Перша жінка на посаді першого віце-спікера. За кілька років (бо ж великі проекти бачаться на відстані), аналізуючи події та тенденції в тій чи іншій сфері, ми обов’язково будемо згадувати, що Ірина ініціювала саме цю дискусію, долучилася до цього закону і до цієї нової традиції. Вона багато років залишається одним із найяскравіших жіночих облич національно-демократичного табору.

Але, на відміну від багатьох інших політичних зірок, яким у парламенті було достатньо лише однієї жінки – себе, вона все ж старається примножити кількість активних жінок в органах місцевого самоврядування та й на самому політичному олімпі. Це одне з останніх її інтерв’ю на посаді першого віце-спікера, в якому ми аналізуємо недавнє минуле та думаємо про найближче майбутнє.

- Ірино, хотілося б разом із вами відрефлексувати останні політичні події. Чи означають результати президентських виборів провал націонал-патріотичної парадигми?

- В Україні традиційно не люблять владу і до президента суспільство завжди має завищені очікування й вимоги. Тільки одному поки що президенту Леоніду Кучмі вдалося переобратися на другий термін. Але у його випадку було повне інформаційне сприяння власників телеканалів.

Президент Порошенко мав дуже важку каденцію: війна, непроста економічна ситуація, агресивне медіасередовище. Тому що всі власники телеканалів по суті мали свого фаворита, свого кандидата, на цих президентських виборах, це був аж ніяк не Порошенко, й вони відверто протистояли його другому терміну, й сьогодні цим хизуються. Це були вибори в умовах гібридної війни.

Якщо ж говорити про націонал-патріотичне середовище, то хотілося б, щоб цей прошарок був товщим. Але це питання часу. Патріотичне середовище дійсно неоднорідне. Є справжні, державники, є ряджені, які активно видавали себе за патріотів, але часто працювали проти країни. Що ці ряджені виробляли всі ці п’ять років із надуманих приводів, які влаштовували редути, блокування Грушевського, прориви і надриви! А сьогодні, коли ми щодня бачимо подих реваншу, ми не чуємо жодної заяви – десь поховалися всі редутники, «дружини», корпуси, нові обличчя.

Це вчергове свідчить, що люди, які вигулькнули з нікуди, з невідомими біографіями, яких не відомо хто ввів у політику, не відомо як вони фінансувалися, використовувалися з однією метою – бути пішаками в гібридній війні. 

Щодо націонал-патріотичних сил, то нам треба сьогодні гуртуватися. Мене хвилює не так сам відсоток підтримки проукраїнських партій, а те, що знову й знову іде розпорошення демократичного табору і кожен, хто три дні побув на якійсь табуретці, вже вважає, що він має створити свою політичну силу, рухатися окремою колоною, й це розпорошення є небезпечним.

- Якщо повернути ці п’ять років, що би ви зробили по-іншому?

- Ми є та політична сила, яка вміє публічно визнавати помилки. Коли дивлюся на інших політиків – всі білі, пухнасті й продовжують несамовито критикувати Порошенка, забувши про власні помилки й вперто не помічають, що ситуація в країні змінилася – і тут уже інший президент.

Наша команда не ховалася по політичних кущах, ми брали на себе важку відповідальність, ми багато працювали. Очевидно, що ми робили помилки, але ми вміємо їх визнавати і виправляти. Ключові з них – пов’язані із кадрами та комунікаціями. От, власне, якби відкатати час назад, я би була більше наполеглива в певних кадрових і комунікаційних питаннях.

Я не можу сказати, що ми не розуміли певні настрої, чи не знали їх, що не піднімалася на внутрішніх нарадах ця проблематика, але – треба було діяти більш рішуче й наполягати на певних вчасних кадрових рішеннях.

- Давайте підсумуємо роботу цього парламенту. Думка, що цей парламент став найкращим за роки незалежності, вже вважається такою загальною. Принаймні, серед думаючих людей. Чим із власного парламентського доробку ви могли б пишатися?

