Страх і ненависть на виборчих дільницях

Відчуваєте, немов геть перестали розуміти, що відбувається у світі, чого чекати, як зміниться ситуація за день, тиждень, місяць, рік? Звикайте. Тепер так буде завжди. Чи, принаймні, допоки ми не перевинайдемо демократію.

Не знаю, як вам, а мені трохи набридли розмови про “нові технології”, які змінюють усе довкола. Ну так, змінюють. Але ці нескінченні марення новим світом чи пророцтва неминучого занепаду, як на мене, лише примножують порожнечу, і вже самі стали частиною щоденного стресу, інформаційного перенасичення та шуму. Треба спробувати не лише розібратися, що коїться на виборчих дільницях у добу треш-інтернету, а й шукати відповіді на виклики, з якими зіткнулися країни вільного світу, Україна у тому числі.

ТАК ХТО КОГО НЕДОЧУВАЄ?

Зараз модно говорити про голоси людей, яких “не чують”. Мовляв, неочікувано результативні “протестні” голосування у Британії, США, Бразилії, Німеччині, Італії (а скоро, можливо, й в Україні) є наслідком того, що велика кількість виборців, які залишилися за бортом “покращення” глобалізації, яких, мовляв, не хоче чути “еліта”, своїми злими позначками у бюлетенях висловлюють свій мовчазний і гнівний протест.

Як на мене, то ситуація дещо складніша. Навпаки, чути всіх стало надзвичайно добре. Ми всі як користувачі соціальних мереж щодня стикаємося обличчям до обличчя з думками людей, яких ніколи б не почули у реальному житті. До винаходу інтернету та соціальних мереж така щоденна зустріч із віддаленим соціальним оточенням була неможливою, або обмеженою: думки й голоси далеких і незнайомих людей так чи інакше проходили через прискіпливого газетного чи телевізійного редактора, і потрапляли до споживача вже у фільтрованому та дозованому обсязі. Нині ж комунікативне зіткнення стало прямим і не обмеженим жодними посередниками.

Саме зіткнення із цим “прекрасним і далеким” і породжує граничну поляризацію у суспільствах, яка спостерігається нині у всьому світі. Люди слабкі. Під щоденним безжальним натиском декалітрів чужих думок – таких полярно протилежних власним! – вони, схоже, поки тяжіють не до порозуміння, а навпаки – до невротичного пошуку однодумців задля щоденної дози схвалення власних переконань.

Саме так утворюються онлайн-племена, про які йтиметься далі.

Гадаю, біда не в тому, що хтось когось не чує. Навпаки, чути стало настільки добре, що здебільшого ми виявилися до цього не готовими. І замість діалогу отримали зворотний ефект: хронічну захисну позицію, зростання безкомпромісності, поляризацію, агресію.

ІЗ ЧЕТВЕРТОГО РАЗУ СПОДОБАЄТЬСЯ І СТАЛІН

Соціальні мережі Facebook, Twitter та Instagram, навіть пошуковик Google – це передусім, бізнес-проекти, спрямовані на отримання прибутку. Вони “підлаштовуються” під користувача, наповнюючи стрічку повідомлень тією інформацією, яку він хоче побачити – виходячи з його попередніх активностей.

Політолог Іван Крастєв пояснює дещо простіше: якщо ви три рази ввели в пошук Google “Сталін – великий кормчий”, на четвертий раз вам достатньо ввести “Сталін” і перші десять посилань вестимуть до статей, які вихвалятимуть брутального диктатора. Так влаштований алгоритм. Ви гортали стрічку і зупинилися на пості “порохобота” на дві хвилини довше, ніж на пості “зрадофіла”? Мережа вас почула. Чекайте, що алгоритм Фейсбуку надалі даватиме вам більше саме таких текстів.

Соціальні мережі діють у межах власної бізнес-моделі – зробити користувачеві приємно, і з точки зору бізнес-логіки це зрозуміло. Проте публічна політика – це не полиця супермаркету. Тому персоналізація стрічок призводить до поляризації, подрібнення реальності, зростання агресії. Чого керівництво соцмереж усвідомлювати досі вперто не хоче, попри всі звинувачення у пресі та допити у Конгресі США.

