В очікуванні нової “Нормандії”: прогнози та перспективи
Володимиру Зеленському таки вдалося витягнути Владіміра Путіна з Кремля на переговори в Париж. В очі подивився. Привіз у Київ комюніке і, як вважають більшість експертів, зіграв у нічию — "червоні лінії" не перейдено. Наступний саміт заплановано на весну 2020 року. Але як пройдуть ці чотири місяці та, власне, чи відбудеться наступна зустріч взагалі — це перше питання.
Друге, і найголовніше — це внесення змін у Мінські домовленості. Саме на цьому, як виявилося, наголошував президент Зеленський в Парижі. І був підтриманий німецьким канцлером Ангелою Меркель на підсумковій прес-конференції: “Є питання, чи цей документ закам’янілий, чи його можливо змінювати. Адже є певні пропозиції президента Зеленського щодо його зміни (...) Ми сподіваємося, що цей документ знову буде гнучким, і що він буде оживлений”.
Що ж, як тільки “четвірка” роз’їхалася по домах — український представник в Тристоронній контактній групі в Мінську Олексій Резніков одразу ж заявив про готовність перегляду “домовленостей”, мовляв, це потрібно для того, аби вони спрацювали. Згодом цю тему знову підхопив Володимир Зеленський: “Це буде дуже складно зробити, але ми повинні це зробити. Я впевнений, що деякі речі ми зможемо змінити і будемо змінювати...”
А тим часом в Кремлі... “Жодних змін у “Мінську” не буде і бути не може”, - наголосив російський представник у ТГК Борис Гризлов. Однак буквально сьогодні прессек Путіна Дмітрій Пєсков заспівав дещо іншу пісню — про “взаємну волю сторін конфлікту”. Цитуємо: “Якщо після понеділка сталася якась зміна позицій однієї зі сторін, а саме Києва, то це питання, яке належить довго і напружено аналізувати всім трьом іншим учасникам нормандського формату... Для будь-яких новацій потрібна обопільна воля сторін конфлікту, без цього розмова малоперспективна”.
Звісно, не варто поспішати з висновками типу, що процес “вариться”, що він рухається, тобто сказане Пєсковим не слід розцінювати як прямий натяк про готовність до обговорення цього питання. Утім місце для припущень все ж залишимо вакантним. А що про все це думають експерти, які прогнози?
За словами політичного експерта, заступника директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдана Петренка, чергова “нормандська зустріч” призвела до того, що Україна набрала на себе чергових зобов’язань, — домашніх завдань — від реалізації яких, нібито, залежатиме наша наступна зустріч.
“Чому нібито? А тому що Росія у зустрічі зацікавлена не менше (санкції самі собою не знімуться). І наші домашні завдання пов’язані з непопулярними для більшості українців (а особливо – пасіонарної частини українців) кроків – відведення військ, імплементація формули Штайнмаєра у законодавство та погодження умов проведення виборів. Додатковою проблемою останнього пункту є те, що відповідно до Комплексу виконання мінських угод, погоджувати модальності виборів ми маємо з представниками ОРДЛО. Реалізація кожного пункту – це причина до загострень у країні, - каже Петренко. - Не виключено, що для того, аби зняти подібні загострення, українська влада збільшуватиме кількість інформаційних тригерів, для того, щоб розділяти увагу. Як це відбулось 12 грудня, коли голосувалось продовження дії закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО (одночасно з цим – Шеремет, телеканал «Звєзда», ковзанка біля ОП). Закидатимуться повідомлення з іще більшою "зрадою", які потім виявлятимуться фейком або "особистою точкою зору якогось депутата". Але на їх фоні, реальні поступки України сприйматимуться уже не як “зрада”, а цілком “нормальні”.
З емоційного боку, каже експерт, політичним поступкам України буде виправдання у вигляді виконання Росією безпеково-гуманітарних вимог, себто — припинення вогню (повністю – малоймовірне, але для видимості зниження інтенсивності прогнозоване) та обмін утримуваними (висока вірогідність щодо тих, які перебувають в окупованому Донбасі). А з раціонального боку, - українці повинні усвідомлювати, що життя людей, у тому числі й своїх, для РФ нічого не значить. “Для них головне є політичне домінування. Тому для них набрати чергову порцію заручників не буде проблемою, як і не буде проблемою перебування російських громадян з числа комбатантів в українських в’язницях”, - стверджує Петренко.