- Я, окрім того, що була першим віце-спікером Верховної Ради, працювала й уповноваженою президента з мирного врегулювання. До речі, свою роботу як віце-спікера я почала з того, що написала заяву про відмову від охорони. І дуже раджу тому, хто зайде в цей кабінет після мене, зробити так само. Тому що до сьогодні тут були такі пихаті чоловіки, які бігали навіть у чоловічий туалет в оточенні трьох охоронців, мигалки, сирени, – простішими треба бути.

- Я знаю, хто тут сидів, члени президії Ради на літери М і К. Це вони ходили в оточенні охорони?

- До мене сиділи дуже різні люди, але вони всі були з охороною, всі. Я перша, хто від неї відмовилася. Мені здається, це так само елемент нової політики – менше пафосу. А якщо серйозно, то я дуже багато працювала весь цей час: й над законодавством, до сфери моєї відповідальності, звичайно, входила гуманітарна проблематика Донбасу, теми євроінтеграції. Серед законів мого співавторства – й про статус зниклих безвісти, й про виплати родинам заручників, і про гуманітарне розмінування.

Коли президент Зеленський зараз із нашими міжнародними партнерами у Маріуполі їде в центр розмінування, або Туску показують розмінування вже біля станиці Луганської, я щиро тішуся, тому що насправді – ми активізували роботу по розмінуванню цих територій; й завдяки закону – розблокували допомогу західних країн в сфері розмінування через трастові фонди.

Так само надзвичайно важливим для мене є блок євроінтеграційних законів. Й, до речі, перший підписаний президентом Зеленським закон – так само мого співавторства, про технічні регламенти, який значно спростить нашому малому й середньому бізнесу вихід на європейські ринки.

Власне майже сто законопроєктів – чи в співавторстві, чи лише мого авторства – було розроблено. Прийнято – кілька десятків. Так само, звичайно, велика була робота – це переговори в рамках гуманітарної групи в Мінську. Скільки за ці 5 років ми вислухали критики щодо мінських угод, в т.ч. й від нової команди президента, яка обіцяла, що ми закінчимо війну на другий день, треба «просто перестать стрелять, нужно сесть, договориться с Путиным, рассмешить его, разжалобить» – й вони віддадуть заручників.

Якісь підліткові фантазії. Але, коли зіштовхнулися з реальністю, то з’ясувалося, що, звичайно, – Путіна не можна ні розжалобити, ні розсмішити, з ним треба вести дуже жорсткий діалог і при всій неоднозначності, неідеальності Мінських угод, ніяких інших альтернатив політико-дипломатичного врегулювання війни на Донбасі немає. І, власне, для того, щоб і в парламенті знаходити компроміс по голосуваннях, що стосувалися проблематики Донбасу, я започаткувала тут «Мінську платформу» – це неформальне об’єднання, яке включає депутатів різних фракцій, і це був дуже важливий майданчик, де я перед своїми колегами, по суті, звітувала, розповідала, інформувала про Мінський процес.

Ми запрошували туди координаторів ОБСЄ, зустрічалися з нашими партнерами, зокрема й зі спецпредставником США Куртом Волкером, обмінювалися думками щодо безпекової й гуманітарної ситуації. У рамках «Мінської платформи» ми вивчали досвід Хорватії, Колумбії щодо врегулювання конфліктів. Певні речі (як те саме розмінування чи створення Міністерства ветеранів) або лягли уже в українське законодавство, або ще стануть його частиною. Серед моїх нових напрацювань – питання перехідного правосуддя. Це я вже просуватиму в новому парламенті.

Ну, й ще кілька важливих для мене тем – це права людини, рівність. Попри ганебні випадки сексизму, дискримінації за гендерною ознакою, які існували й у цьому парламенті, нам все ж вдалося зламати певні стереотипи і на нинішніх виборах всі політичні партії вперше мають дуже серйозне представництво жінок – від 20 до 40%. Найбільший – це якраз список жінок в «Європейській солідарності», партії, яку представляю я. Це дуже важливо – внесок українок у захист територіальної цілісності України неоціненний, і я прагну, щоб у новому парламенті було більше жінок – волонтерів, політиків, юристів, щоб вони могли серйозно впливати на прийняття рішень.

