На Толстого – плюнути, але не проігнорувати

На Толстого – плюнути, але не проігнорувати

Укрінформ
Російські пропагандисти на замовлення Кремля впали у стан агресивної істерії щодо України. Через що? Та як нам треба реагувати?

Кілька днів тому заступник голови Держдуми Росії, нащадок відомої графської родини, Пьотр Толстой ляпнув в ефірі у відомої українофобки Скабєєвої щодо українців таке (мовою оригіналу): «Хватит валять дурака с вашей «самостийностью». Вы русские и должны быть в России». Ну, коментувати таке зайве, неозброєним оком видно – це психіатрія. Але проблема в тім, що не лише вона. Ця фраза – такий собі маркер настроїв щодо України, які культивуються в Росії дуже давно, яку б форму не приймала імперія. Інша справа: а чому саме зараз так підвищився градус антиукраїнської істерії? На що розраховують у Кремлі, даючи отакі «відмашки» на чергові ідіотські вибрики? Здається, все не так просто, і нам потрібно дуже серйозно ставитися до подібного – без істерики, але й без самозаспокоєння.

Навіщо це Путіну зараз?

Зрозуміло, що найбільш адекатною реакцією має бути з нашого боку байдужість, але зовнішня. Наше роздратування і, даруйте, бризкання слиною – це саме те, від чого дуже радіють у Росії. Ну хіба що можна відповісти цьому «графу» і «державному діячеві» тоном і лексикою, які він сам собі дозволяє: не гавкай! А так – саме демонстративний ігнор. Нехай у Кремлі складається враження, що у Толстого зі Скабєєвою «сіли батарейкі», і вони уже не приносять очікуваного результату. Але основне: це зовсім не ті люди, від яких щось залежить у Кремлі. Так, за відповідні пропагандистські заслуги того самого Толстого п’ять років тому нагородили мандатом депутата Держдуми та навіть обрали віце-спікером, а родину Скабєєвих тепер готують до вводу у «політеліту» – щоправда, депутатом у вересні має стати чоловік Скабєєвої – Євгеній Попов. Але це – повторюємо – виконавці, причому десь посередні «шкали». Що їм скажуть – те вони і ретранслюють.

Що їм скажуть – те вони і ретранслюють
Що їм скажуть – те вони і ретранслюють

А от ступінь збоченості та зухвалості їх виступів – залежить від мети, що ставить собі Кремль. Останні два тижні на росТБ та інших пропагандистських ресурсах рівень ненависті та знущання щодо «української теми» піднявся до позначки 2014 року, хіба що слова «хунта» ще не чути. Усі факти свідчать про те, що ключову роль у цьому пропагандистському гнійнику, який прорвало, грає агресивно-малограмотна стаття Путіна про «один народ». Саме вона забезпечує дороговказ дрібній обслузі: треба всюди говорити, що України просто нема, а точніше – вона не має права на існування, та підкреслювати – історично Україна – це Росія. До речі, той самий Толстой ще у грудні 2020-го назвав Україну «частью России».

Для чого це все робиться? Перше, що лежить на поверхні, та що було висловлене і нами, і різними аналітиками – це така собі «нова тактика Путіна» щодо України. Як державу він нас не сприймає, відтак – не буде вести жодних перемовин з Києвом, якщо з нашого боку не буде готовності прийняти його умови, щонайменше по Донбасу. А от з населенням України, якому Путін нав’язує той самий «один народ», російська влада говорити дуже хоче, щоби через нього намагатися просунути свої «вологі» імперські фантазії.

Така політика – не передбачає відкритої війни чи принципової ескалації наявного військового конфлікту. Скоріше, це буде подальше просування в інформаційне середовище української держави та створення відповідної атмосфери, коли суспільство буде розхитуватися саме отакими от вкидами з відповідними «питаннями руба» – так ми «один народ» чи ні? Сюди традиційно буде домішуватися «релігійний» інгредієнт, одна церква протиставлятиметься іншій. Усе це подаватиметься ще й на ґрунті «досить стріляти, досить смертей». А далі – ще й питання забезпечення енергоносіями колись постане... Ну, якщо узагальнити, то «хватит валять дурака!» (с) Толстой.

На кого всередині України це розраховане? А от подивимося на якось надто вже «скоординовано» опубліковану свіжу соціологію. За данними групи «Рейтинг», 41% (!) тих, хто взяв участь у опитуванні, погодилися із тезою Путіна про «один народ». Ну, і як вам це? Вже промовчимо про восьмий рік агресії, про втрачені Крим та частину Донбасу, про 13 тисяч загиблих. Цифри соціологів – це далеко не завжди лише відзеркалення волі замовників, часто – це і є портрет суспільства. Не обов’язково реалістичний, щоправда. Думаєте, в Кремлі не читають ці цифри? Очевидно, що не лише читають, а й замовляють. І підтасовують теж.

Зверніть увагу, лишень, на формулювання запитання, де в лапках подана начебто цитата з Путіна: «…Путін заявив, що українці та росіяни, це один народ, який належить до одного історичного і духовного простору. Чи згодні ви з цим?» . Але ж це не цитата, це навіть не все взяте зі «славетної» статті, це насмикано з різних виступів Пу! А хто замовник цього дослідження? Відповіді немає. І тому треба констатувати: все це вельми прозоро підганяється під висновок, що маючи таку чималеньку множину проросійськи налаштованих громадян України треба продовжувати на них давити – напористо, нахабно, не гребуючи нічим.

Не треба боятися слова «пропаганда»

Так, заяви толстих, скабєєєвих та соловйових мають адресата в Україні, виявляється є ті, хто готовий цю істеричну і антиісторичну маячню слухати та сприймати. І – факт – це давно було і залишається нашою дуже і дуже серйозною проблемою. Тому що вимкнути відповідні телевізійні канали – це одна справа, а от донести до людей правду, переконати їх стати громадянами в повноцінному розумінні цього слова – зовсім інша.

