Надлишок газу й падіння цін: невже це початок “великої газової депресії”?
Вартість “блакитного палива” у Європі на початку лютого знову знизилася - до мінімальних показників за понад 10 останніх років. Незважаючи на розпал календарної зими, що є явищем нетиповим. Хоча і зима у Європі нині також незвичайна. Практично повсюди встановилися значно вищі, аніж характерні для цього періоду, температурні показники. Що якраз і стало однією з причин нинішнього “цінопаду”. Але не єдиною. З-поміж інших — різке збільшення пропозиції палива на європейських ринках — насамперед, за рахунок активної експансії американського скрапленого газу, нарощування власного видобутку (зокрема, в Норвегії), активного закачування російським “Газпромом” палива до підземних сховищ у Європі наприкінці минулого року (через побоювання не підписати транзитний контракт з Україною). З’явилися і нові можливості для помпування палива з південного напрямку. Зокрема, наприкінці листопада офіційно ввели в експлуатацію Трансанатолійський трубопровід TANAP, яким до Європи прокачують азербайджанський газ. Поки що обсяги постачань незначні - до 16 мільярдів кубометрів на рік. Але до 2023-го цей показник зросте до 23 мільярдів “кубів”, а далі - до 30-31 мільярда. У січні Москва й Анкара ввели в експлуатацію газопровід “Турецький потік” річною потужністю майже 16 мільярдів кубометрів палива. Стільки ж, за задумом “Газпрому”, можуть прокачувати другою гілкою цього газогону. Зрештою, - Кремль “не на життя, а на смерть” бореться за завершення свого підступного проєкту з геополітичним прицілом “Північний потік-2”. Але це ще не все — деякі експерти говорять про більш серйозні підстави для сумнівів у “райдужних” перспективах газового ринку і газовидобутку як такого. Людство дедалі активніше переходить на альтернативні джерела енергії. Світові та європейські фінансові інституції повністю відмовляються від інвестицій у видобуток вуглеводнів. Тож газ — енергоресурс, який почали використовувати в промисловості з 1872 року, - через півтора століття потроху “відживає своє”. І може втратити стратегічне значення — якщо не завтра, то у найближчі десятиліття. Чи справді це так?
Що відбувається на європейських газових ринках і чому
Спотові ціни в Європі вже опустилися нижче 130 доларів за тисячу кубометрів. А котирування на наступний квартал іще на 10% нижчі. Тим часом на Нью-Йоркській товарній біржі вартість газу взагалі опустилася нижче 68 доларів за тисячу “кубів”. Головна причина — перенасиченість американського ринку дешевим у видобутку сланцевим газом.
При цьому європейські країни охоче нарощують закупівлі скрапленого природного газу (СПГ) зі США. В січні імпорт американського палива вперше зрівнявся із постачаннями “традиційного” газу з Росії. Щоправда, в річному вимірі природний газ усе ще суттєво випереджає СПГ. Із 470 мільярдів кубометрів палива, які щороку споживають держави ЄС, на частку американців припадає 60-70 мільярдів “кубів”. Приблизно 200 мільярдів постачає “Газпром”. Решта — власний видобуток та імпорт з Норвегії, Алжиру, Катару і низки інших країн. Ціни, які встановилися нині на європейських хабах ($120-130 за тисячу “кубів”), фахівці вважають наближеними до “точки рентабельності” “Газпрому”, межею беззбитковості для російського трубопровідного експорту (з урахуванням вартості видобування, прокачування і всіх податків). Щоправда, російського монополіста виручають довготермінові контракти, в рамках яких він продає європейцям паливо у середньому по 150 доларів. Але обсяги таких угод постійно зменшуються. Майже на межі рентабельності й американський експорт. Адже на остаточну вартість порівняно дешевого ресурсу суттєво впливають транспортування, стиснення на Атлантичному узбережжі США й регазифікація на європейських терміналах. Загалом до нинішніх цін американських газовидобувників треба додати іще принаймні 75%: транспортування тисячі “кубів” палива коштує приблизно $35, регазифікація - $18. Американців також наразі виручають довгострокові договори. Однак, якщо європейські ціни впадуть нижче $100 за тисячу “кубів”, газові потоки зі США до Європи, за прогнозами аналітиків, різко “обміліють”. Приміром, Сполучені Штати вже зменшили прогноз видобутку природного газу в країні у наступному році — вперше з 2016-го. Водночас деякі зарубіжні експерти наголошують на тимчасовій дії факторів, що нині впливають на вартість “блакитного палива”. І прогнозують, що в довгостроковій перспективі ціна ресурсу зросте. За словами представника китайської сервісної компанії Xinjiang Beiken Energy Engineering Co Ltd Аміра Кілані, ціни на газ знижуються через теплі європейські зими, які почалися з 2014 року, збільшення пропозиції американського скрапленого палива та відмову основних гравців - Росії й Норвегії - зменшувати обсяги видобутку газу (аби не втрачати свої частки на ринку). Однак, на його думку, ситуація невдовзі може змінитися. “Чому американського СПГ стало більше на європейському ринку? Це пов'язано з торговою війною Китаю і США. У 2018 році основний споживач американського палива - Китай - запровадив на нього мито. Тож звільнені обсяги й були спрямовані у Європу. Але якщо торгова війна повністю припиниться, СПГ знову піде до КНР, тому що це - більш довгостроковий, динамічний і привабливий ринок”, - прогнозує експерт. Відповідно, про перенасичення європейського ринку уже не йтиметься, і ціни почнуть зростати.