- Про зовнішню політику. Як все-таки вийшло, що росіяни зламали ситуацію в ПАРЄ?

- Насправді, я б сказала, що зламалося ПАРЄ. Українська делегація зробила все можливе, але нам не вдалося переламати ситуацію. І у мене таке враження, що деякі наші політики й експерти отримують насолоду від поразок і не вміють радіти перемогам України. Вони обсмоктують, як там себе поводила українська делегація, чи вона мало право робити те чи інше.

А я, безумовно, пишаюся нинішньою українською делегацією в ПАРЄ, тому що я бачила різні делегації з 1998-го року, коли почала відстежувати цю тему. Як правило, вони завжди ділилися на два крила – представники влади і опозиція – і всі їхали в Страсбург для того, щоб розказати, які а) поганий президент, б) хороша опозиція або навпаки.

Вперше, насправді, попри поляризацію всередині країни і представлення різних політичних сил у цій делегації, назовні вона говорила в один голос і мала дуже сильну, єдину проукраїнську позицію – й тому це була одна з найбільш сильних і помітних делегацій, вага якої в Страсбурзі була величезною, яку шанували і відверто боялися. І тому я пишаюся колегами.

Що стосується росіян, очевидно, що вони планували це своє повернення давно і кожен рік лобісти Кремля різними європейськими голосами намагалися переломити ситуацію РФ. Українська позиція завжди була незмінною: ми не проти російської делегації, але повернутися вона має тільки після виконання резолюцій ПАРЄ. Якщо ж резолюції не виконуються, то тим самим ми взагалі руйнуємо інституцію – вона не зможе завтра давати комусь поради, комусь щось рекомендувати. Тому що, як можна серйозно ставитися до резолюцій ПАРЄ, якщо ви самі прийняли рішення ігнорувати власні резолюції? Якщо ви прийняли назад делегацію без жодних передумов, яка не виконала жодного пункту резолюції.

Це дуже небезпечна тенденція, й рішення повернути РФ зараз було протиснуте не тому, що про все було там домовлено, як дехто каже, а тільки тому, що в цей час Україна ослабла. Україна завжди, в останні роки, займала дуже активну позицію назовні, й недарма якийсь там московський сенатор, чи хто він, вже тішиться, «что Украина теперь займет место на задворках, где ей и годится»… Росіян із їхньою імперськістю просто бісить активна позиція України, вони звикли бачити нас країною-об’єктом, вони не можуть вибачити суб’єктності й незалежності.

Тому в зовнішній політиці нової команди мене тривожить її пасивність і незрозумілість. До Зеленського сьогодні є велика цікавість у світі, він отримав велику підтримку суспільства. І коли чуємо заяви: «В ПАРЄ уже все було вирішено до нас», то це – виправдання. Вибачте, в дипломатії нічого не вирішено, поки не прийнято. Він мав їхати в ПАРЄ, виступати там, спілкуватися з делегаціями. Можливо це не зламало б ситуацію, але показало б, що він боєць, по-перше, а по-друге – могло би дати інший відсоток голосів. І, звичайно, – це перша зовнішньополітична криза для нової команди. Серйозний виклик, з яким зіштовхнулася українська дипломатія, Україна як країна, він може мати надзвичайно негативні наслідки, тому що вперше про Україну почали домовлятися без України.

Новий президент і сам визнає, що домовилися за нашими спинами. Тому надалі, як політик і державний діяч, я разом із «Європейською Солідарністю» будемо протистояти спробам вирішувати долю України без нас. Ми будемо активні на всіх міжпарламентських міжнародних майданчиках, у рамках діалогу «Європейської солідарності» з ЕРР ми цьому будемо протистояти. У владі чи в опозиції – це не суттєво: якщо ти маєш чітку позицію і віриш у свою правоту, ти здатен ламати російські сценарії.

