Давайте перейменуємо вулиці, але так, щоб назавжди…
30 квітня мав закінчитися збір пропозицій щодо перейменувань вулиць у Києві. Раніше Віталій Кличко розповів киянам, що у місті планується демонтувати близько 60 пам’ятників, барельєфів, знаків, пов’язаних з радянщиною і росією. Складений список з понад 460 вулиць - він оприлюднений на сайті КМДА.
Більше 400 вулиць, які пропонується перейменувати, навіть для великого міста – це дуже багато. А у тих, хто ознайомився з довжелезним списком, виникло безліч запитань. Серед них – дуже болючі. Адже з мапи столиці разом з купою російських діячів та російських топонімів ще й пропонується викреслити воїнів визволителів Києва часів Другої світової війни різних національностей, а ще - багато українських митців і науковців.
З одного боку, нема з чим сперечатися: так, як було уже ніколи не буде, не надійтеся. І затягувати зі змінами теж не варто, скільки б не дорікали нам більшовиками, які 100 років тому перекраяли топоніміку того ж Києва миттєво і до непізнаваності, нехтуючи всім, від моралі – до історичних фактів. Але це й підкреслює на рівні імперативу: так, нам треба це робити швидко, але без нахрапу й метушні. І Боже збав, робити це без добре продуманої процедури та фахівців, чиїм знанням, досвіду і, передусім, смаку українські громади можуть довіряти.
«Це різні люди (йдеться про «список на перейменування» -Ред), яких поєднує тільки те, що всі вони є діячами української РАДЯНСЬКОЇ культури. Ми повністю від неї відмовляємося? Добре, але чому тоді не від усієї? - пише Віталій Портніков на своїй сторінці у фб. - Чим великий український актор Амвросій Бучма гірший за Леоніда Бикова? Чому може залишитися прізвище Олеся Гончара, а Бажана - ні?» . І продовжує далі: «Мені здається, це важливі й концептуальні питання. Тому що за кілька тижнів ми не побачимо на мапі Києва не тільки прізвищ російських діячів, але й українських також».
Дискусія в Мережі розгорнулася гаряча. Багато хто щиро підтримав ініціативу щодо безальтернативного вичищення зі столиці всього російського.
«В Україні "площа Льва Толстого" чи пам'ятник Пушкіну - абсолютно таке ж блюзнірство, як назвати площу іменем Льва Лещенка чи поставити пам'ятник Охлобистіну. Це знущання над нашими предками, що були вбиті і закатовані імперією. – написав у фб відомий блогер Ігор Бігдан.
Опоненти заперечують: мовляв, коли бути не лише принциповим, але й послідовним, то можна і до Тараса Григоровича Шевченка добратися - служив у царській армії, писав російською…
Тому є третя сторона, яку ми й хочемо представити: давайте все по-розумному зважимо! Ті ж діячі на кшталт Тичини, Бажана, Рильського – так, вони й радянськими функціонерами були, і графоманію про «великого Сталіна» писали, але ж вони й українське слово в кращих своїх творах та вчинках попри все зберегли, передали його нам у часи, коли це було більш, ніж важко. Ми не маємо бути їм за це вдячні?
Про російську культури та її діячів. У Києві нема чого залишатися, наприклад, вулицям Нєкрасовській, Тургенєвській… Тому що Микола Некрасов і Іван Тургенєв жодного стосунку до Києва не мали і творчістю своєю з ним пов’язані не були. А як бути з блискучим письменником Алєксандром Купріним, який довго в Києві жив і про нього писав у багатьох чудових творах?
Відтак, може, таку розглянути пропозицію, щодо правил та «технології» збереження доречності при найменуваннях/перенайменуваннях? Якщо діяч, як то кажуть «смажених немовлят» не їв і це доведено, якщо його творчість, чи наукова діяльність визнані людством, якщо його життя – місце народження, навчання, відкриття, творчість - пов’язані з цим конкретним українським містом (селом), то його ім’я може бути тут відзначено в той чи інший спосіб. І лише так. Тому в Одесі на Приморському бульварі може стояти знаменитий пам’ятник Пушкіну і вулиця Пушкінська вести від Вокзалу до Центру, а, приміром, в Мукачеві доречно вирішили, що погруддя Пушкіна та школа імені Пушкіна їм не потрібні.
