Чекаючи на Ґодо: місцеві вибори як індикатор стану суспільства

Чекаючи на Ґодо: місцеві вибори як індикатор стану суспільства

Блоги
Укрінформ
Формування системи політичних партій місцевого рівня в Україні може стати трендом сучасності

Естрагон: Треба чекати.
Владімір: А поки чекаємо?
Естрагон: Може, повіситись?
(Семюел Беккет, «Чекаючи на Ґодо»)

Те, що світ недосконалий, ми знаємо без нагадувань. Та недосконалість має різні форми і прояви – від, скажімо, якоїсь недоробленості до цілковитої абсурдності. Коли людство почало усвідомлювати певну недовершеність та навіть абсурдність свого існування, сказати важко. Можливо, від самого початку.

Колись (десь у середньовіччі) в Китаї спричиняло жах споглядання такого творіння живопису, як білий квадрат. У ХХ столітті чорний квадрат Казимира Малевича став предметом обожнювання і втіленням глибокого смислу буття.

Дадаїсти сто років тому намагалися довести (щоправда, недовго) абсурдність світу і заперечували первинність розуму та логіки, Альберт Камю з його «філософією абсурду», до речі, життєствердною, навпаки, віддавав перевагу логіці і вибудовував власний сенс буття: «…Абсурд залежить від людини саме настільки, наскільки й від світу. Поки що він є їхнім єдиним зв’язком». Із цим можна погодитися та все ж варто покладатися на перевагу здорового глузду, який здатен відтінити все інше, включно з абсурдом.

Після Другої світової війни, на початку 1950-х, у французькому театрі з легкої подачі Ежена Йонеско та Семюела Беккета зародився новий напрям, який дістав назву «драма абсурду». Так виник театр абсурду, що живий і досі. Уже понад 70 років на світових театральних сценах (в Україні також) ставлять п’єси цього жанру.

Безглуздість вчинків героїв, алогічність фактів, нагромадження словесних вивертів, в яких, на перший погляд, втрачено логічність думки, епістолярна еквілібристика, яка викликає сміх, а згодом гіркоту – все це присутнє в п’єсі «Чекаючи на Ґодо» С. Беккета, що з успіхом йде в українських театрах. П’єса, якщо коротко, являє собою нескінченний діалог в очікуванні таємничого персонажу Ґодо, котрий так і не з’являється на сцені. Беззмістовна, як здається на початку, розмова головних героїв віддзеркалює трагікомічність нашого життя незалежно від того, в який рік якого століття це відбувається, бо щоразу акторська гра осучаснює безглуздість ситуації, яка набуває філософського звучання.

Утім, спостерігаючи за перебігом передвиборного марафону напередодні місцевих виборів, ловиш себе на думці, що театр абсурду давно перемістився в реалії нашого життя. Абсурд залежить від людини саме настільки, наскільки й від світу, тож ми цю тезу доводимо щоразу, коли випадає нагода, а найбільше – напередодні виборів.

Ми зараз перебуваємо в цікавій точці історично-цивілізаційного розвитку, де технологічні швидкості, що увірвалися в наше буття і надалі визначатимуть його перспективу, переплітаються з традиційними (які нерідко є відсталими) підходами до визначення реалій. Це посилює недосконалість і без того слабкого світу, генеруючи абсурдність навіть в усталених ситуаціях, нормах чи визначеннях.

Українці вже кілька років живуть в умовах децентралізації, тобто передачі органами виконавчої влади повноважень, а заразом і ресурсів, місцевому самоврядуванню. Та виникає враження, що усвідомлення цього на рівні пересічного громадянина досі не відбулося і при невирішеності багатьох питань повсякденного життя він продовжує апелювати до центральної влади. А найбільшою проблемою є те, що громада не бажає приймати як факт, що разом із повноваженнями і ресурсами до неї переходить відповідальність за стан справ на місцях.

