Росія робить ставку на  кібервійни, і нас ще очікує електронний Перл-Гарбор

Росія робить ставку на кібервійни, і нас ще очікує електронний Перл-Гарбор

Укрінформ
Британський “професор війни” Лоуренс Фрідман – про Трампа, Путіна, Україну і безпеку

Учора у Львові відкрився Безпековий форум, першим промовцем якого став Лоуренс Фрідман, професор у сфері досліджень війни в Королівському коледжі Лондона. Ми подаємо тези його промови “Росія і межі великих стратегій”.

За власними твердженням пана Фрідмана, це міркування та рефлексії про те, що означає бути великою державою.

ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ ВЕЛИКОЮ ДЕРЖАВОЮ?

Які потрібні характеристики, щоб вважати країну великою державою?

Це і сильна військова міць, яка може використовуватися на великих відстанях, це і певні інтереси, які виходять за рамки безпосередніх локальних контекстів і які важливо захищати. І якщо потрібно, то повинна бути належного розміру економіка, яка б генерувала ці інтереси або допомагала утримувати ці серйозні сили.

Так само ми повинні згадати про людей, які перебувають на вершині міжнародних систем і переймаються тим, що їх можуть скинути з їхніх п’єдесталів, позбавивши заразом їх держави величі.

Одна з важливих характеристик великих держав це те, які вони будують стосунки з меншими державами. Вони можуть поводитися нахабно, по-хуліганськи. Часто так і відбувається. Саме тому менші держави намагаються домовлятися із великими державами, бути їхніми союзниками. І причини війни часто пов’язані із гарантіями безпеки, які дають великі держави меншим державам.

Такий реалістичний погляд на великі держави пов’язаний із анархічним характером міжнародної системи. Ми не маємо всесвітнього уряду, і держави самі мають дбати про власну безпеку. І для багатьох це може означати, що внутрішня політика, насправді, не має великого значення. Велике значення має питання безпеки.

Зрозуміло, що бути великою державою в 2019 році це не те саме, що бути великою державою в 1919 році. Навіть в епоху Трампа і Путіна важко сприймати ідею, що внутрішня політика не має важливого значення для логіки та поведінки великих держав. Внутрішня політика не лише допомагає пояснювати внутрішні рішення, а й визначає інтереси певних воєнних дій. Те, як великі держави регулюють внутрішню політику, організовують своє соціально-економічне життя, слугує й поясненню того, який вони чинять вплив. Ідеологія в країні допомагає визначатися у тому числі з питанням збройних сил.

Велика різниця між великими державами сьогодні та в минулому у тому, що у наш час вони мають досить обмежені можливості для експансії. Світ поділений між державами, і є дуже небагато можливостей здобути нові території. Якщо  відбувається ситуація, як з Кримом, це вважається чимось шокуючим, і ці «спірні території» досі є пороховими бочками.

Вплив на внутрішні політики інших країн досягається не лише окупацією, а й іншими способами. Не так просто окупувати зараз чужу територію. І не лише через позицію міжнародних організацій, а й тому, що місцеве населення готове протистояти таким діям.

Ми знаємо, що є можливість отримати на власній території ополченців та тероризм, але так само є можливість отримати приклади ненасильницького опору. І різним  режимам в різних частинах світу доводиться мати з цим справу. Масові рухи час від часу вичерпуються, деколи просто виснажуються, деколи просто не знають, як рухатися далі, і авторитарні режими звертаються до таких засобів, як репресії, щоб придушити їх.

Але, насправді, щоб сформувати репресивний апарат, потрібний час. Не так легко його сформувати окупаційним силам, яким бракує чисельності та  військової  могутності.

НИНІШНІЙ ПРЕЗИДЕНТ США НЕ ХОЧЕ БУТИ ПРЕЗИДЕНТОМ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ГЕГЕМОНІЇ

Але з іншого боку, ми маємо можливості стерти з лиця землі окремі міста, зокрема, за допомогою ядерної зброї. І коли ми аналізуємо це, ми розуміємо, що це серйозна альтернатива традиційним воєнним діям.

Ядерна зброя не використовувалася для агресії з 1945 року. І це вже наче неписане правило, табу, яке ніхто наче не збирається порушувати. Щойно якась країна вдасться до використання ядерної зброї, то її засудять.

Але якщо якійсь країні вдасться за допомоги ядерної зброї чогось досягти, то її бажання, інтереси та апетити значно  розширяться.

Ядерні держави розуміють, що ядерна війна - погана ідея, і вони намагаються тримати всі конфлікти у певних рамках. Досвід традиційних війн вчить великі держави стримувати свої сутички та конфлікти. Тому дуже багато конфліктів вирішується іншими способами - економічними санкцями, інформаційними кампаніями чи за допомогою кібервійн.

У всьому цьому США перебувають у унікальному становищі, яке відрізняє їх і від Китаю, і від Росії. США має дуже потужну мережу союзників та партнерів по всьому світу. Дуже багато країн залежать від їхньої безпеки.

Але при цьому жоден союзник не може бути абсолютно впевнений, що Америка надасть допомогу, якщо їм буде потрібно. Не виключено, що у деяких випадках таким країнам довелося би шукати нових союзників та розвивати власні ядерні програми.

