Україна нарешті проявила ініціативу щодо Донбасу: чому і що це дало?

Про це говорилося уже давно: замість того, аби нав’язувати свій порядок денний, Україна часто грає “другим номером”, реагуючи на вимоги Росії лише по факту, наче піддослідна жабка на подразнення струмом. Наприклад, хочете зустрітися з Путіним — погоджуйтеся і законодавчо закріпіть “формулу Штайнмаєра”, але це не остаточно, бо згодом можуть з’явитися додаткові умови. Судячи з останньої зустрічі Тристоронньої контактної групи у Мінську, яка відбулася 15 жовтня, українська сторона нарешті змінила підхід. Озвучивши свої вимоги, вона спробувала перехопити ініціативу, як ото — до виконання політичної частини “мінських домовленостей” можна приступити тільки після розпуску терористичних організацій “ЛНР” і “ДНР” та виведення з України російської армії.

В Путіна, звісно, такого не очікували і були спантеличені. “Тут можна сміливо сказати, що такі нові ввідні вельми несподівані – і для Москви, і для Берліна, і для Парижа. Тут поки що важко коментувати, чи означає це відхід від мінських угод, чи означає це відмову від раніше взятих зобов’язань і раніше поставлених підписів – поки незрозуміло”, – цитують російські державні джерела речника російського президента Дмітрія Пєскова.

А як щодо реакції наших європейських партнерів? На сторінках низки українських ЗМІ з’явилися новини про те, що “Франція та Німеччина вітають позитивні зрушення в реалізації “Мінська”. Про це йдеться в заяві за підсумками засідання урядів обох країн в Тулузі. Однак навряд чи варто ставитися до цього, як офіційної реакції на те, що сталося, скоріше — це не більше, аніж обтічні слова у документі, виданому з іншого приводу.

Тож з огляду на вищесказане ми звернулися до експертів-політологів, поставивши їм декілька питань:

1. Заклики до того, аби Україна нарешті почала проявляти власну ініціативу, а не реагувала на чужі кроки, звучать уже давно. Але тільки зараз їх почули. На вашу думку, що змінилося?

2. Як ви оцінюєте висунуті Україною умови, чи достатні вони?

3. Подальший розвиток подій, зокрема навколо зустрічі “нормандської четвірки” у Парижі: що прогнозуєте, чого очікувати?

Богдан Петренко, політичний експерт, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму:

“Якщо будуть реалізовані хоча б котрісь із наших умов – це вже говоритиме про можливість успішного тиску на Кремль”

— На те, що влада нарешті почала висувати свої вимоги вплинуло дві причини: перша – перманентний тиск Москви. Кремль, «оцінивши» нашу поступливість, почав нав’язувати все нові й нові умови. Тому об’єктивно українська влада мала б колись прийти до оприлюднення власних «червоних ліній». Друга – це акції протесту в Києві, які прискорили усвідомлення цих червоних ліній. Третє – формування усвідомлення й всередині керівництва «Слуги народу», що швидкого миру з Росією бути не може, що визволення Донбасу – це гра вдовгу.

З точки зору збереження підтримки патріотичним електоратом, усі вимоги були цілком коректні – від розпуску ЛДНР, виведення військ до допуску українських партій на вибори. У цілому – це домінування безпекового сектору над політичним, а не навпаки, як нав’язує Росія. Але, проблема у тому, що озвучені вимоги – це вимоги переможця у війні. Більше того, їх послідовність не зовсім відповідає послідовності, заданій Комплексом дій з виконання мінських домовленостей. Але – якщо будуть реалізовані хоча б котрісь із них – це вже говоритиме про можливість успішного тиску на Кремль.

Як розвиватимуться події далі – поки що прогнозувати складно. Я б поки що не вважав це «червоними лініями», не виключно – що це набір інструментів для подальшого торгу з Росією. Звісно, Москва традиційно висловлюватиме невдоволення. Але насправді Кремль чудово розуміє, що його гра – це лише тестування до яких поступок можна дотиснути нову владу в Україні. Тому для РФ наші вимоги – це нормально. Але у будь-якому випадку, варто очікувати якоїсь відповіді. Бо можна заморозити конфлікт, але санкції самі себе не знімуть, а Донбас тим часом треба годувати. Не виключно, що Захід тиснутиме і на Україну, і Росію, але без фанатизму. Бо для нього важливо, щоб ми хоча б імітували перемовини. У тому числі й через висунення своїх вимог. Бо перемовини – це запобіжник військових дій.