Без газу поки що, як без води, — і ні туди, і ні сюди...
Тож “хоронити” газ як привабливий енергоресурс, кажучи про наближення краху або суттєвого регресу цієї галузі, наразі зарано, - вважають експерти. З одного боку, є чинники, які незабаром справді можуть звести ледь не до “нуля” рівень споживання цього ресурсу в окремих регіонах, приміром, у Європі. З іншого — маємо й протилежні впливи - у тому ж ЄС. Також деякі бідні країни лише починають освоювати власний газовидобуток. Відповідно, розраховуватимуть на використання цього ресурсу принаймні упродовж кількох десятиліть. Варто брати до уваги і спротив з боку основних експортерів вуглеводнів. І те, що на відміну від ЄС, такі провідні економіки світу як США та Китай найближчим часом, схоже, не збираються відмовлятися від газу — і як енергоресурсу, і як сировини для хімічної промисловості.
Про найважливіші фактори впливу — далі.
1. Відмова від газу на користь альтернативної енергетики
Європа планує стати лідером у боротьбі з парниковими газами та першою серед провідних світових економік виконати вимоги Паризької кліматичної угоди, нейтралізувавши викиди до 2050 року. Серед першочергових заходів на цьому шляху — рішення про повне припинення з 2022 року фінансування газових проєктів і наміри вкласти “вивільнені” мільярди євро в “зелену” енергетику. Більше того, аби стимулювати країни Європи відмовлятися від вуглеводнів, ЄС запроваджує санкції за викиди: додаткові податки, позбавлення держфінансування, примус приватних кредиторів піднімати ставки для “брудних” проєктів. До речі, Європейський інвестиційний банк, ЄБРР, як і Світовий банк, уже припинили кредитувати проєкти, пов’язані із “безперспективним” і найбруднішим викопним ресурсом - вугіллям. Відмова ж фінансувати ще й газотурбінні електростанції і газопроводи призведе до збільшення вартості цих об’єктів, які у підсумку можуть і не окупитися. Тим паче, на тлі “зеленого світла” для “зеленої” енергетики. За 10 років ЄІБ планує вкласти в екологічні проєкти 1 трильйон євро! Разом же із приватними інвестиціями може йтися про загальну підтримку у приблизно 4 трильйони. Тож газові проєкти справді можуть опинитися “на задвірках” і явно не витримати конкуренції. Натомість вже у середньостроковій перспективі кліматично-нейтральна економіка Європи базуватиметься на використанні біопалива і водню, які й мають повністю замінити викопний газ. За словами спікера Єврокомісії Тіма Макфі, Європа планує стати "кліматично-нейтральним континентом" до 2050 року в рамках так званої "Зеленої угоди". І це — один із потенційних цвяхів у “труну” газу.
Але не все так однозначно. Приміром, Німеччина планує до 2030 року довести частку "зеленої енергетики“ у власному енергобалансі до 65%. Втім, аналітики вже заявляють про перепони, які можуть завадити втіленню амбітної мети. Серед них — і лобізм політиків, які підтримують збереження старих підходів до використання енергоресурсів - у тому числі, і продовження експлуатації газотурбінних ТЕС. Також, незважаючи на те, що відновлювальна енергетика однозначно менш шкідлива, ніж та, що базується на використанні викопних ресурсів, до неї “мають питання” екологи. Приклад — та ж Німеччина. Влада прибережних федеральних земель хоче отримати дозвіл центрального уряду на встановлення на шельфі Північного й Балтійського морів вітрогенераторів, які могли б до 2035 року виробляти сумарно до 30 ГВт електрики. Але активісти екологічних рухів і “зелених” партій проти таких масштабних планів - оскільки подібні установки, як виявилося, шкодять збереженню природного різноманіття, сільськогосподарським наділам, а також диким і свійським тваринам.