- Як далі діяти на шляху звільнення наших моряків?

- Тема звільнення заручників є болючою для мене. Мова йде не лише про моряків, а й про політв‘язнів, й утримуваних на окупованих територіях.

Ми щиро раділи звільненню кожного, і це мій особистий біль – ті, кого не вдалося витягти, я залишаюся на контакті з їхніми родинами. Всі вони чекали президентських виборів, якось сподівалися, що після виборчого циклу розморозиться процес звільнення, що Москва так чи інакше піде на поступки.

Ми мали зустріч із новим президентом і його командою, якій я передала всі знання, всю інформацію, якою ми володіли щодо питання звільнення, тому що я їм тут щиро бажаю успіху.

Не хочу коментувати тему звільнення і ті кроки, які безумовно зараз намагається робити нова команда, тому що питання, дійсно, – дуже делікатне і потребує тиші. Нехай вони покажуть результат, ми всі цього прагнемо і їм бажаємо. Але очевидно, що обіцянка звільнити всіх на другий день, й «просто прекратить стрелять» – виявилася нереалістичною.

Ми всю виборчу кампанію вислуховували жорстку критику, що начебто не докладали всіх зусиль для звільнення... Й сьогодні вже очевидно, як це було несправедливо, до нової команди вже приходить прозріння, що насправді – не все так легко, і що ключі від цих тюрем дійсно знаходяться у Путіна. Одне очевидно, що Україна одна в цьому питанні не впорається, нам дуже потрібна тут більш сильна міжнародна підтримка – і тому треба світ штурхати.

Зеленський дав суспільству зрозуміти, що у нього там склалися непогані взаємини з Макроном, він мав із ним дві зустрічі до інавгурації, після інавгурації вже. Але чому на цих зустрічах публічно не прозвучало жорстко питання Сєнцова, Роми Сущенка – саме з прізвищами. Зараз обговорюється зустріч у Нормандському форматі: мені здається, що передумовою з української сторони має бути звільнення моряків або звільнення політв’язнів – або до зустрічі, або як підсумкове.

Також більш активно нам треба знову використовувати майданчик Радбезу ООН. Взагалі, більш активно використовувати переваги так званого «медового місяця» у зовнішній політиці, коли до персони нового президента є увага й інтерес. Задавати свій порядок денний, демонструвати більшу рішучість. Чому не провели на нашу вимогу спецзасідання Радбезу ООН щодо невиконання Росією рішення морського трибуналу? Блоги з запрошенням Трампа і Мей, яка пішла у відставку до Мінська, виглядають кумедно, – для цього є «жовті» телефони спеціального зв’язку, якими треба активніше користуватися, в тому числі й замовляючи міжнародні переговори з нашими партнерами, в тому числі на болючі для нас теми звільнення заручників.

- Чому не вдалося провести реформу парламенту, яку ініціював Парубій?

- Це дивна історія насправді, тому що дійсно – якщо подивитися як її валили, цю реформу, то найменше голосів давали так звані нові фракції. Ми з Парубієм завжди відстоювали її, і у мене, що стосується реформи парламенту, є дві ключові позиції: необхідно скоротити кількість комітетів і їх керівників, бо зараз є маячня: голова комітету, 10 його заступників – і один простий депутат. Ці намагання задовольнити амбіції кожного, щоб він там мав не просто статус народного депутата, хоча це вже немало, от іще оці всі корочки, приставочки, що ти зам. зам. зама і т.д., а воно виглядає кумедно. Комітети треба скоротити, так само як і міністерства треба скоротити, – це очевидно. Друге, я за те, щоб у нас все таки було голосування особисте, і щоб воно було від кількості присутніх, – це надзвичайно мобілізує і примушує депутатів ходити на роботу.

