Життя – це сума зробленого, або Що КДБіст Марчук зробив у Криму для України
Не можна не зауважити – з життя пішов політик не просто першого дивізіону, а в прямому сенсі – один з фундаторів незалежної України. З усім, як кажуть лікарі, анамнезом. Відтак чесна оцінка внеску цієї постаті – ще попереду.
Але чи не найважливішими є уроки, які залишає співгромадянам будь-яка крупна особистість. Генерал Марчук зробив дійсно чимало – оцінити його реальний внесок справами в розбудову держави в межах однієї публікації – нереальне завдання. Та й – не дуже сьогодні потрібне – бо рано ще. А от подивитися на певні фрагменти спадку Марчука крізь призму сьогодення було б дуже й дуже корисно. І для цього є конкретний і вельми актуальний привід – нагло окупований Росією український Крим.
В середині 90-х років саме генералові Марчуку випала доля ефективно приборкати сепаратизм на півострові. Як саме? Чому тоді вдалося? Які помилки були зроблені після? Що не врахували керівники України в 2014-му?
Крим, що намагався «відпливати» від України
Для початку – про загальне. Є така фраза російського нобелівського лауреату Алєксандра Солженіцина – «перья потом доплывали». Йдеться про ситуацію, коли повну інформацію про важливе, ми дізнаємося потім. От приблизно так в українському суспільстві відбувається з Кримом, особливо після його втрати (тимчасової, безперечно). Після проголошення незалежності 1991-го столична еліта дещо не врахувала, що колишня КрАРСР – це вже не радянський регіон, яким можна управляти, як пересічною областю. Чому так? По-перше, дуже мало часу пройшло з моменту відновлення автономії в січні-лютому 1991-го. По-друге, Перебудова як явище дуже каталізувала політичні процеси на місцях. Це сьогодні ми вважаємо, що явка на вибори у 60% – це висока цифра. А тоді про вибори, рефередуми та мітинги і говорити зайве – планка явки нижче 80 % ніколи не опускалася, а зібрання менше аніж на 5 тисяч осіб взагалі не вважалося серйозним.
Тому давайте пригадаємо самих себе тодішніх. Ми опинилися в державі, яку ще треба було побудувати. УРСР була об’єктом не придатним для реконструкції, але в правовому та й в «територіально-історичному» сенсі, звісно, її наступниками доводилося бути. І в контексті відносин з Кримом Києвом тоді були допущені відверті помилки. Якщо говорити просто, про регіон в київських кабінетах – здебільшого, від незнання, що з ним робити – «призабули», намагалися сприймати як «просто курорт». На рівні другої половини 1991-го була очевидна реальність: Крим – частина незалежної України, це визнали і в Росії, хоч там і чулися різні і вельми неприємні для українського вуха заяви з цього питання. Але оце самозаспокоєння еліти і спровокувало таку собі впевненість – та нічого з тим Кримом не станеться!
Сталося. Не врахували, що більшість населення регіону – етнічні росіяни. Не врахували фактор Чорноморського флоту. Не врахували фактор російського ТБ без обмежень. Ну і, звісно, спецслужби ніколи не сплять...
Відтак, поява сепартизму в Криму була навіть не загрозою, а закономірністю. Якщо в головах у людей ще з другої половини 50-х років не було сформовано апріорного зв’язку з Україною (нехай у вигляді УРСР), якщо українська громада регіону на межі 80-90-х років не стала реальним політичним середовищем, якщо уся Кримська область залишалася для Києва на маргінесі – то не дивно що цей вакуум у Криму мав бути заповнений.
Додамо сюди зрозумілу на початкових етапах державотворення невизначеність політичних та юридичних форм і норм – і ось вам – кримський сепаратизм, та ще й підкріплений більшістю депутатів Верховної Ради Криму. Там і почали ставити перед неготовим до цього Києвом дуже важкі проблеми. Дуже швидко були мовлені слова «самовизначення» та «референдум». Далі – більше, а ось і «Конституція Республіки Крим» від 6 травня 1992 року, де прямо було написано, що Крим – то є держава у складі України та й було б непогано визначитися із відносинами із нею.
Ну і як логічне завершення: прописана там посада президента та його вибори на межі 1993-1994 років. Переміг той, кого навіть у ВР Криму не планували. Юрій Мєшков просто скористався і російською демагогією, і бандитським «бєспрєдєлом», який його щедро профінансував. Тож не треба бачити одразу в усьому цьому саме «руку Москви»...
Як перемогти, коли усе проти тебе
І от все це тягнулося до осені 1994 року. Мєшков «виписав» собі уряд Криму з самої Москви на чолі з економістом та уродженцем Ялти Євгеном Сабуровим, роздавав направо-наліво обіцянки. Зрозуміло, що постає питання: а куди ж дивився Київ? А дивився він туди, де на пострадянському просторі (тоді цей термін ще відображав реальність. - Ред) вже палали відкриті військові конфлікти – у сусідній Молдові, в Грузії, між Азербайджаном та Вірменією. Допустити кровопролиття та війну Україна не могла собі дозволити. Тому – йшла на поступки сепаратистам.
Переламним стали літо-осінь 1994-го. В Україні змінилася влада. І до уряду з посади голови СБУ у ранзі віце-прем’єра прийшов генерал Марчук. І саме на нього було покладене вирішення «кримського питання».
