Скільки має бути нардепів: чи менше завжди краще?
Рано чи пізно, монобільшість мала поставити це питання в свій порядок денний. Тема реформи парламенту (а скорочення числа депутатів – у деяких її версіях вважалося одним із невід’ємних елементів реформи) була заявлена в передвиборчій кампанії чинного президента, а до того ж – потрапляла в річище народних очікувань. Народ, утомлений від соціального розшарування, безвідповідальності еліт, підігрітий політичними протистояннями, завжди радо вітав би будь-яке скорочення: чи благ еліти, чи її офіційного «поголів’я».
Нагадаємо, що так чи інакше оптимізувати роботу парламенту намагалися й попередні скликання ВР. Принаймні, на рівні публічних дискусій. Але навіть, якщо відійти від мотивів народної невдоволеності життям, бажання якось покращити законодавчий орган виникало й у парламентських журналістів, аналітиків, політологів – залежних та незалежних. Деколи парламентська боротьба перетворювалася на цирк, деякі правки до законів набирали по 30 голосів, деякі проєкти законів звучали, як насміхання з виборців – і вони ставили запитання: невже народні обранці тратять кошти платників податків для того, щоб писати такі непрохідні тексти?
А окремим подразником були факти парламентської корупції, коли журналісти дізнавалися, наприклад, що депутатський запит (своєрідна письмова форма контролю з боку народних обранців) використовується як спосіб міжкорпоративної боротьби, і деякі запити у народних обранців «замовляють» багатії для вирішення проблем власного бізнесу.
Після Революції гідності реформа парламенту набула рис системної експертної роботи, була створена місія Пета Кокса, яка за допомоги експертів сформувала дорожню карту реформування українського парламенту. В жодному разі не обов’язковий документ, а просто дружні рекомендації – як далі організувати розгляд, роботу комітетів, наводилися як аналоги схеми розсадки нардепів у Європарламенті, йшлося про бюджетний процес. Власне у цьому документі я вперше побачила слова «законодавчий спам» чи «законодавче цунамі».
Одне слово, експерти висловилися щодо різних аспектів роботи Ради. У самій Верховній Раді навіть створили групу, яка відповідала за підвищення інституційної спроможності парламенту.
Але щось змінювати попередня Рада не захотіла: хоч як старався спікер Андрій Парубій, а в парламенті так і не знайшлося більшості, яка б проголосувала за скорочення кількості комітетів або розсадку за європейським принципом (так званий метод бельгійського математика Віктора д’Ондта).
Втім, ідея оптимізації роботи парламенту запліднила уми представників нової влади. Й у властивому їм турборежимі, без тривалого обговорення, покрокової процедури – “слуги народу” взялися її реалізовувати. Насамперед, зменшили кількість комітетів до двадцяти двох.
Далі – зареєстрували законопроєкт, який передбачає внесення змін до регламенту Верховної Ради. Заплановано удосконалити законодавчу процедуру: обговорення законопроєктів має відбуватися у вівторок і середу, а день голосування – четвер. Або ще одне — відповідно до законопроєкту, правки у другому читанні мають шанс бути розглянутими тільки в тому разі, якщо їх підтримає не менше однієї третини нардепів при першому.
Але ці та інші пропоновані зміни в Регламент все ж викликали значно менший резонанс, аніж ухвалений у першому читанні законопроєкт про скорочення чисельності депутатського корпусу. На наступній сесії, якщо нічого не заважатиме, цей закон мають проголосувати в цілому.
Чи є сенс у скороченні кількості нардепів? Чи варто запроваджувати новації так стрімко, не розбивши реформу на етапи та не обговоривши кожну кардинально змінювану норму? Думки експертів розділилися.
«Я позитивно ставлюся до скорочення кількості парламентарів. Триста людей –достатня кількість для ефективної роботи депутатського корпусу, – вважає головний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса Тетяна Бевз. – Хоча і ця цифра викликає запитання, бо в країні ще не визначена кількість населення – і говорити про якусь математичну формулу представництва не можна. Формальні зауваження, що кожен комітет Верховної Ради складається з певної кількості осіб і невеликий депутатський корпус не перекриє їх загальну чисельність, не означає, що всі ці люди в даному комітеті працюють. Я не прихильник гігантоманії, вона не гарантує якості роботи, так само як її не гарантує велика кількість державних структур. Кількість – це другорядна справа, головне – якість депутатів, її нема протягом багатьох років і навряд чи найближчим часом вона покращиться».