Щодо зміни “Мінська”, то, наголошує він, ми і так його спостерігаємо. “Україна не наполягає на тому, що передбачено першим “Мінськом” - війська залишаються на лінії 19 вересня 2014 року, тобто з українським Дебальцевим. Росія не виконує навіть перший пункт Комплексу дій (припинення вогню), але примушує Україну обговорювати модальності виборів, яке йде четвертим пунктом, чи зміни до Конституцій – 11 пункт. Але питання: чому цих змін не було запропоновано на першій зустрічі; чи будуть вони змінювати російський сценарій на український або ж просто пом’якшувати його, і що має переконати Росію піти на зміну хронології - поступки в інших сферах, наша здатність переконати Захід у посиленні тиску на Кремль? Без реальних пропозицій, поки що усі заяви – це лише заяви. Навіть не наміри”, - резюмував Петренко.
Своєю чергою, політолог Олег Саакян стверджує, що по результатах зустрічі в Парижі так і не відбулося зближення між Україною та Росією з ключових питань. Припинення вогню, розведення на трьох нових ділянках, обмін всіх встановлених на всіх встановлених — це питання, які не стосуються причин російсько-української війни і, відповідно, не мають прямого впливу на завершення конфлікту.
“Скоріше, вони є похідними. Натомість, усе те, що стосується кореня проблеми, тобто, що могло б вплинути на завершення війни — залишилося поза текстом комюніке. Це, зокрема, питання контролю над кордоном, розуміння природи і сторін конфлікту, а також вибори — що вони собою являють та заради чого мають відбутися на окупованих нині територіях. Тож сподіватися на те, що грудневий саміт наблизив нас до миру, гадаю, не приходиться. Водночас цей саміт нас і не віддалив від нього, і в цьому я вбачаю стратегічний позитив. Більше того, Володимиру Зеленському вдалося актуалізувати питання окупованого Криму та нав’язати безпековий порядок денний. Про це, з одного боку, свідчить заява пані Меркель щодо “гнучкості Мінська”, а з іншого — численні заяви (себто, реагування на цей порядок денний) Путіна та низки російських спікерів щодо неможливості передачі кордону до виборів. Про що це говорить? Думаю, що порядок денний вже інстальований, а отже в найближчі чотири місяці поруч з тими питаннями, які записані в комюніке, з’явиться ще одне — кордон, - каже політолог. - Очевидно, що Україна готуватиме і просуватиме протягом наступних чотирьох місяців власну пропозицію в Мінську. Власне, про це пан Рєзніков вже встиг заявити. А РФ, паралельно з цим, саботуватиме прийняті в Парижі рішення, використовуючи класичну для себе тактику. Власне, протягом кількох останніх діб уже розпочалося провокування так званої “зради” всередині України — візит “журналістів” телеканалу “Звєзда”, анонсування нібито інтерв’ю Зеленського каналу “Росія 1” і так далі... Створюються інформприводи, які покликані поляризувати українське суспільство, а в найближчі чотири місяці цей процес лише посилюватиметься, нас чекає доволі жорсткий період протистояння, як в інформаційному, так і в дипломатичному та в зовнішньополітичному планах. Тому шанси на зустріч “четвірки” навесні 2020 року я не розцінюю як високі”.