Назви вулиць – це, насправді, дуже важливо
…На цій вулиці була моя школа, у скверику на цій - ми зустрічалися з друзями, у цьому провулку, у тому магазинчику - продавали найсмачнішу каву, а тут ми познайомилися з тобою… Ми все життя намагаємося зрозуміти і не забути цей невимовний зв’язок між вулицями, на яких ми виросли, і своєю долею... Коли вулицям дають нові імена і чуєш незнайомі назви, проїжджаючи містом в якомусь неіснуючому у твоєму минулому маршруті автобусу - відразу й не зрозумієш, що це ті ж самі, рідні й давно знайомі місця. І стає сумно, немов зі старою назвою кудись випаровується, позбувшись земного тяжіння, наше минуле…
У Києві деякі знакові вулиці незважаючи на всі декомунізації довго залишалися зі старими назвами – Горького, Червоноармійська, Артема… Немов самі вулиці не наважувались, не спішили, щоб не засмутити своїх корінних пожильців. Ну скільки з цим можна тягнути? – ще нарікали тоді небайдужі кияни.
Мабуть, це неправильно, але лише коли змінилося покоління, ці вулиці стали називатися по новому...
Так, назви – це дуже важливо, скільки б не збирали у соцмережах лайків дописи на зразок: «мені однаково, як буде називатися моя вулиця і чи залишиться в місті пам’ятник Булгакову, головне, щоб закінчилися війна». І якими б інопланетними порівняно з тим, що коїться нині у Маріуполі, не здавалися затяті суперечки стосовно перейменувань вулиць у Києві, насправді, це дуже важливо і це треба робити прямо зараз. Саме в пам'ять про тих, хто воював і загинув, не хочеться і не можна залишати й мікроскопічного грибка «русского мира» в наших містах, щоб він знову не розрісся махровою пліснявою. І щоб за східним кордоном навіть близько не виникало ні у кого думки, що хтось тут на них чекає і зустрічатиме квітами.
Дозволимо собі навести цитату дослідника економічних і суспільних процесів Валерія Пекаря з матеріалу, не так давно опублікованому «Укрінформом»:
«Семантична війна — це війна за право давати явищам імена. Це війна наративів, війна героїв, війна назв. І саме тому важливо, кому, яким героям стоять пам’ятники, якими іменами називають вулиці. Україна є для рф джерелом усіх семантичних ресурсів. Тому що всі ідеї, на яких тримається рф - імперії, слов’янського братства, третього Риму чи давнього християнства, давньої державності та тривалості цієї держави - все походить з Києва. Якщо у рф забрати Київ, то там нічого не залишається, тільки болото, на якому 1147 було засновано село».
Так, на жаль, східного сусіда не відправиш на Місяць і сподіватися, що він в осяжному майбутньому від нас відчепиться, не випадає. А ось максимально зменшити вплив росії можна. І перейменування наших вулиць – це теж частина остаточної деколонізації України.
Але – повторюємо - не можна впадати в крайнощі. Якщо комусь не живеться без Пушкіна чи Толстого – нема проблем. Як переконаний історик Ярослав Грицак, нехай собі люди читають книжки Пушкіна, але ось пам’ятника Пушкіну та вулиці в кожному місті не має бути. Тим, для кого російське залишається необхідним, треба просто перенести російську культуру в суто особистий простір, а не вимагати, щоб її любили геть усі. Просто треба, щоби в Україні, російське – література, музика, об’єктивна історія - стала в ряд з іншим світовим надбанням. Не треба випинати російське на перші місця, як це було в Україні останні 300 з лишком років – це їхнє, а є наше.
І нарешті. Не хочете прибирати бюстик Пушкіну зі скверику? Встановіть поряд такі ж бюстики Гете, Міцкевича, Вітмена… І нехай це у вас буде Алея Поетів!
«Давайте не повторювати помилки радянської доби»
Своїми думками щодо нагального поділився з Укрінформом відомий історик Києва Михайло Кальницький. До речі, Михайло Борисович, є членом комісії з питань найменувань.
