Рейтинги, які нам підсовують, або Чиї роги звідти стирчать

Рейтинги, які нам підсовують, або Чиї роги звідти стирчать

Укрінформ
Соціологічні опитування зазвичай допомагають тверезо поглянути на суспільство, в якому ми живемо, але іноді викликають неабияке здивування

Про дослідження групи «Рейтинг», опублікувані тиждень тому, написано вже дуже багато, але треба більше. Чому? Дослідження як дослідження, подібних чимало. Але наскільки коректно, взагалі, ставити питання у вигляді розгорнутої (та ще й скомбінованої з двох різних виступів. - Ред.) «не цитати» російського диктатора? Чому українці мають відповідати на щось, що каже Путін? Хто він для нас такий? Це по-перше. А по-друге, згідно з цим опитуванням, 55% українців не розділили давньої імперської мантри про «один народ», але 41% начебто її поділяють…

Звідки вони взялися ці 41%? Чи могло б їх не бути за такої історії, яку випало пережити Україні за останні три з половиною століття?

Ви нам казали…

Фьодор Достоєвський у своєму «Щоденнику письменника» за 1873 рік описує випадок: він ішов вулицею, а поперед нього – гурт робітників, які немилосердно вживали обсценну лексику. Письменник не витримав, обігнав їх і запитав: «Чи не соромно вам? Ось я нарахував, ви лише десять кроків пройшли і шість разів сказали слово…» і Достоєвський вимовив те найбільш уживане лайливе російське слово, яким щедро «спілкувалися» п’яненькі робітники. Ті у відповідь засміялися і відповіли: «А навіщо ж ти його всьоме повторив, якщо в нас шість разів нарахував?»

Так у нас і з цитуванням Путіна виходить. З його давно обридлим «однім народом».

«Чи згодні ви з тим, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору»»? Ось так взяли і повторили «на вушко» кожному опитуваному. Наче від самого очільника держави, яка розв’язала і веде – восьмий рік поспіль – війну проти нас на всіх фронтах – військовому, дипломатичному, культурному. Чи потрібно примушувати людину вибирати між «так» і «ні» у питанні, де відповідь одна і беззаперечна – «ні!».

Хто ці 41 %? Що вони пережили? Якою була історія їхнього роду? Чи маємо ми право їх засуджувати? Певно, що маємо радше співчувати амнезії, кричущому незнанню власної історії, небажанню знати правду – про себе, про свій народ, про державу, в якій живуть. Що маємо робити? Терпляче продовжувати розповідати правду.

А з історією у нас справи сумні: 18% тих, хто писав цьогоріч ЗНО з історії України, не склали тест. 35899 українських дітей провалили іспит з історії України. Щороку ця цифра майже стала, вона фактично не зменшується, а мала б! Це не пенсіонери, які нічого, крім телевізора знати не хочуть, це – діти. Їх не навчили. Не зацікавили. І вони підуть у доросле життя – чистими аркушами, на яких хто що хтітиме, те й писатиме.

Українці в заручниках російського міфу

Коли ж з’явився міф про два «братні» народи?

Московія, а потім Російська імперія, а згодом і радянська Росія, від самого початку опікувалася міфотворчістю і не гребувала для цього жодними методами, а грошей і засобів – не шкодувала і не шкодує.

Започаткував фальсифікацію історії Петро І. І це правда, що подвигли його на це деякі з київських попів і професорів. Це Феофан Прокопович першим вивів тезу про «триєдиний российский народ», складений з «великороссов, малоросов и белорусов». І це лише тепер, з висоти проминулих трьох з половиною століть, в подробицях видно її нескладну конструкцію. Це були часи, коли імперство, як модель державного устрою, було в моді по всьому світу. А Прокоповичу треба було підвести фундамент під імперський проєкт Московії. Це тепер науки, крім історії – від мовознавства до генетики – беззаперечно стверджують: різні ми народи. І користуючись логікою Прокоповича можна назвати «однім народом» французів та німців, які в середньовіччі разом жили у католицький імперії Карла Великого. А тоді з усіх об’єднувальних мотивів – першим номером, безперечно, була релігія. Ми з православною Москвою, чи з католицькою Польщею? Які тут можуть бути запитання?

Феофан Прокопович
Феофан Прокопович

Петру І ідея сподобалось. У 1701 році він видав указ про вилучення у поневолених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронік, церковних документів, архівів тощо. Привласнене почали переписувати... Але спочатку не в таких масштабах, як за Катерини ІІ. Колишня німецька принцеса стала першою великоросійською «ура-патріоткою». Указом від 4 грудня 1783 р. вона створила «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом графа Шувалова. Комісія, що складалася з десяти істориків, працювала впродовж 10 років. Головною її задачею було те, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Русі і створення історичної міфології Російської держави. Це було доволі вправне наукове шахрайство, в результаті якого твердження про походження Російської держави від Візантії «Київської Русі» ( такої держави ніколи не існувало, була Русь, але абсолютно штучний термін вигадали для того, щоб відділити «Велику Русь»), яке вперше було озвучена ще за Івана Грозного, остаточно закріпили на рівні офіціозу.

