, сподіваючись, що розповідь не буде довгою. Та я помилився. Виявилося, в місті (так! – на цей раз я і від інших чув це слово стосовно Новодонецького) побудовано два спортивні майданчики – один футбольний, другий - баскетбольний, обидва зі штучним покриттям; прокладено ще пару кілометрів тротуарів. На спорткомплексі вже перекрили дах басейну (так, є і такий у селищі з населенням 6 тисяч чоловік, причому працював він задовго до приходу Аксьонова) і криють над основним спортзалом.

Дмитрий Бражников
Дмитро Бражніков

Обладнали фітнес-центр "для мужиків" і підготували інший. Відремонтували ділянку, що веде до селищної дороги і засадили узбіччя туями. Придбали два фонтани і тепер збирають гроші, щоб купити до них насоси. Прийняли в комунальну власність соціальну сферу: БК, плавальний басейн і два гуртожитки. І т. д. і т. п. Але почала Галина Федорівна з того, про що я збирався запитати під кінець:

– Почнемо з того, що влітку 2017 року, відповідно до Закону України «Про децентралізацію» ми об'єдналися. У нас є об'єднана громада з центром у селищі Новодонецьке, і ми чекаємо виборів. Наші документи передано в комітет Верховної Ради... загалом, чекаємо виборів. Сподіваємося, вони відбудуться ще в цьому році. Ви бачили, ми відремонтували дорогу, зробили косметичний ремонт мосту і висадили алею з туї і скельника. Для нас ця алея дуже символічна, тому що її садили громада Іверська, громада Степанівська і громада Новодонецька. А взагалі у нас об'єдналися шість населених пунктів, і ця громада – з адміністративним центром у селищі Новодонецькому.

Щодо згаданих Степанівки та Іверського, я навіть не сумнівався – два сусідніх села мало не з самої його появи були інтегровані з Новодонецьком практично в одне ціле. Але були названі ще Спасько-Михайлівка, Криниці та Весела Гора. Про два останніх нічого не скажу, але Спасько-Михайлівка сама могла стати центром тяжіння для сусідніх громад. Знову ж таки, вона розташована впритул до шахти «Новодонецька», а це – Білозерка. Де-юре – місто.

ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО «ПІОНЕРА»

Чому ж ви ці громади заманювали, особливо Спасько-Михайлівську?

– Знаєте, чим ми брали? Ми на день проводили по п'ять-шість сходів...

І що обіцяли?

– Нічого ми не обіцяли. Я на всіх сходах виступала в селах і показувала, як ми живемо, що ми зробили, завдяки чому, що в нас у планах. З ким ми співпрацюємо. Були голоси проти, але ми зібрали головних крикунів в автобус, ну, і молодь взяли. Привезли в селище. Показали палац спорту, провели селищем. Запропонували відвідати школу, дитячий садок... Ви знаєте, «сарафанне радіо» настільки чітко спрацювало! Знову ж... У цьому році ДТЕК оголосив конкурс «Громада своїми руками». Селам, які з нами об'єдналися, ми допомагали писати проекти, кожен на 50 тисяч. Хтось вікна у ФАПі поставив, хтось дитячий майданчик на ці 50 тисяч. Знаєте, якщо ми хотіли громади об'єднати – ми їх об'єднали.

Моя співрозмовниця повідомила ще одну обнадійливу новину. Влітку приїздив з Києва, генеральний директор ДТЕК Максим Тимченко. Він поділився планами об'єднати «Новодонецьку» та «Піонер» і зареєструвати нове підприємство в Новодонецьку. Тобто весь прибутковий податок буде осідати тут. Правда, для мене в цій новині прозвучала і сумна нотка. На «Піонері» від усього колишнього «гідро-» залишався тільки гідропідйом – вугілля на поверхню качають у вигляді водно-вугільної суміші - і відразу на збагачення. Тимченко розповів, що шахти з'єднають новою виробкою, і все «піонерське» вугілля в сухому вигляді почнуть піднімати скіпами вантажного ствола «Новодонецької». Просто в країні не залишилося підприємств, які виробляють потрібне обладнання...