Між тим, ситуація почала загострюватися. Сепаратисти швидко пересварилися між собою – стояли за цим не тільки політичні амбіції, а й бажання контролювати якомога більше власності. Зіткнення президента Мєшкова і сепаратистської за переважним складом Верховної Ради Криму перейшло у протистояння. За «Конституцією» 1992 року, Крим був все ж таки парламентською республікою – от Мєшкову і почали вказувати його місце.
Цим і скористався генерал Марчук. Він, як досвідчений офіцер спецслужб, зумів знайти точки дотику із представниками тої самої еліти – посткомуністичної, сепаратистської, напівкримінальної – та розхитав остаточно цей союз. Мєшков був змушений погодитися з відставкою Сабурова (який, як розумна людина, швидко зрозумів, що його просто використовують), і став, не приховуючи, покладатися на Москву та ще й натякати на можливість відкритого збройного протистояння із Україною.
Навесні 1995-го Мєшков пішов ва-банк та видав нікчемний «указ» про перепорядкування збройних сил, СБУ та МВС регіону особисто собі. І цього вистачило генералові Марчуку для прийняття швидкого, адекватного та добре підготовленого рішення. За добу – підкреслимо – за одну добу, українські військові, міліція та служба безпеки узяли усі державні об’єкти під контроль без жодних втрат чи жертв. А Верховна Рада України відмінила «Конституцію» 1992 року та деякі з незаконних актів Верховної Ради Криму. І все – Мєшков не зміг нічого зробити, його розрахунок на втручання Росії – виявився пшиком, тому що в тодішній Москві чітко розуміли наслідки такого втручання.
Далі все було вже справою часу. Барикадування Мєшкова у кабінеті та його двомісячне там сидіння виглядали як балаганний скетч. Врешті-решт, «президента» витягли з приміщення у комедійний спосіб: через «проблеми зі шлунком» Мєшкова змусили залишити кабінет і швидко – Крим. Євген Марчук не дуже любив згадувати про це, але загадково посміхався, коли його запитували, чи мала СБУ стосунок до цього «медичного факту». А от факт збереження Криму у складі України та подальшого спільного життя до 2014 року – це одна з безперечних заслуг Євгена Марчука.
Чого всім треба навчитися?
В 1994-1995 роках Україні та її еліті вдалося об’єднатися та вирішити проблему Криму без жодного пострілу, а от 2014-го, теж практично без пострілів, це вдалося Росії. Чому так?
Хоч це буває й неприємно, але треба визнати: масштаб особистостей визначає і масштаб їх справ. Нажаль, з середини 90-х українська політична еліта Україна пройшла далеко не самий гідний шлях. У контексті Криму це можна прослідкувати наочно. Адже, приборкавши сепаратизм у 1995-му, утворивши консенсус еліт, закріплений Конституцією АРК 1998-го, у Києві про Крим знову забули.
Звісно, Україна будувала, фінансувала та створювала в Криму інфраструктуру, як могла, підвищувала рівень життя. Але управління процесами в регіоні було знову віддане на відкуп місцевим кланам, що просто виконували роль фаворитів при Кучмі, Ющенку та Януковичу. А і клани платили українській еліті земельними ділянками, частками підприємств, просто «заносили», куди треба, або ж забезпечували вибори, «як треба». Із політичними ж впливами, тенденціями, рухами майже ніхто не працював, цей меркантильний компроміс еліт і призвів до того, що політичне середовище все більше шукало собі інших партнерів. І не дивно, що ці партнери-покровителі із ще більшими грошима прийшли з Москви.
Генерал Марчук тоді був ще у владі, але, це стає зараз очевидним, його, мабуть, не дуже й слухали. Як не слухали і академіка Володимира Горбуліна, і Вадима Гетьмана, і ще багато кого. Пекельна суміш самовпевненості та комплексу меншовартості зробила свою справу, а Росія – скористалася з безсилля Києва у зручний для себе момент. До речі, коли Росія 2003 року знову загрожувала територіальній цілосності України, розпочавши будівництво дамби в Керченській протоці до українського острову Тузла, хто знову протистояв цим намаганням? Знову генерал Марчук, вже як міністр оборони. І Росія тоді відступила.
А урок 2014 року буде ще дуже довго відгукуватися всім нам. Звинуватити тодішніх керманичів простіше простого – але в них, як це модно зараз говорити, був дуже невигідний бек-граунд – вони спиралися на те, що залишили їх попередники. Та й не до Криму тоді виявилось, коли армії та спецслужб, вважай, не було. Але та неспроможність прийняти рішення і діяти узгоджено – це все свідчення того, що проблема визріла вже давно, і у лютому-березні 2014-го її просто прорвало.
Відповідати своїй епосі – це і дар, і хрест людини. Перед собою відповідати, країною та нащадками. Генерал Марчук довів, що він українець і державний діяч неодноразово. В Криму, на Тузлі, в Мінську в ТКГ… Службу в КДБ йому, звісно, теж не забудуть – це недарма стало чи не головним закидом йому за останню добу. Але життя – це все ж таки сума того, що ти зробив.
Оцей урок Євгена Кириловича Марчука нам всім треба дуже чітко вивчити.
Віктор Чопа, Київ