Окрім суто фактичної сторони цього питання, є й юридична. Перші вибори в нових адміністративно-територіальних умовах базового рівня (устрій затверджено урядом в червні 2020 року) відбуваються за відсутності повноцінної правової бази. Ще 2014 року, перш ніж затверджувати Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, законодавці мали схвалити зміни до Конституції. Ці зміни ставали б основою для створення нового законодавства, яке б своєю чергою легітимізувало всі подальші реформи в цьому напрямі. Та подані тодішнім президентом зміни до Конституції щодо децентралізації так і не були схвалені народними обранцями через системне політичне протистояння у вітчизняному парламенті.

За півтора року каденції нинішнього президента і майже стільки ж – Верховної Ради це питання не набуло необхідного рішення. Насправді ж це ключова проблема подальшого розвитку держави і суспільства, бо за відсутності правових підвалин перед нами постає загроза згортання реформи децентралізації у зручний для певних політичних сил формат і волюнтариське вирішення багатьох нагальних проблем життя на місцях.

Неусвідомлення і навіть несприйняття місцевими громадами майбутньої відповідальності за стан справ у своєму населеному пункті (ОТГ), яке нині має форму байдужості, вже незабаром може відлунитися масовим невдоволенням, а то й протестами. І, найімовірніше, у ролі винуватця всіх місцевих бід традиційно виступатиме виконавча влада, зокрема центральна. Сподіватися на те, що місцеві очільники заходяться рятувати ситуацію і приймуть на себе удар, не доводиться, достатньо згадати зростання протистояння мерів окремих міст і центральної влади з питання карантинних заходів в умовах пандемії COVID 19. Швидше за все, за такого перебігу подій, протистояння по лінії «мери великих міст-керівництво держави» лише набиратиме обертів. А до нього, безсумнівно, доєднаються місцеві громади, очільники яких найлегшим для себе способом діяльності оберуть також фронду щодо центру.

Ще однією глобальною проблемою видається ситуація з місцевими виборами в Луганській і Донецькій областях (йдеться про підконтрольні державі території). Центральна виборча комісія визначила територіальні громади (8 і 10 відповідно), де провести вибори неможливо. Виходячи з того, що в більшості цих громад вибори останніми роками (навіть рік тому) таки відбувалися, дане рішення експертне середовище однозначно визначає як політичне.

На Сході країни і без того недостатній рівень дієвої комунікації влади із суспільством. Чи стане він після таких рішень кращим, питання риторичне. Зважаючи ж на те, що в Донецькій і Луганській областях, у так званій прифронтовій смузі, на мешканців населених пунктів у районах вздовж лінії зіткнення з агресором здійснюється постійний інформаційно-медійний та сугестивний вплив з боку кремлівських центрів пропаганди та проросійських політичних сил і громадських рухів, ми можемо прогнозувати подальше зростання в місцевих громадах кількості симпатиків чи навіть прямих агентів Кремля. За таких умов російська пропаганда, посилена апологетами нинішнього політичного режиму РФ в Україні, до того ж представлених на виборах вітчизняними політичними силами, зможе продовжити розвивати тенденцію на федералізацію України та створення передумов для виникнення чергових «народних республік» на кшталт терористичних «ЛНР/ДНР».

Уникати вирішення проблем Сходу, відміняючи вибори в майже двох десятках громад, не найкраще рішення. Абсцес при гнійному запаленні потребує хірургічного втручання, а потім дбайливого лікування. Якщо ж його просто обгортати черговою пов’язкою і радити пацієнту при цьому посміхатися, він, у кращому разі, шукатиме іншого лікаря.

Перші вибори за нового адміністративно-територіального устрою базового рівня висвітлили проблему, що раніше здавалася вторинною, а саме – політичні партії у своїй більшості виявилися неспроможними до викликів місцевого рівня. Традиційно зосереджуючись на виборах Президента України чи Верховної Ради, вони роками відкладали розробку перспективних програм для громад.