Імперський міф про те, що Росія є спадкоємицею Київської Русі на протязі усього 19 століття поширювався і нав’язувався з особливою наполегливістю, але особливого розмаху цей процес набув за сталінських часів, щоправда під дещо іншим соусом, але з відповідними «інструментами»: Голодомор, Гулаг, тотальне винищення кращих. Надто вже налякала Москву УНР та український ренесанс 20-х років.

Від початку 40-х років в ідеологічно-пропагандистській політиці Москви щодо Києва на перший план виходить тема Переяславського договору 1654 року. Богдану Хмельницькому, який до того вважався «царським посіпакою» й «експлуататором», почали ставити в заслугу «об’єднання двох братніх народів» і дозволили вважати його українським національним героєм. Мовляв, міг би об’єднатися з кимось іншим, але він зробив правильний вибір, обравши російський народ. Діяли «винахідливо»: коли звірствами, а коли й хитрістю. З одного боку сталінська «реабілітація» Хмельницького начебто повернула (офіційно) українській історичній пам’яті національно-визвольну боротьбу й державність, але, разом із цим, було нав’язано думку про Переяславську раду і про «російського старшого брата».

Сталінська «реабілітація» Хмельницького - за 35 коп.
Сталінська «реабілітація» Хмельницького - за 35 коп.

31 жовтня 1943 року в «Радянській Україні» з’явилася стаття «Незламний дух великого українського народу», де головна теза – в 1654 році Україна склала з Росією незворотній братерський союз» і що вся «історія українського народу – це боротьба за воз’єднання».

Через рік, у жовтні 1944 року, у тій таки «Радянській Україні» виходить передовиця «Велика Русь», де по суті йдеться про провідну роль російського народу, а закінчується стаття словами подяки великому російському народові та особисто Сталіну. У 1945 році, після того, як Сталін, на банкеті, присвяченому перемозі в Другій світовій війні сказав тост «за великий русский народ», «Радянська Україна» відгукнулася передовицею «Навіки слава тобі, великий російський народе!» Подібні дифірамби були обов’язковим атрибутом офіційної риторики молодших братів. Таким чином, після війни з’явилась домінантна нація росіяни, «молодші брати», а також народи-парії, затавровані Сталіним як «зрадники».

Над просуванням і закріпленням цього міфу в СРСР працювали на всіх напрямках: про це говорили з трибун партійних з’їздів, про це обов’язково писали в усіх ЗМІ. Про це розповідали на зборах на роботі; само собою – в школах, вишах, дитячих садках… Від цього нав’язування-навіювання нікуди було дітися: вірші, повісті, романи, кіно, балет, музика, виставки, реклама – все працювало на міф. Це був ідеологічний каток надзвичайної потуги.

Мусимо повторювати не чуже, а своє

Жити поряд з Імперією – велике випробування. Імперія, наче чорна діра, постійно прагне розширюватися і поглинати. Така її природа. Як зауважує Орест Субтельний, «Починаючи з ХV століття російський експансіонізм був головним чинником історії Східної Європи й зокрема України. З 1462 року коли Московська держава охоплювала якихось 24 тис.кв.км, до 1914 року, коли Російська імперія займала 23,8 млн.кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 кв.км на день…» Вражає, чи не так?

Колись буде написаний чесний підручник з історії українсько-російських взаємин, і в ньому будуть перераховані всі війни, всі убивства і віроломства, всі приниження і всі утиски, які зазнали українці від «братнього народу» впродовж століть. Написаний не заради роз’ятрювання українських ран, а заради знання, ясного розуміння того, як насправді було, як є нині,чого чекати в майбутньому. І як упередити.

Нагадаймо найбільш кричущі, найбільш садистичні випадки «любові по-рускі»:

1169 – пограбування Києва Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Хоча цю дату й не можна вважати першою російсько-українською війною, адже назв ані Україна, ані Росія тоді ще не було, але це був фактично початок формування матриці російсько-українських відносин: напад, наруга, грабунок. Тоді з Києва було викрадено чимало українських цінностей і святинь, зокрема й чудотворну ікону Вишгородської Богородиці, відому нині як Володимирську.

Хрест жертвам Батуринської трагедії на території Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
Хрест жертвам Батуринської трагедії на території Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»

1708 – знищення дотла столиці козацької держави Батурина – надзвичайно жорстока каральна акція, навіть з огляду на далеко не гуманістичні тогочасні звичаї людства. Тоді росіяни під командуванням Олександра Меншикова вирізали близько 15 тисяч людей. Без розбору – старих, малих, молодих. Місто знелюдніло на 40 років. Загалом упродовж 1708-1709 років загинуло майже 30 тисяч козаків, селян і міщан – учасників антимосковського повстання гетьмана Івана Мазепи.