При використанні сонячної енергетики — свої “трабли”. Йдеться про недосконалі технології накопичення енергії, які б дозволяли балансувати використання ресурсу залежно від піків споживання у будь-який час доби. Щоправда, “енергонакопичувальна революція”, за прогнозами, - теж справа найближчих десятиліття-півтора. Але традиційно у перші 10-20 років впровадження новації скористатися її можливостями зможуть лише розвинені країни. Для інших — це справа більш віддаленої перспективи. І в цей “перехідний” період газ їм ще знадобиться.
2. Заміна вугільних ТЕС і АЕС газовими енергопотужностями
Особливо актуальна ця тема для тієї ж Німеччини — найпотужнішої економіки в ЄС. До 2038-го країна планує повністю відмовитися від використання вугілля для виробництва електроенергії, перевівши на газ усі 80 вугільних ТЕС. Масове переведення заплановане, починаючи з 2023 року. Наразі ж вугілля все ще становить майже третину в енергобалансі країни. У 2022 році можуть вивести із промислової експлуатації й останню на території ФРН атомну електростанцію. План поетапної зупинки АЕС та відмови від атомної енергетики в країні ухвалили ще у 2000-му. І лише за останні роки частку атомної енергії в енергобалансі країни скоротили із 23 до 11-13%. Збереження цього курсу під час минулорічного форуму у Давосі підтвердила чинний німецький канцлер Ангела Меркель. Неабияка гирька на “газові” терези...
У тому, що Німеччина змушена буде використовувати більше газу, споруджуючи нові газотурбінні станції, переконані й експерти. Тож частка “блакитного палива” в тамтешній електроенергетиці найближчим часом може зрости із 13 до 25-28%. Тому російський “Газпром” і “потирає руки”, переконуючи німецьких політиків у безальтернативності та важливості будівництва трубопроводу “Північний потік-2”. Також Німеччина й Польща активно розбудовують інфраструктуру для приймання американського скрапленого газу. А є ж іще СПГ із Катару... Окрім Німеччини, конкретні плани щодо заміни вугільних ТЕС газовими мають Польща, Угорщина і Румунія. Тож і не дивно, що саме ці країни “в штики” сприйняли загадане рішення Євросоюзу щодо припинення фінансування “старих” енергопроєктів. Чим закінчаться ці внутрішньоєвропейські “розбірки”, спрогнозувати складно.
3. Тиск із боку “зацікавлених” “газових” гравців
Перспективи альтернативної енергетики у структурі інших провідних економік світу не такі “райдужні”. На відміну від ЄС, Сполучені Штати й Китай не поспішають приєднуватись до міжнародних кліматичних ініціатив. Газовидобуток у США — лише на початку підйому. Країна вже видобуває майже трильйон кубометрів “блакитного палива” на рік (у 50 разів більше, ніж Україна) і спроможна суттєво наростити видобуток. Сполучені Штати, які тривалий час були найбільшим імпортером вуглеводнів у світі, іще не “насолодилися” сповна статусом одного із найбільших експортерів, втрачати який у найближчі десятиліття явно не збираються.
В Китаї — інша ситуація. Країна забезпечує менше половини власних потреб у “блакитному паливі”. Нині там намагаються поступово замінити частину імпортованого ресурсу біогазом. Його виробництво до 2030 року планують довести до 20 мільярдів кубометрів. Але це для тамтешньої економіки — “крапля в морі”. Адже, за даними нещодавно оприлюдненого звіту Департаменту нафти і природного газу при держуправлінні з питань енергетики КНР, потреби країни у цьому виді палива зростатимуть принаймні до 2050 року. До речі, за останні два десятиліття рівень споживання газу в Китаї зріс у 20 разів — із приблизно 16 мільярдів кубометрів у 2000 році до 310 мільярдів “кубів”- у 2019-му. Тобто, зараз країна щороку споживає приблизно 150-160 мільярдів кубометрів імпортного (в основному, американського і російського) палива.
Також не зацікавлені у зменшенні використання вуглеводнів деякі держави Перської затоки й Латинської Америки, для яких нафто- і газовидобуток — основне джерело доходів. Вочевидь, “вставлятиме палиці у колеса” прогресу і Російська Федерація - один із найбільших експортерів нафти й газу, економіка якої також майже повністю залежать від “нафтових” і “газових” грошей. Тому й не дивно, що Владімір Путін називає розвиток "зелених технологій" одним із "головних викликів і загроз економічній безпеці Росії”.