І ще одна дуже важлива річ, яку теж вважаю неуспіхом. У нинішньому парламенті не вдалося провести посилення функції Комітету євроінтеграції. Якщо ми подивимося на досвід країн із Східної Європи по адаптації законодавства до ЄС і НАТО, то, насправді, ми маємо прийняти реформу, згідно з якою жоден законопроект – якщо немає висновку на його відповідність до європейського законодавства – не може в залу навіть виноситися. Цікаво, що в багатьох країнах Східної Європи, які стали частиною ЄС, комітет євроінтеграції обов’язково включав усіх лідерів фракцій і вони мали, до речі, там дорадчий голос, але обов’язково входили туди для прийняття рішення по ключових законах по адаптації до європейських норм і стандартів. У нас відбувається в цьому плані звичайно часто імітація.

- Мені здається, що оці 25% якось задуже болісно, навіть драматично сприйняли поразку Петра Порошенко. Він закінчив контракт, живий-здоровий, на свободі – нічого страшного не сталося. Чи виборці та політики «Європейської солідарності» не перегнули палицю, отак все сприймаючи?

 – Поразки завжди переживаються непросто. Але якщо говорити про Петра Порошенка і його команду, то він і ми гідно сприйняли результати виборів. Відбулася мирна передача влади, Порошенко через кілька хвилин після екзит-полів визнав поразку і привітав конкурента. Й ми вперше мали президента, кому дякували за його роботу, аплодували, зібралися тисячі людей – і вони плакали й дякували. У нас завжди прийнято, що людина іде зі своєї посади – і тільки каміння в бік летить, воно продовжує зараз летіти від його політичних опонентів, які ніяк не заспокояться, але від простих людей ми чуємо слова вдячності й розуміння, скільки було зроблено.

А якщо говорити про болісні поразки, то згадайте поразку Юлії Тимошенко, суди якісь були безкінечні й т.д. Навпаки, мені зараз здається, що це було дуже гідно. Що стосується настроїв суспільства, то настрої різні. Я багато їжджу країною, багато спілкуюся. Хтось продовжує бути в полоні інформаційної лабуди, хтось щиро підтримує нового президента, і навпаки – вже є ті, хто соромиться свого вибору. Усвідомивши, що президентом обрано людину недосвідчену, з несформованими поглядами на зовнішню політику. Й правда – в тому, що і політичними силами, і виборцями ще не проведено ретельний аналіз президентської кампанії, висновки не зроблені й зараз – за підсумками парламентської кампанії у ВР може бути створена однопартійна більшість. Заїде партія політичних піонерів, неофітів, які познайомляться одне з одним у парламенті, половина з них ватники, половина – за ЄС і НАТО, половина – за Радянський Союз. Яка буде сформована команда урядова, яка буде більшість у парламенті – це все велике питання.

В Україні завжди існував політичний баланс і кількапартійна коаліція, де могли стримувати певні ризики, де були противаги. Однопартійна більшість, яка фактично існувала в часи Януковича і ПР, має великі ризики – це й узурпація влади, вседозволеність, політичний нахрап, прийняття рішень без врахування думки великої частини суспільства. Звичайно, це ризики, вони серйозні й вони турбують.

- А буде у вашої політсили золота акція в цьому парламенті?

- Ми з вами говоримо за десять днів до виборів: звичайно, з одного боку, треба завжди звертати увагу на соціологію, бути реалістами, але якщо ти в політиці до останнього не борешся, не б’єшся, то немає сенсу цим займатися. Тому до 21 липня «Європейська солідарність» битиметься за перше місце, за високий відсоток, за розширення нашого електорату, за те, щоб гідно бути представленими в парламенті. В нас точно буде дуже потужна фракція.

Пам’ятаєте, в 2014 році парламент було значно оновлено і зайшло більш як 50 відсотків так званих нових облич. Але виявилося, що це не партії, а одноразові політичні проекти, вони зараз здулися всі, зникли десь. Виявилося, що це люди, не готові до політичної роботи. «Європейська солідарність» – це партія, у якої дуже чітка правоцентристська ідеологія і, власне, я називаю нашу політичну силу – політичний десант, який готовий захищати країну, спецназ, який спробує протистояти реваншу, від намірів уповільнити євроатлантичний рух країни. Власне, важливо, що в нашій команді поєднуються досвід і нові люди, але не просто ж невідомі.