1776 – Саме цими днями, минає 245 років відтоді, як останнього кошового отамана Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського (1691-1803) Катерина ІІ, чий пам’ятник нині красується в Одесі, заслала на Соловки. Калнишевський став одним із перших українських політв’язнів, і пробув у російській неволі майже тридцять років. Кремль вправно використовував його для анексії Криму, Півдня України, Північного Кавказу (добре ж чужими руками жар загрібати), але потім, варто йому було лише слово сказати супроти «Новоросії», запахторив у соловецький каземат. По смерті Калнишевського «брати» написали в своєму сусальному стилі щось на зразок епітафії на могильній плиті, в якій ідеться про «смиренного христианина», який «познал свои вины».

1709 – розгром Січі. Після того, як козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою перейшли на бік шведів, Петро І наказав знищити Січ. Кошовий отаман Степаненко писав у листі гетьману Івану Скоропадському: «…товариству нашему голову лупили, шею на плахах рубили, вешали и иныя тиранскія смерти задавали, и делали то, чего и въ поганстве, за древнихъ мучителей не водилось: мертвых из гробов многих не только из товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отсѣкали, шкуры лупили и вешали…»

1775 – Через чотири роки згадуватимемо трагічну дату – 250 років від зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ, яка казала: «хохлы аки волки в лес глядят…» Вона остаточно ліквідувала і Січ, і будь-який натяк на волю, запровадивши на українських землях кріпацтво.

1918 – Більшовицька навала на Київ. «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всіляко підтримуємо її силою цих багнетів», – так, на подив правдиво, говорив командувач армії російських більшовиків Михайло Му­ра­вйов. Символом українського спротиву – нерівного і відчайдушного – стали Крути.

1918-1921 – «Червоний терор» розпочався ще у січні 1918 року – з вторгнення загонів Муравйова. За перші дні хазяйнування в місті більшовиків було розстріляно від 3 до 5 тисяч чоловік. Друга більшовицька окупація Києва у лютому – серпні 1919 року – це злочини «надзвичайної комісії», якою керував Мартін Лацис. Понад 10 тисяч убитих. Тодішні репресії українських «ЧК» вражали своїм варварством навіть Леніна.

А це – про «рускій Крим». Чи знають історію ті, хто у 2014 році радо вітав прихід «зелених чоловічків» і тішився «воссоединению»? Ні, не знають. Заселені після війни на кримськотатарські землі «нові кримчани», мають своє уявлення про історію. Не чули вони ні про Розалію Землячку на прізвисько «Демон» і «червона Фурія», яка разом із Бела Куном очолювала кримську «надзвичайку», ані про звірства матросів…З 1917 по 1921 рік в результаті більшовицького терору населення Криму скоротилося більш ніж на 100 тисяч чоловік.

Хрест жертвам сталінських репресій у Сандармоху
Хрест жертвам сталінських репресій у Сандармоху

1937 – Сандармох. Карельське урочище, в якому були розстріляні 290 представників цвіту української інтелігенції: письменники, науковці, політики, митці. Еліта нації, чия відсутність дається нам взнаки й сьогодні. Непоправна втрата, нагло обірвані життя. А потім – десятиліття забуття, заборона згадувати навіть прізвища під загрозою арешту і заслання. Мільйони селян були винищені під час Голодомору; духівництва – практично все було розстріляне, або загинуло на засланні… Знищувалося все живе, все думаюче. Шар за шаром. Ретельно і цілеспрямовано. «Брати» дозволили нам тільки бутафорські соняшники, віночки і шаровари.

Уся вона – історія України – із таких чорних дат, із зяючих чорних проваль, з яких віє холодом і смертю. Живого місця немає. І все це осоружне і нав’язливе «братство», замішане на великій брехні, великому підступі та великій крові. Але як вже не стараються «брати», як із шкури не лізуть, а ця українськість, це настирливе прагнення до свободи – проростає. І крізь соловецькі могильні плити, і безсмертною отавою – на безіменних могилах від Колими до Савур-могили. І так – зі століття в століття. Ось це й непокоїть, ось це й свербить кожного кремлівського вождя, зокрема і нинішнього.

З яких пір «Москва сльозам не вірить»

Саме тому в нас восьмий рік поспіль триває війна. На сьогодні маємо понад 13 тисяч загиблих, більш як 30 тисяч поранених. Катастрофа в серці Європи, яку дехто намагається означити безликим словом «конфлікт». Нагадаймо, що за дев’ять років війни СРСР в Афганістані – 15051 загиблий військовослужбовець. Справа лише в тому, що радянські солдати гинули на чужині, а нині – українці – на своїй, українській землі. «Російські брати» попіклувалися про те, щоби війна була саме в нашій, українській хаті. Щоби нікуди було тікати, нікуди було відступати. Або помри, або знову стань рабом в їхніх «братніх» обіймах.

І наостанок. Навіть оце звертання: «брате», московіти викрали і привласнили. У збірці «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864), упорядкованій видатним українським етнографом і фольклористом Матвієм Номисом (1823-1901), можна прочитати: «…на Москві – ребъята, а у нас – брати»; «Ми – браття запорожці», «козацьке братство». Є там і таке, записане ще у ХІХ столітті: «Нехай що хочуть роблять: я знаю, коли робитиму їм добро, то й вони колись схаменуться». – «Еге! Не вважайте! Сказано: «Москва на сльози не вдаря!...»

Марко Назаренко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-