Екс-голова Асоціації народних депутатів Олександр Барабаш до цієї новели ставиться по-філософськи: «Це – питання політичної доцільності. 300, так 300! «Стадіон, так стадіон»! 450, до речі – випадкова цифра. У Радянському союзі було 650, а потім ми реформували виборчу систему – і зменшили до 450. Ніякої глибокої ідеї, формули, підрахунку не було”.
На думку Олександра Барабаша, хоч кількість депутатів – справа не принципова, але пропозиції більшості щодо впорядкування парламентського життя – хаотичні, безсистемні, а часом і шкідливі. Зокрема, він критикує те, що новий законопроєкт пропонує вилучити зі статті 76 Конституції України принципи виборчого права, на основі яких мають відбуватися вибори до Верховної Ради України. (Пропонується вилучити слова «на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування»).
Барабаш не єдиний, хто бачить у пропонованих змінах надмірну поспішність. На подібних консервативних позиціях стоїть і Юрій Ключковський, народний депутат чотирьох скликань, викладач НАУКМА:
“Все, що перелічує так звана парламентська реформа, означає зниження впливу парламенту на функціонування держави. Якщо ми хочемо зменшити обсяг парламентаризму в державі, то вперед. Але це не відповідає європейським стандартам демократії. Європейські стандарти передбачають недопущення нівелювання ролі парламенту, тому що вся інша влада – непредставницька, вона є вторинною по відношенню до волі народу. Парламент первинний, бо народжується безпосередньо з волі народу. Звичайно, якщо депутати в парламенті нічого не роблять, то їх можна повністю скоротити. Хоча краще б навчили їх працювати. Я вже не кажу про те, скільки депутатів голосують, не читавши законопроєктів. А скільки голосують за вказівкою, бо їм сказали, що так треба.
Кажуть, що слід зменшити вплив депутатських запитів через, мовляв, парламентську корупцію. У французів є вислів: кращий спосіб у боротьбі з головнем болем – це гільйотина. За цією ж логікою можна боротися з корупційною складовою й у запитах. Зловживати не треба, а не повноваження звужувати.
Велика частина роботи депутата відбувається в комітетах і при підготовці рішень комітетів, опрацюванні законопроєктів. Скільки треба депутатів у комітеті, щоб він працював? 15-20 депутатів, якщо 25 комітетів. Якщо ви зменшите кількість депутатів, то зменшиться кількість депутатів у комітетах. Маленькі країни, де працює до ста депутатів, дозволяють депутатам працювати в кількох комітетах – це ефективна робота? Можна бути однаково фаховими і в культурі, й у сільському господарстві? З якою тоді метою скорочувати? Не можна боротися зі зловживанням правом ліквідацією права.
Щодо законодавчих цунамі… Чим законодавчий спам небезпечніший за турборежим? Звичайно, завжди були анекдотичні законопроєкти, які ніхто не розглядав. Якщо обмежити право законодавчої ініціативи – скільки хороших законопроєктів не можна буде внести. За період мого депутатства урядові законопроєкти були значно нижчої якості, аніж депутатські. Завжди депутати їх доопрацьовували. Тож запитання: ми хочемо позбутися спаму чи хочемо позбутися якісних законопроєктів? Ми хочемо тільки урядових законопроєктів? Чи ми хочемо, щоб і опозиція вносила законопроєкти? Ми хочемо демократії чи авторитарної влади?
Юрій Ключковський заявив, що європейських друзів України слід переконувати, а не погоджуватися на всі їхні пропозиції.
* * *
Попри гострі критичні оцінки монобільшості, думаю, що це той випадок, коли до ініціативи «Слуги народу» можна поставитися з повагою. Це перший парламент, який підняв руку за скорочення депутатського корпусу, самих себе. Розуміючи правову логіку досвідчених парламентарів, які критикують владу і реформу, зауважимо, що на такі трансформації є запит, у народу накопичилася певна втома від того, що парламентську роботу підміняють зовнішніми ефектами, а місткі та ефективні закони – спамом. Тому пошук такої оптимізації все одно буде. От тільки яким він має бути?
Сьогоднішні автори змін, схоже, не завжди уявляють кінцеву мету своїх ініціатив, бо новації часом здаються вирваними з не дуже зрозумілого контексту. Можливо, у такій справі, як трансформація роботи вищого законодавчого органу, й не варто включати турборежим. Щоб вкотре не завалити таку, реформаторську в принципі, ідею й не позбавити народ надій на хоч якісь продуктивні зміни в роботі органу, який має представляти його, народу інтереси.
Лана Самохвалова, Київ