Нині ж цей бумеранг повертається відсутністю електоральної підтримки через зневіру в можливості партій на місцях та відсутність сильних осередків і, відповідно, їхніх лідерів у конкретних населених пунктах. Вже очевидно, що партії не знають проблем місцевого рівня (відносно конкретної громади, тим паче ОТГ), не пропонують (бо не мають) інструментів для їхнього вирішення, не готують спроможних і ціннісно орієнтованих лідерів місцевих партійних осередків із прицілом на партійну перспективу тощо.

Це наводить на думку, що епоха «великих» українських партій має незабаром відійти в минуле. У майже трьох із половиною сотнях політичних утворень життя ледь жевріє (крім кількох десятків) – на минулорічних виборах до Верховної Ради України із зареєстрованих 349 партій брали участь 22 (5 з них стали парламентськими). Тож утримування «про запас» цих політичних інструментів переважно олігархічно-кримінальних кланів стає і недоречним, і обтяжливим.

Натомість цікаво було б подумати про формування партій регіонального масштабу, для чого насамперед варто ухвалити відповідну законодавчу базу. Якщо ми звернемося до досвіду, приміром, США, то одразу в пам’яті спливає, що в них діє двопартійна система. І це дійсно так. Така система склалася ще з середини позаминулого століття. Саме зараз ми є свідками чергової епічної битви між двома політичними гігантами – Республіканською і Демократичною партіями.

Однак цими велетами список партій не вичерпується. Насправді їх значно більше і вони зазвичай класифікуються як major (основні, важливі) та minor (не основні, не важливі). Про перших ми говорили, вони – національного масштабу. Інші, або їх ще називають – треті, партії знані і діють у межах одного або кількох округів. Це регіональні партії, хоча є там і локальні, які не поширюють свою діяльність далі конкретного населеного пункту.

Такі партії виступають переважно за вирішення проблем місцевого рівня, наприклад, екологічних у конкретній місцевості, чи об’єднують людей за певними інтересами, скажімо, сімейних цінностей тощо. Є організації, що порушують питання поліпшення добробуту, шкільних програм, національних меншин тощо. Є навіть такі, які співпадають із питаннями, актуальними в Україні, приміром, «Партія простих людей за легалізацію конопель» (Grassroots-Legalize Cannabis Party) у штаті Міннесота і «Партія за легальну марихуану зараз» (Legal Marijuana Now Party) у штаті Вісконсін (має представництва у п’яти штатах).

Формування системи політичних партій місцевого рівня в Україні може стати трендом сучасності й відповіддю на низку нагальних питань нашого життя в умовах децентралізаційних процесів. Очевидно, що вони повинні мати у своїх статутних положеннях передусім орієнтацію на вирішення проблем громад, хоча від наміру стати потужними національними утвореннями їм відмовлятися не варто.

Окресленими вище питаннями проблематика політичного життя країни і зокрема місцевих виборів аж ніяк не вичерпується. Їх, на жаль, значно більше. І вони потребують невідкладного вирішення. Марно сподіватися, що після 25 жовтня хоча б частина з них втратять актуальність. Навпаки, після плебісцитів навіть місцевого рівня вони мають тенденцію до зростання й уже в новій якості. Хоча зараз виникає враження, що саме на «розсмоктування» багатьох проблем сподіваються ті, хто мав би давно докласти зусиль для їхнього вирішення. На що вони очікують – відповідь ми, очевидно, дізнаємося вже після виборів.

Владімір: Треба так казати, навіть якщо це й не так.
Естрагон: То що я маю казати?
Владімір: Кажи - я радий.
Естрагон: Я радий.
Владімір: І я.
Естрагон: І я.
Владімір: Обидва ми раді.
Естрагон: Обидва ми раді. (Мовчанка). А тепер, коли ми всі раді, що нам робити?
Владімір: Чекати на Ґодо.

Валерій Король

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-