Втім, Америка продовжує залишатися ліберальним гегемоном, основні міжнародні інституції продовжують захищати цінності вільної торгівлі, верховенство права. Вимоги свободи 1989 року, які лунали на територіях колишнього Союзу, були вимогами - мати ті самі права, які люди мали на Заході.

Наприкінці холодної війни  ми побачили однополярний світ під егідою США, до якого ніхто з інших країн не міг дорівнятися і який об’єднував 80% своїх союзників. Це була величезна мережа комерції, інтересів та засобів безпеки та при тому всьому - системи, яка спиралася на цінності.

30 років по тому ми бачимо, що однополярний світ минув. США як і раніше найпотужніша країна у світі, але на це її становище зазіхають. Нинішній президент не хоче бути президентом ліберальної гегемонії. Він не прив’язаний до цих цінностей і не має має великої поваги до міжнародних інституцій.  Крім того, він бачить, що ці інституції виснажують їх державу, беруть у США, не даючи нічого на взамін.

Трамп діяв різко, руйнівними способами і поставив перед своїми друзями запитання: чи США є тою країною, на яку можна покластися у майбутньому?  Наслідки такої політики помітні на Близькому Сході. Ця частина світу є найскладнішою для ведення діяльності через те, що вона настільки поділена, має стільки суперечливих конкурентів, і в плані релігії і в плані доступу до нафти.

Важливо пам’ятати, що США має багато різних стратегічних партнерств у регіоні, але не має формальних спільників.

З 2014 року ми бачимо, що США співпрацювали з місцевими силами, зокрема, з курдами. На що б не розраховували курди, вони цього не отримали. І тепер, коли Трамп працює з Ердоганом, то виникає запитання про всі зобов’язання Америки.

Ми ставимо питання: чи потрібно далі США залучатися у криваві конфлікти? Трамп запитує: а  чи не потрібно залишити криваві пустелі? І Трамп дуже впливає на громадську думку Америки.

РОСІЯ ПРОДОВЖУЄ СПОВІДУВАТИ ПІДХІД КОМАНДУВАННЯ, А НЕ КОНСУЛЬТАЦІЙ. ЦЕ ЇХНЯ КУЛЬТУРНА ОСОБЛИВІСТЬ ТА МЕНТАЛІТЕТ, АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО У НЕЇ ЗАНАДТО СЛАБКИЙ ФУНДАМЕНТ.

Що це означає для Росії? Це - добрі новини для президента Путіна. Від такої маргінальної ролі на Близькому Сході Росія вийшла в центр арени, багато країн не роблять зайвих кроків без консультацій із Москвою. І Путін зараз дуже обережно думає, як поводитися із різними гравцями - Ізраїлем, Саудівською Аравією, Сірією.

Коли ви є великою державою, то ви можете звертати увагу лише на власні інтереси. Це означає, що не треба вибачатися, і при цьому мати постійне членство в ООН.

Різні форми сили є не засобом, а метою. Таке враження, що здобуття влади не припиниться, доки ви не отримаєте домінування над усім світом.

Хоча великі держави теж мають певні зобов’язання. Нерозуміння світом меседжа Трампа, коли він каже: зробимо Америку знову великою - начебто пов’язане із бажання утвердити свою владу, але при цьому не зважати на інтереси союзників.

Трамп у своїх підходах нахабний та сміливий, але все ж слід пам’ятати про мудрість обіцянки помагати країнам, які потрапили у халепу. 

Втім, повернемося до сучасної Росії.

Рішення та бажання, щоб тебе визнавали владою, було характеристикою  Радянського союзу, але це характеристика і нової Росії. Коли ми говоримо про втрату її зверхності та домінування, то зазначимо, що російська влада завжди хотіла, щоб американські президенти  визнали її за рівну, і єдина сфера, де вона була готова змагатися, - це військова сфера. 

Путін визнав, що на відміну від Китаю Росію не можна вважати економічною супердержавою. Він наполягає, що РФ це ядерна супердержава.

Він постійно привертав увагу до цього статусу особливо у найперші місяці після анексії Криму і його вторгнення на Донбас. Його турбувало те, що, попри його право вето в Раді безпеки ООН, Америка та Велика Британія постійно відмовлялися консультуватися із ним про свої домовленості у іноземній політиці.

Він доходив до параної в тому, що країни кольорових революцій мріють про НАТО та ЄС, хоча  бути частиною цього світу начебто було кінцевою метою і Росії.

У стосунках з потенційними союзниками та клієнтами у Путіна залишається такий ленінський авангардизм. Радянський союз ніколи не претендував на союзництво із Китаєм, навіть коли боявся, що авантюризм Мао призведе до проблем. У Російській Федерації ні Єльцин, ні Путін не хотіли встановлювати нові інституційні форми для того, щоб напрацювати добрі, робочі відносини із колишніми радянськими республіками.

Чи йшлося про СНД, чи про Євразійський союз, Росія продовжує сповідувати підхід командування, а не консультацій. Це їхня культурна особливість та менталітет. Але для цього у неї занадто слабкий фундамент.