Рано говорити про “загибель” газової індустрії і в багатьох найбідніших країнах планети, які лише починають власний газовидобуток, що дає доступ до енергії малозабезпеченому населенню. У цьому зв’язку варто нагадати, що навіть Світовий банк, який віднедавна перестав вкладати кошти у проєкти, пов’язані з викопним паливом, охоче допомагає таким країнам (із гуманітарних міркувань). Причому, йдеться про довгострокові проєкти. Це є іще одним свідченням того, що принаймні упродовж 40-50 найближчих років людство не відмовиться від використання газу. Експерти при цьому проводять паралелі із планами “поховати” вугільну галузь. Уперше розмови про це з’явилися ще у 60-і роки минулого століття. У 1980-і деякі країни почали робити конкретні кроки для того, щоб зменшити обсяги використання цього ресурсу. Але вугілля залишається актуальним ще й досі. І лише за півтора-два десятиліття деякі великі економіки, як ми щойно з’ясували, зможуть повністю від нього відмовитися. При цьому для решти світу цей ресурс, вочевидь, іще довго залишатиметься “рятівною” енергетичною паличкою...
Вплив ситуації на Україну. Чи чекати “кінця газової епохи” в окремо взятій державі
Стосується це і нашої країни, яка ще не скористалася сповна своїми “газовими” можливостями. Нові технології видобування палива обіцяють нам неабиякі перспективи. Було б бажання. А головне — гроші. Адже на модернізацію вітчизняної видобувної галузі потрібні мільярди доларів. І їх треба шукати. Адже, за словами Аміра Кілані, з якими погоджуються і українські експерти, “відмова від власного газовидобутку з огляду на стрімке падіння цін на газ — політика недалекоглядна і помилкова”. Тож добре, що Уряд бере курс на збільшення власного видобутку газу та більш ефективне розпоряджання надрами. Про це написав у телеграм-каналі прем’єр-міністр Олексій Гончарук.
За його словами, Кабмін вже спростив дозвільні процедури, впровадив електронні аукціони та розробив комплекс важливих законодавчих змін для пожвавлення вітчизняного газовидобутку. Водночас маємо й неприємні сигнали. За словами голови правління “Нафтогазу” Андрія Коболєва, через низькі ціни на газ деякі власники видобувних потужностей готуються до згортання виробництва. Керівник НАК отримав два листи від приватних структур, які мають ліцензії на газовидобуток і співпрацюють з компанією у спільних проєктах, з інформацією про наміри припинити експлуатацію низки свердловин. Причина — нерентабельність видобутку в умовах падіння цін та скорочення попиту (торік він, приміром, упав на 7%, у 2020-ому падіння може бути ще більшим).
Аби хоча б трохи стимулювати чи “утримати” внутрішній видобуток, Коболєв пропонує переглянути розміри рентних платежів. Ставки ренти на природний газ в Україні і справді доволі високі — 14-29% (залежно від глибини свердловини), 11% — при видобутку на морському шельфі, і аж 70% — за договорами про спільну діяльність. Натомість деякі політики й посадовці продовжують говорити про необхідність збільшення рентних платежів - для кращого наповнення державної казни. Вочевидь, у цьому питанні вже час шукати “золоту середину”. Паралельно ж із виконанням завдання щодо повної відмови від імпорту газу, Україна має активізуватися і на шляху, який окреслила для себе в енергетиці європейська спільнота. Нас це також стосується. З кількох причин. По-перше, з огляду на поки що, на жаль, “примарні” європейські амбіції Києва (країну з “брудною” економікою до “зеленої” Європи точно не пустять). По-друге, з урахуванням спільних проєктів в енергетичні сфері, частина з яких поступово стає реальністю. По-третє, через ризики знову підсісти на російську “газову голку” (якщо наша економіка залишатиметься залежною від газу, плани щодо власного видобутку й надалі “успішно” провалюватимуться, а Європа відмовиться від використання цього ресурсу, може не бути альтернативи придбанню палива у “Газпрому”, за продиктованими ним цінами і головне — негативними для нас політичними наслідками). По-четверте, вже зараз маємо думати, що робити із українською “трубою” за ті ж 10-15-20 років. По-п’яте, маємо дбати про власне довкілля... І, повірте, можна знайти ще й “по-шосте”, “по-сьоме” та навіть “по-двадцяте”...
Владислав Обух, Київ