Як висновок, констатуємо: підвищення градусу заяв з Росії – це робота з тою частиною українського населення, яка готова до «миру за будь-що», до відновлення відносин та «дружби» з Росією. Саме такою Росією – яка є зараз, підкреслимо це. Маючи таку істотну п’яту колонну, Путіну куди легше перейти до наступних кроків щодо України. А от якими вони будуть – ми можемо зараз лише здогадуватися.

Щодо протидії всьому цьому всередині України. Ви спитаєте: ну а скільки про це вже говорено!? Може, досить метушні та декларацій? Може, час реально поставити деякі питання руба? Наприклад, навести лад в інтернет-просторі (прямі ефіри та записи програм росТБ знайти в мережі – як попити води), вирішити питання раз і назавжди з отриманням подвійного «російського» громадянства, реально стежити за діями та висловлюваннями тих, хто працює в публічному секторі? Ні, йдеться не про цензуру і не про репресії, а про самозахист.

Головне нині – контрпропаганда – не треба боятися цього слова. На війні без неї ніяк. Потрібні потужні і різноманітні засоби донесення українського наративу. Це і ЗМІ, безперечно, але не лише вони. Це освіта, література, кіно, ТБ, попса… Наші лідери думок, люди, які уміють переконливо говорити, мали б їздити безперервно Україною, зустрічатися з людьми, розказувати з чиєї саме брехні і якого невігластва скроєно путінську «концепцію». Звісно, подібне можливо лише за участі держави. Бо з того боку агресивне ґвалтування мізків триває уже 200 років, у це вкладені і вкладаються колосальні кошти, до цього залучаються «найбалакучіші голови»… А ми? Ми відставали саме в цьому і продовжуємо відставати. То чого питати про те, звідки взялися 41%? Подякуйте краще, що за таких умов є 55% свідомих українців, які не сміються з Толстого і дають собі раду. Це багато. Але й 41% – це багато теж.

Вони будуть нас «вчити», а нам треба себе пропагувати

Є в цих пропагандистських кульбітах «а-ля Толстой» і інша логіка. Вона полягає в передвиборному контексті Росії-2021.

Що можна констатувати в цьому сенсі принципового: російська армія не нападе на Україну, принаймні – протягом найближчого року. Звідки така наша впевненість? А звідти, що у Росії зараз є справи реально важливіші. Ми вже писали нещодавно про Афганістан та загрозу ісламістського просування всередину Росії. Але чи не найголовнішим для Путіна є зараз не стільки закінчення проекту «Північний потік-2», скільки його реальний запуск.

Неприємна для України перспектива стає реальністю, а «зависання» лідерів що Європи, що США у тенетах «реалполітік» тільки пришвидчує реалізацію необхідного для Путіна, передусім, у пропагандистському сенсі проекту. А це диктує Кремлю дещо іншу тактику – тепер треба показати себе «душкою» для Западу, навіть йдучи на певні економічні поступки Україні у вигляді, наприклад, незначного покращення умов транзиту газу нашою територією.

Як це пов’язане із антиукраїнською істерією на росТБ? Дуже просто: Путіну треба змістити акценти у зовнішньому протистоянні – тобто, менше негативу говорити про США та Європу, а все перевести на Україну. Саме з передвиборчого розрахунку «українське питання» має грати роль такої собі «червоної ганчірки» для виборців – Україна «в телевізорі» має стати такою собі «анти-Росією» з одного боку, а з іншого – фактором консолідації електорату. Мовляв, дивіться на всі їхні негаразди – розбрат, розруху, зневіру, а ми – «допоможемо братам». Це є класичне переведення уваги від внутрішніх проблем сучасної Росії – галопуючої бідності, розриву між владою та суспільством, політичних репресій, відсутності ясної переспективи.

Готовність прийти на допомогу «самостійним хохлам» – це така собі показова зверхність. Мовляв, хіба ж ми їх, нерозумних, не приймемо у свої обійми та не навчимо життю? Це реанімація, а точніше спроба підсилення старого комплексу «старшого брата». Тобто, для внутрішнього споживання російських виборців «українська тема» зараз буде подаватися як така собі «родинна трагедія» – ми-то хочемо як краще, а нас не розуміють. Але ми готові коли що – показати усю нашу любов.

І не забуваємо – у виборах 19 вересня в Росії братимуть участь мешканці Криму та нові «громадяни РФ» з окупованих частин Донбасу. Створити для цих майже трьох мільйонів людей картинку нібито «розваленої України», яку треба рятувати – це й про те, що треба було зрадити, що все правильно було зроблено і робиться – і в 2014-му, і потім, і зараз… Тож слава великому «кормчому»!

Що робити нам з усім цим? По-перше, не звертати зайвої уваги і не давати волю емоціям. По-друге, згадати недалеке минуле – а саме 2004 та 2014 рік, коли тиск росіян був куди жорсткішим, але – усі їхні зусилля зазнали провалу, завдяки мобілізації та самосвідомості більшості українців. По-третє, все ж таки прийшов час подивитися всередину самого нашого суспільства та розібратися – що не так із нами? Чому на однозначні питання в нас нема однозначних відповідей? І якщо нам треба знову між собою домовитися – то на якому саме ґрунті починати – бо у нас демократія, і процес це тривалий? Ну, а про "по-четверте" ми вже сказали вище: проукраїнська саме пропаганда, заснована на правді на реальних і коректно узагальнених фактах, винахідлива і представницька – має вийти на принципово кращий рівень.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-