Україна проти РФ: перемога, хоч і проміжна
14 січня Європейський суд з прав людини, що у Страсбурзі, ухвалив і оприлюднив рішення у справі «Україна проти Росії» щодо Криму. Ця справа сформована за двома позовами українського уряду: від 13 березня 2014 року у відповідь на окупацію РФ півострова, а також від 26 серпня 2015 року – стосується російської збройної агресії на Донбасі.
І хоча нинішнє рішення у цій міждержавній справі є проміжним, або попереднім, воно є дуже принциповим і важливими для України, а також для міжнародного права й конвенційної системи захисту прав людини у Європі.
ПРИЙНЯТНА ДЛЯ РОЗГЛЯДУ, ЮРИСДИКЦІЯ ПРАВИЛЬНА
Головний висновок: справа підпадає під юрисдикцію Європейського суду з прав людини, і судова інстанція, яка діє в системі Ради Європи, перейшла до розгляду позову по суті. Це означає, що скарги, вимоги, претензії України, висунуті проти Росії у зв’язку з порушенням прав людини в Криму є, висловлюючись юридичною мовою, прийнятними для розгляду в цій міжнародній судовій інстанції. ЄСПЛ визнав, що факти, які представив український уряд у позовній заяві, можуть свідчити про численні й системні випадки порушень в окупованому Криму низки статей Європейської конвенції з прав людини, безумовним учасником якої є Росія як член Ради Європи.
Суд вважає, що загалом надано достатньо серйозні (sufficient prima facie) свідчення стосовно як «повторюваності дій», так і «офіційного схвального ставлення» з боку російської окупаційної влади до адміністративної практики щодо порушення прав людини в Криму.
За цими специфічними формулюваннями містяться вимоги України розглянути 11 скарг.
КОНКРЕТНІ ЗЛОЧИНИ АГРЕСОРА
Ідеться ось про що:
● Зникнення людей та недостатність ефективності розслідувань, як цього вимагає ст. 2 Європейської конвенції з прав людини.
● Погане поводження та протиправне затримання, що підпадає під дію статей 3 і 5.
● Поширення застосування російського законодавства на Крим. Тож кримські суди після 27 лютого 2014 року вже не були законними установами в розумінні ст. 6.
● Автоматичне надання російського громадянства та посягання на приватні помешкання, що є порушенням ст. 8.
● Переслідування та залякування релігійних лідерів, які не визнають Російську церкву, напади на релігійні установи та конфіскація релігійної власності – ст. 9.
● Заборона неросійських ЗМІ – ст. 10.
● Заборона публічних зібрань та демонстрацій, а також залякування та свавільне затримання організаторів таких акцій – ст. 11.
● Експропріація без компенсації власності громадян, а також приватних підприємств – згідно з протоколом 1 ст. 1.
● Придушення української мови в школах та переслідування українськомовних дітей, що підпадає під розгляд за протоколом 1 ст. 2.
● Обмеження свободи пересування між Кримом і материковою Україною, що де-факто призвело до перетворення Росією адміністративного розмежування на кордон – протокол 4 ст. 2.
ЄСПЛ окремо розгляне подану Україною скаргу щодо переслідування кримських татар, що може вважатися порушенням протоколу 4 ст. 2 Європейської конвенції з прав людини.
«ВІДЖАТА» ВЛАСНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ПОКИ ЩО ПОЗА УВАГОЮ СУДУ
Слід відзначити, що формально в рішенні суду йдеться про те, що справу визнано прийнятною «частково». І російські ЗМІ, висвітлюючи це питання, почали активно наголошувати саме на цьому уточненні. Мовляв, Європейський суд не сприйняв скарги України, а тому навіть поважна міжнародна судова інстанція вважає, що «Крим наш». Насправді, це маніпуляції російської пропаганди, намагання вкотре представити для внутрішнього споживання нібито правомірність і справедливість агресивних дій Кремля стосовно суверенних сусідніх держав.
Щодо деяких убивств на території Криму в березні 2014 року, випадків короткотермінових затримань іноземних журналістів російськими окупантами суд вважає, що тут немає саме системної «адміністративної практики» з боку РФ у частині порушення прав людини. Окрім цього, ЄСПЛ вважає, що українська сторона не надала належних доказів про націоналізацію з боку РФ власності українських військовослужбовців у Криму.
«Згідно з вимогами до стандартів надання доказів ці скарги були відхилені як неприйнятні», – констатував Європейський суд.
Коли суди задовольняють ті чи інші вимоги частково, є цілком нормальною міжнародно-правовою і національною практикою. Повного тексту позову України проти Росії в публічному доступі немає, аби порівняти, скільки скарг української сторони ЄСПЛ визнав «неприйнятними» для свого розгляду. Але такі моменти в позиції Суду не є визначальними і не впливають на загальний напрямок подальшого судового розгляду та його результати.