- Так, є «російська культура», яка обслуговує путінський режим – літератори, режисери, співаки, журналісти. А є те, що увійшло в культурний світовий обіг. І серед тих, хто зараз боронить Україну чи займається волонтерством, є багато знавців цієї культури – думаю, навіть більше, ніж у рашистській банді. У них теж потрібно запитати, що вони думають про ці перейменування і пропозиції знищити пам’ятники Пушкіну, - каже пан Кальницький.
Ще один момент, який мене непокоїть - наскільки ініціатори цих перейменувань обізнані з українською історією і культурою. Коли пропонують, наприклад, позбутися вулиць Брюллова, Жуковського… Вони взагалі знають, що саме Брюллов і Жуковський допомогли викупили на волю Тараса Шевченка?
Що стосується вулиць Бажана, Тичини, Гончара і багатьох інших знакових діячів української культури, які зараз теж хочуть перейменувати, доцільність цього вже розглядали під час декомунізації, нагадує Михайло Кальницький:
- І зберегли назви, незважаючи на те, що Олесь Гончар був членом ЦК КПУ, Тичина – наркомом освіти Української радянської республіки, Микола Бажан– заступником голови ради міністрів УРСР. Але ще у 2015 році були прийняті застереження для перейменувань, які, зокрема, враховували вклад людини у розвиток української культури і науки.
- Є ще один момент... Ми бачимо, що у списку «на перейменування», є багато назв, які пов’язані не тільки з росіянами, а й з українцями та з представниками інших націй, які захищали, визволяли Київ від нацистів у Другій світовій. Зрозуміло, це через бажання позбутися усього «радянського». Але так ми ігноруємо прийнятий у 2015 році закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Не слід демонструвати зневагу до переможців нацизму – на Заході такого не зрозуміють.
І ми тут не можемо не погодитися з паном Кальницьким. Наприклад, у списку на перейменування в Києві є вулиця Никифора Шолуденка, названа на честь героя, який першим 6 листопада 1943 року увірвався на своєму танку до Києва і в той же день загинув у бою… Цікаво, кому належить ця блюзнірська пропозиція, йому б хотілося, щоби Київ тоді залишився під нацистською окупацією?
-Десь у 50-ті роки вже відбувалося таке масове перейменування вулиць, - продовжує Михайло Кальницький - насамперед, через те що місто тоді розширювався, і до нього потрапили приміські населені пункти, і назви часто дублювалися. До того ж, почали будувати нові масиви, мікрорайони, з’являлися маса нових вулиць і спочатку їх називали Нова перша, Нова десята, Нова сота... Потім почали їх перейменовувати. Але дати назви одночасно кільком сотням вулиць не так вже й легко. Саме тоді «нашаткували» стільки вулиць з назвами російських міст або якихось російських діячів.
Тобто тоді відверто напартачили, а ми тепер в свою чергу хочемо напартачити? - підсумовує риторичним запитанням Михайло Кальницький.
Як це має відбуватися
Так, після того, що накоїли в Україні росіяни, позбутися усього, що з ними пов'язано - це здорова реакція. І рішення про масове перейменування вулиць можна лише вітати. Інше питання, що треба діяти зважено, а процес визначення - і об’єктів перейменувань, і нових назв - був цивілізованим, щоби в ньому були задіяні фахівці.
МКІП та УІНП дали розʼяснення щодо знесення пам’ятників і перейменування назв, повʼязаних з історією й культурою росії та СРСР. А також розробили рекомендації для органів місцевого самоврядування.
Це інформація від міністра культури Олександра Ткаченка.
Необхідно враховувати й висновки науковців та незалежних експертів щодо історичної та мистецької цінності таких об’єктів і доцільності їх назв.
Деякі пам‘ятки потребують переосмислення та набуття нового культурного контексту. Деякі – можуть стати експонатами для музеїв, наприклад, імперської пропаганди. Це шлях, яким має йти Україна.
- Тож закликаю владу на місцях приймати рішення виважено, - підкреслив міністр культури.
Ми - за. Але ще одне. Давайте збавимо градус емоцій. Це заклик, передусім, до деяких «корєнних кієвлян». Як то кажуть, «тримайте себе в колготках». Бо ми тут теж корінні – були і будемо.
Лариса Гаврилова, Київ