От зайдіть у список «Слуги народу» – то в Гуглі не знайдеш жодної інформації про цих людей, або є лише ім’я, прізвище і дата народження, – це прекрасно, але чи це достатньо, щоб стати народним депутатом України? Ми ж пишаємося оновленням нашої команди і тими, хто до нас прийшов, – це і військові, це й волонтери – люди, які мають серйозний досвід євроінтеграції, наприклад, в сфері енергетики, і це відомі й фахові, авторитетні в своїх професійних середовищах українці. Ключовим голосом при формуванні нової команди був голос керівника партії Петра Порошенка, але от критерії – як команда має оновитися і за якими власне позиціями – вироблялися спільно.

- Втримає Україна свій курс?

- Знаєте, ми бачимо, що останні дні такі цікаві дії відбувалися, то там хотіли телеміст провести і обурення в соцмережах спонукало зупинити це рішення. Було кілька історій, коли намагалися розказати, що начебто це українські військові обстрілюють позиції, – теж реакція суспільства була миттєвою. Тому мені здається, що ті політичні сили, які розраховують, що, коли вони сформують однопартійний «наш парламент, наш уряд, нашу прокуратуру», вони не враховують активності й сили громадянського суспільства. Й трошки легковажать, тому що це буде не ваш уряд чи парламент, а український. Це суспільство буде жорстко контролювати кожен крок нової влади.

Можна скільки завгодно хизуватися 73 відсотками, 25 відсотками, іноді не кількість, а якість визначає майбутнє, – і 25 відсотків пасіонаріїв і людей з активною життєвою позицією – це серйозно. Й будь-яка влада має і повинна рахуватися з позицією пасіонарної меншості. Я впевнена, що суспільство не дасть можливості змінити курс. Але ризик уповільнення руху до ЄС і НАТО я бачу. Чи це відбувається через недосвідченість, чи це позиція – я поки що не знаю. 

- Як ви оцінюєте настрої на Донбасі?

- Я була на Донбасі після інавгурації й зараз їздила на п’ятиріччя звільнення Краматорська. Повернулася абсолютно окрилена цією поїздкою – стільки слів подяки я давно не чула і я зрозуміла, що, по-перше, люди дуже добре знають – що було зроблено за ці п’ять років. Я побачила щиру подяку команді Порошенка за звільнення частини Донбасу, за відновлення миру, за зроблене, на Донбасі багато громадян мають адекватне усвідомлення викликів цих 5 воєнних років. Для мене особисто це було дуже важливо, тому що я віддано займалася цією темою. Знаєте, був цікавий момент у Краматорську. Там проходила патріотична хода, я йшла разом із людьми і мені сказали: «Іро, знаєш, так дивно, а цього року мер не бере участі в цій ході, хоча минулого року – вишиванки, розшиванки, біг поперед колони». Потім ми прийшли на площу – і там мер з новим главою обладміністрації на сцені, а якась пані підійшла до мене і сказала: «Ірино, ви ж все розумієте, хай вони виступлять, а потім дві пісні – й після цього Краматорськ привітаєте ви».

Це мене здивувало, адже я представляю Український парламент. Але коли вони вийшли на сцену, люди почали кричати: а де Іра Геращенко, ми хочемо її. Тому що люди мене знають і точно знають, скільки ми робили весь цей час для повернення миру і підтримки Донбасу.

А от новій команді не варто перебирати найгірші практики Януковича – і на державних святах чи важливих подіях розподіляти політиків на владу і опозицію. Україна – одна. Ми можемо бути в опозиції до Зеленського, але ми ніколи не будемо опозицією до Донбасу, до Криму, до питань звільнення заручників, до захисту територіальної цілісності й суверенітету України.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Геннадія Мінченка