Олег Саакян, політолог:

“Гра, яку нині веде українська влада, цілком може призвести до покращення наших позицій”

— Владу до цього підштовхнуло низка причин. Навіть більше, думаю, що це рішення було попередньо заплановане. Оскільки незадовго до заяви у Мінську глава українського МЗС Вадим Пристайко артикулював, що окрім “плану А” існує ще “план Б” і “план В”. Фактично “план А” зводиться до того, що Україна, перш за все, перед очима західних партнерів має продемонструвати свою прихильність до саме мирного вирішення. Власне, саме так і було зроблено, і навіть більше, узгодили “формулу Штайнмаєра”, на якій неодноразово наполягала Росія. Але й після цього РФ не пішла на конструктивні кроки, а продовжила саботувати зустріч у “нормандському форматі”, висуваючи все нові й нові умови. Тож причин декілька. Перша — це вулиця, яка створила серйозні проблеми для Зеленського, оскільки комунікація з боку його Офісу була, м’яко кажучи, провальною, що, зокрема, визнано і самою командою президента.

Другий момент — Україна в очах Заходу виконала всі російські “хотєлки”. Тож відповідно зараз має символічне моральне право піднімати ставки та висувати власні умови.

Третє — озвучене в Мінську паном Кучмою не є чимось новим. Українські умови кулуарно обговорювалося, вони комунікувалися із нашими західними партнерами, а тому пояснюється “мовчання” Берліна та Парижа: спротиву чи, принаймні, негативної оцінки з їхнього боку до цього немає.

Ну, і четверте — це суто персональний, психологічний фактор президента Зеленського. Мені чомусь здається, що в ньому прокинувся умовний “кривий ріг”. Він сподівався на те, що з Путіним вдасться зустрітися, і що в “нормандському форматі” йому вдасться “прощупати” ситуацію й, можливо, навіть до чогось прийти. Але той виставив свої умови. Мовляв, у “нормандському форматі” можемо зустрітися тільки після того, коли все попередньо заготуємо та узгодимо. Схоже, це не вкладається в очікування пана Зеленського від зустрічі, формат якої —перемовини, а не тільки “весільно- генеральські ” оглядини. Таким чином проявилася його готовність піднімати ставки. Власне, про це Зеленський говорив під час 14-ти годинного прес-марафону, що у нього є козирі, з якими він готовий їхати на зустріч у Париж.

Наступне — оцінки висунутих українською стороною умов. Направду, вони досить жорсткі. Але... Як елементі комплексу дій мають право на існування, ба, в даній ситуації є цілком обґрунтованими. І після реакції РФ, після кількох діб «шуму», думаю, що послідує більш м’яка позиція від пана Пристайка, можливо, від когось із представників “Слуги народу”, а також виважена, але при цьому жорстка — позиція президента. Команда Зеленського перейняла тактику перемовин, коли використовуються контроверсійні заяви з різних джерел всередині президентської команди. І робиться це для того, щоби залишити за собою широке поле для маневру. Ціла низка кроків свідчить про це. І якщо подібну тактику дійсно обрано, то заява Кучми, хоч і жорстка, але може бути ефективним елементом цієї більшої гри.

Останнє - що далі, чого чекати? Я доволі скептично ставлюся до того, що “нормандська зустріч” відбудеться найближчим часом. Крім того, я скептично налаштований, що у “нормандському форматі” можна щось кардинально змінити. Але. В будь-якому разі, узгодження “формули Штайнмаєра” частково зрушило процес із мертвої точки, і зараз він принаймні знаходиться в розбалансованому стані, і в найближчі місяці є можливість частково «перезібрати» ту конфігурацію “Мінська”, з якою ми жили декілька останніх років. Та гра, яку нині веде українська влада цілком може призвести до покращення наших позицій. Навіть підписання “формули Штайнмаєра”, не дивлячись на тиск з усіх боків, фактично переросло із можливої стратегічної поразки в тактичну перемогу.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