ВВП Росії майже як ВВП Іспанії, у них серйозні проблеми з інфраструктурою, корупцією, тому цілком природньо, що у намірах розширити джерела влади, вона цілком природньо звернулася до кібервійни та інформаційних воєн. Це однозначно підсилило їх військовий “репертуар”.

Кібератаки різного ступеню серйозності стали невід’ємною частиною нашого життя. Ці напади можуть варіюватися  - від нападів дрібних хакерів до потужних нападів на урядові та енергосистеми. Такими атаками ще нікого не поставили на коліна, але нас ще очікує електронний Перл-Гарбор.

Результативність цих атак залежить  від здатності жертв швидко відновлюватися. Але щойно хтось визнає відповідальність за атаки, то це створить можливість помсти та дій у відповідь. Втім, коли ніхто не визнає своєї провини, то як можна виставляти політичні вимоги? Як можна говорити про дії у відповідь?

Інформаційні операції чи інформаційні кампанії піднімають питання потенційної відплати. Для того, щоб інформаційна  кампанія була успішною, їй мають вірити. Враховуючи масштаб та напрямок, говоримо про дуже прицільну роботу Путіна проти Заходу, бачимо інші наслідки. Але, якщо ви живете та миритеся із фейковими новинами, то ви не будете знати, що - правда, а що - ні.

Яку ідеологію сповідують у Росії? Ліберальний капіталізм, свобода та фінансове благополуччя ставиться під сумнів. Путін заперечує, що в Росії відбуваються антидемократичні процеси, він стверджує, що його партія виграла вибори, його підхід популярний та має суспільну підтримку. Але за своєю природою такий чіткий авторитарний націоналізм - занадто хитка основа, щоб претендувати на всесвітню ідеологію.

Але ні Росія, ні Туреччина не змогли показати, що відмова від лібералізму приносить якісь економічні переваги.

Китай є прикладом найвишуканішого способу контролю над суспільством.  І він не може нас не насторожувати - там критика жорстко карається. У них начебто виходить, але це неймовірне зростання було тоді, коли Китай мав більш відкрите керівництво і там була ротація.

Ускладнення ідеологічної конфронтації полягає у тому, що є поточна адміністрація американської влади і як вона враховує певні моменти авторитарного націоналізму. Це питання значно ширше, ніж геополітичні домовленості чи підлаштування. Ми говоримо про основоположні цінності.

Україна сьогодні перебуває у центрі всіх змін. Вона може очікувати нападу Росії, але не впевнена, якого обсягу допомоги може очікувати від своїх друзів у Європі та Америці. НАТО найбільш сформований та цілісний з усіх американських альянсів. Але у них є певний потенціал вижити і без Америки. Тоді як основні європейські держави можуть позмагатися із Росією, хоча їм довелося б збільшити свої оборонні бюджети.

Мусимо говорити про те, наскільки серйозно адміністрація США ставиться до своїх зобов’язань.

Україна, як і Грузія не є членом НАТО, і це одна з причин, чому Путін дозволяє собі таку агресію 2013-2014 роках. Він отримав санкції за анексію Криму та підтримку сепаратистів на Донбасі. Але це не змусило його відступити. Основний стримуючий фактор для Росії у тому, що у Кремля не було підтримки у ситуації з Кримом.

Ми можемо говорити про реальні, справжні мотиви Росії. Але більшість фактів свідчить про те, що вони хотіли відновити вплив на Київ, який втратили після втечі Януковича. Вони знали, що нова влада не буде з ними друзями.

Коли вони ввели (на територію України-ред.) свої регулярні війська, то ми розуміємо, що українські війська просто не встигли б їх перехопити. Ми опинилися в ситуація, коли не знаємо, як рухатися далі.

З вересня 2014 року, після Мінських угод, ситуація трохи змінилася. Це не є заморожений конфлікт, він досі супроводжується смертями, руйнуваннями. Але слід пам’ятати: у колишньому Радянському союзі конфлікти не вирішувалися. І це наражає Росію на чергову небезпеку. Тому що вона має дедалі більше невирішених конфліктів і на Близькому Сході, і це ставить під сумнів її міць, як держави.

ПОСТСКРИПТУМ

Професору Лоуренсу варто віддати належне, він ставиться до нас із симпатією та співчуттям, він не любить великі країни, які претендують на велич та нехтують своїми зобов’язаннями.

Втім, сприйняли його виступ неоднозначно. Хтось сказав, що професор нас лякає. Хтось не побачив візій та рекомендацій.

Але, як точно зауважили українські фахівці з безпеки, проблема західного та нашого сприйняття у тому, що вони дивляться на нашу війну суто інструментально. Для них дуже часто наша війна - просто цифри ВВП, і мовляв, якщо брати такі цифри, то глобальних наслідків ця російсько-українська війна не матиме. А зараз тим більше вона підсилюється тиском “домовляйтеся”.

А нас це стосується безпосередньо. Тому ми не маємо права на споглядання, ми маємо діяти. І в пошуку  військової, і в пошуку геополітичної формули Україна повинна залишатися першою скрипкою.

Лана Самохвалова, Львів-Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-