РОЗВІНЧАННЯ МІФУ ПРО «ДОБРОВІЛЬНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ”
Росія як відповідач, звісно, чинить усілякий опір у цій справі. Обрана стратегія саме й призвела до того, що ЄСПЛ спочатку оголосив проміжне рішення про «прийнятність». Адже, за логікою агресора, такої міждержавної справи існувати не може. Бо, мовляв, «Крим є російським регіоном, який повернувся у рідну гавань добровільно, через волевиявлення кримського народу на чесному і демократичному референдумі».
Поважна міжнародна судова інстанція розвінчала цей міф російської пропаганди. ЄСПЛ дослідив і затвердив своїм рішенням, що Росія почала активно, без погодження і дозволу Києва перекидати на територію півострова додаткові збройні сили з січня 2014 року. І російські окупанти встановили «ефективний адміністративний контроль» на території півострова з 27 лютого 2014 року. Таким чином, так званий «референдум» був проведений у Криму 16 березня 2014 року вже в умовах російської окупації, під контролем окупаційної влади та зброї російських військових і репресій спеціальних служб.
ПУТІН ПУБЛІЧНО ЗІЗНАВСЯ У ЗЛОЧИНІ
Переконливим і, як це не дивно, достеменним джерелом інформації про встановлення дати й факту початку адміністративного та силового контролю Росії над Кримом стали для суду зізнання самого президента РФ Путіна.
«Суд узяв до особливої уваги беззаперечні заяви президента Путіна, – ідеться в документі ЄСПЛ. – Перша була зроблена на зустрічі з керівниками силових структур у ніч з 22 на 23 лютого 2014 року. Там було сказано, що він ухвалив рішення «розпочати роботу з повернення Криму до Російської Федерації». Друга була під час телевізійного інтерв’ю 17 квітня 2014 року, де він прямо визнав, що Росія «роззброїла військові підрозділи та правоохоронні органи», і що «російські військовослужбовці підтримали кримські сили самооборони».
Росія декларує, що не виконуватиме рішення ЄСПЛ, якщо воно, мовляв, суперечитиме «обнуленій» російській Конституції. Тобто в РФ на конституційному рівні визнали перевагу (примат) національного права над міжнародним. Це є черговим свідченням неповаги Москви до своїх міжнародних зобов’язань, порушення статутів і принципів діяльності багатьох міжнародних організацій, зокрема Ради Європи, та європейської конвенційної системи захисту прав людини, де у форпості виступає саме ЄСПЛ.
Ба більше, образившись на регулярну практику програшу справ у Європейському суді, зокрема щодо міждержавних спорів, у Росії просувають ідею створення власного російського «суду» з прав людини. Ініціативу підтримав особисто Путін.
Просто театр абсурду…
ОЦІНКА ЗБИТКІВ: СКІЛЬКИ ТРИЛЬЙОНІВ?
Таким чином, Європейський суд з прав людини юридично зафіксував факт початку окупації частини української території. І це не просто політична декларація, а рішення міжнародного суду, юрисдикцію якого визнають щонайменше 47 країн-членів Ради Європи та міжнародні організації. Надалі Україна може ефективно використовувати цей юридичний факт у своїй боротьбі з відновлення територіальної цілісності й суверенітету, покарання агресора в політичному, юридичному, матеріальному і моральному вимірах.
На сьогодні суд перейшов до розгляду справи по суті. Це заключний етап, на якому мають бути встановлені та підтверджені в судовому порядку численні факти порушень Росією прав людини в Криму в частині вимог щодо їх захисту Європейською конвенцією з прав людини. Українська сторона вже надала суду докази таких випадків. Це показання близько 50 свідків, документи, фотографії, відео – загалом сотні мегабайтів інформації.
Кабінет міністрів України заявив про готовність і обов’язок надати суду додаткові докази порушення прав людини в Криму та російської окупації Криму. Після 2014 року таких свідчень було зібрано чимало.
Також на цьому етапі українська сторона має встановити й повідомити суду суму збитків, завданих окупантами. На сьогодні точної цифри в публічному доступі немає. У 2014 році тодішній міністр юстиції Павло Петренко казав про 1,18 трлн гривень за «обмеження права користування майном».
ЮРИДИЧНА СУКУПНІСТЬ ДІЙ
Факт агресії Росії проти України в Криму та на Донбасі вже визнано у багатьох міжнародно-правових документах ООН, Євросоюзу, НАТО, Ради Європи, ОБСЄ, парламентських асамблей, а також на рівні національних урядів. Ці акти є вагомими політичними сигналами підтримки України. Але не всі вони передбачають і можуть забезпечити пряму міжнародно-правову відповідальність Росії перед Україною за порушення міжнародного права, скоєння воєнних злочинів, фінансування тероризму, порушення прав людини та репресії проти українських громадян, колонізацію української території.
Нинішнє, навіть проміжне рішення Європейського суду з прав людини в кримській справі стане вагомим політичним і юридичним чинником у «юридичній сукупності», як висловився міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, дій України у відстоюванні національних інтересів, протидії російській агресії та окупації.
Андрій Лавренюк, Страсбург