ДРУГ МІЙ КОЛЬКА

Пішов оглядати селище, і дорогою зустрів друга дитинства, він же шкільний хуліган Колька... Ну, тепер уже Микола Іванович, зрозуміло. Людина, скажімо туманно, складної долі. Це важливо у світлі нижческазаного.

...Ми крокували по плиточці нещодавно оновленого тротуару, і Микола звернув увагу на дивну чистоту під ногами:

– Бачиш, ні одного бичка. Це Аксьонов так усіх привчив кидати їх в урни. І урни ж через кожні десять метрів. Кидають або акуратно поруч з урною кладуть.

Я не зовсім зрозумів, навіщо класти поруч, якщо урни майже весь час стоять порожні. Потім мені пояснили: в центрі урни з золотими «позументами» на боках забезпечені ще, для зручності двірників, пластиковими пакетами. Ось щоб не пропалити їх тліючим недопалком...

Вийшли до футбольного поля, того самого, зі штучним покриттям. Полем під наглядом тренера бігали з м'ячем діти. За воротами в сітці очікували своєї черги ще з десяток м'ячів.

– Ти знаєш, хто у них головний тренер? Віктор Олегович Єршов.

Що, Олега син?!

– Його.

Олег Єршов, воротар селищної футбольної команди... Або шахтної, що завжди вважалося одним і тим же. Прославився він не так умінням витягати м'ячі з найбільш незручних кутів, як своїми коментарями до подій, причому не тільки тих, що відбувалися на стадіоні. Якось рано-вранці йшов я на автобус повз його будинок, а він вийшов. «Олег, ти чого так рано устав?», – запитала сусідка. «Ти що, не розумієш? Третій, вирішальний рік п'ятирічки!» – без натяку на посмішку відповів той. На дворі стояв 1973-й...

Не знаю чому, мені було приємно почути про таку спадкоємність футбольних поколінь.

...Ще Микола згадав весну 2014-го.

– Нас тоді зібрав Аксьонов і сказав: «Мужики, якщо ми не зберемося, буде в селищі біда. Оголошую у селищі надзвичайний стан». Ми зібралися, я теж ходив на чергування, і ніхто до нас не попхався...

Строго кажучи, цей епізод можна трактувати по-різному, але в Новодонецьку справді в ті місяці весни-літа нічого екстраординарного не сталося. А тим часом, бойовики Гиркина вже вели бої в районі Староварварівки. Це за 15 кілометрів від нас...

«ПРИВІТНІСТЬ» ЄВРОПИ

Трохи не в тему, але... Не можу змовчати. Збираючись приїхати, подзвонив однокласниці.

– Ти, знаєш, Наташа 8-го приїжджає.

– До кого? Хіба вона матір не забрала до себе в Німеччину?

– А ти хіба не знаєш? Її ж не пустили. Не видали візу.

...Наталя вийшла заміж за свого однокурсника-німця і перебралася до Німеччини ще в ті доісторичні часи. Тепер чоловік – професор, заможна людина, і зовсім не проти забрати тещу на своє піклування. Наталія теж далеко не бідна. Але мати її, розумна і, я б навіть сказав, владна жінка, кидати Батьківщину відмовлялася. Тоді її вмовили просто приїхати пожити в «цивілізованій» країні три місяці. А країна виявилася...

– Ми давали підписку, що беремо матір під своє піклування, що вона повернеться додому в зазначений строк. Але нам все одно відмовили. Побоялися, що вона залишиться в Німеччині.

Це вже розповіла сама Наталія. Попросивши не називати прізвищ – все-таки матері вже багато років, і вона ще від того випадку не відійшла. Для неї він був украй образливим, і мені легко уявити, що відчувала ця жінка, почувши про підозри німецьких чинуш.

...Вибачте, накипіло. Тому під кінець – знову оптимістичне. Зовсім уже особисте. У будинку, де колись жили ми, відремонтували обидва під'їзди. Ґрунтовно так – засклили вікна на сходових площадках, поставили нові двері, і вхідні, і в квартирах. Біля будинку розбили квітник. І все це – в межах проекту «Громада своїми руками». Написала і захистила проект Алла Калмикова, яка виросла в тій самій квартирі, що і я. Гроші дав ДТЕК, але ж все решта мешканці будинку зробили своїми руками. Ось це – найважливіше.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-