Натомість, щодо перспективи зміни “Мінська”, то, на думку Саакяна, все досить примарно. Тому що аргументів на користь того, що зміни відбудуться, причому відбудуться в потрібному для України річищі, крім згаданої заяви Меркель, поки що немає. “Натомість маємо заяву Дмітрія Пєскова про “обопільність”. Думаю, це ніщо інше, як спроба Кремля зіграти в айкідо. Їх машина ввійшла в ступор, а відтак треба шукати нові інструменти, нові шляхи, щоби повернути власний порядок денний. Лякалки Путіна, мовляв, на Донбас можуть чекати перспективи Сребрениці, вказують лише на кризу фантазії. І, як бачимо, Кремль знову вдається до заїжджених, старих і нерелевантних пояснень, які звучали й раніше. І через заяви Пєскова, РФ намагається “спаяти” це питання з контролем над кордоном. Фактично, говорячи про те, що не Україна та РФ, а Україна й так звані “Л/ДНР” мають сісти за стіл переговорів. І в разі, якщо позиція сторін матиме “обопільний” характер, ну, тоді можна буде про щось говорити”, - переконує Саакян.
Власні міркування з цього приводу також висловив політолог-міжнародник Павло Бульдович. Протягом наступних чотирьох місяців, каже він, Україні слід максимально зосередитись на тому, щоб практично реалізувати домовленості, досягнуті в Парижі: обмін полоненими, припинення вогню, розведення сил на додаткових ділянках, вирішення нагальних гуманітарних проблем.
“Ці кроки не порушують статус-кво на шкоду нашій країні, натомість дають змогу вирішити життєво важливі для українських громадян питання. Крім того, реалізація вказаних заходів буде гарним майданчиком і підставою для будь-яких подальших перемовин учасників нормандського формату. Паралельно Київ може висувати пропозиції щодо модифікації закону про особливий статус Донбасу в безпечних і вигідних для себе рамках”. І додає: “Це потрібно з кількох причин: по-перше, нам необхідна проактивна позиція, аби навіть теоретично не допустити імплементації загрозливих пунктів цього закону, по-друге, реалістичність і переваги своїх пропозицій необхідно пояснювати західним союзникам України, без підтримки яких буде похована сама можливість зміни умов особливого статусу, по-третє, модальності законодавства про особливий статус варто комунікувати з українським суспільством для розуміння "червоних ліній", без чого жоден сценарій не матиме легітимності. Загалом, якщо Київ постійно проявлятиме ініціативу з приводу домовлених кроків, то це буде однозначно позитивно оцінено на Заході і стане твердим підґрунтям для проведення наступного нормандського саміту. Нині вкрай важливо, щоб у разі ймовірного провалу майбутньої зустрічі провини української сторони в цьому не було взагалі”.
Щодо можливості редагування Мінських домовленостей, то, на думку Бульдовича, найбільшою перемогою на цьому етапі є публічно озвучена підтримка такої пропозиції з боку канцлерки Німеччини. “Наразі українській дипломатії належить попрацювати над тим, щоб цю ініціативу публічно підтримали й інші важливі партнери, насамперед президент Франції та керівництво США. Якщо в цьому питанні вдасться досягти коаліційності, матимемо нагоду святкувати реальну перемогу”, - запевняє експерт.
Що ж до того, як саме можна змінити Мінськ-2, то, стверджує політолог, «формула Штайнмаєра» на цьому шляху є позитивом для України. “Принаймні в тому сенсі, що вона є першим і поки єдиним прикладом відходу від букви Мінських угод, їх компромісною інтерпретацією. До прикладу, сьогодні найбільш важливою і непримиренною точкою зіткнення є контроль над українсько-російським кордоном. В Мінських домовленостях чітко зафіксовано, що Україна відновлює контроль над кордоном в останню чергу – після місцевих виборів, закону про особливий статус та змін до Конституції, словом, після "всеосяжного політичного врегулювання ситуації". Але тут мова йде саме про контроль з боку уряду України, тож чому б на перехідний період цей контроль не віддати миротворчому контингенту, розширеній місії ОБСЄ, поліцейській місії ЄС тощо? Подібний механізм не суперечить тексту Мінську-2, подібно до «формули Штайнмаєра» - це лише інструмент реалізації угод, котрий нівелює безпідставні припущення Путіна про повторення Срєбрєніци на Донбасі, - переконує Бульдович. - Утім, заява Пєскова про необхідність політичної волі сторін конфлікту як передумови для зміни Мінських угод, очевидно, апелює до традиційного наполягання Кремля на прямому діалозі між Києвом і так званими “Л/ДНР”.
Мирослав Ліскович. Київ