ОНЛАЙН-ПЛЕМЕНА

Аналізуючи президентську кампанію у США та подальшу поляризацію американського суспільства, відомий американський експерт із кібербезпеки та протидії тероризму Клінтон Уоттс доходить висновку, що нації у розумінні національних спільнот, держав-націй, обмежених територіальними кордонами, втрачають свою вагу, поступаючись місцем новому феномену, який він називає “онлайн-племенами”. Уоттс переконує, що інформація про те, що людина є громадянином США чи Британії, більше нічого особливо не важить. А от хештеги, які ця людина використовує у соцмережах, натомість говорять про неї все. Якщо це, наприклад, #MAGA (“Make America Great Again” – англ. “Зробімо Америку Знову Великою” – слоган Дональда Трампа – ред.) чи #Resistance (англ. “Спротив” – рух спротиву Дональду Трампу), або #Leave чи #Remain (“Вийти” чи “Залишитися” у Британії щодо Брекзиту – ред.) – це негайно відносить користувача до певної спільноти, цифрового племені, і його погляди, переконання та навіть майбутні реакції можна з легкістю передбачити.

Такі самі онлайн-племена розповсюджені й в Україні, особливо у нинішній виборчій кампанії. Їхніми маркерами є пейоративні (образливо-зневажливі) слова на адресу кандидатів: “клоун”, “барига”, “зелень”, “мародер”, а також скорочені нікнейми, утворені від прізвищ – “По”, “Зе”. Щойно ви почали використовувати якісь із цих слів-маркерів замість нормальних, вас можна привітати: тепер ви тубілець одного з онлайн-племен.

ПРОЙШОВ ТЕСТ У ФЕЙСБУЦІ – ПОПАВ У ЦЕНТРИФУГУ

Онлайн-племена (не однієї крові, але одного хештегу), служать центрифугами для “розгону” вірусного контенту. Ви помічали, як швидко розповсюджується інформація всередині таких спільнот? Мов пожежа. Яка там перевірка фактів. Аби лише інформація точно підтверджувала упередження користувачів.

Центрифуги вірусного контенту, які працюють в обмежених спільнотах соціальних мереж, здатні створювати стійкі переконання, якими можна маніпулювати задля формування виборчих симпатій. Першими до цього, звісно ж, додумалися всілякі аферисти.

Британська компанія з глибинного аналізу даних Cambridge Analytica з 2015 року зібрала з допомогою звичайних тестів із серії “Який ти сьогодні?” у Фейсбуці персональні дані щонайменше 80 мільйонів людей. Користувачі віддали їх добровільно, надавши компанії доступ до своїх сторінок у соцмережі. Згодом ця інформація була використана для створення детальної бази уподобань та передана політтехнологам референдуму про вихід Британії з ЄС та президентської кампанії Дональда Трампа.

Далі справа техніки: вчасно вкинути у потрібну соціальну групу спеціально розроблену інформацію. У випадку Брекзіту це були, наприклад, картинки з інформацією про те, що Туреччина, мовляв, от-от вступить у Європейський Союз і турецькі мігранти тисячами хлинуть до Туманного Альбіону. Страшно! У випадку Трампа – інформація про загрозу мігрантів, яку вирішить стіна на кордоні з Мексикою. Або про радикальних мусульман. Ненависть!

Парадоксальним чином, дослідження електоральних мап Брекзіту свідчать, що найвищий відсоток голосів за вихід із ЄС із причини страху перед біженцями був зафіксований саме у тих виборчих округах, де біженців найменше. Натомість округи, в яких їх найбільше, показали найнижчий відсоток голосів “за” вихід із ЄС.

Британська журналістка Керол Кадволладер, яка першою викрила масштабні маніпуляції громадською думкою у соцмережах під час Брекзіту, розповідає, як одразу ж після референдуму редактори відправили її до рідного регіону в Уельсі, маленького робітничого містечка, яке дало найбільший відсоток за вихід із ЄС у всій країні.

На все місто там ледь знайшовся один-єдиний мігрант. Ця місцина, яка важко пережила занепад промисловості, впродовж останнього десятиріччя отримувала значні дотації з Брюсселя. Один із молодих людей, яких Керол запитувала про причини голосування за вихід із ЄС, пояснив їй, що зробив такий вибір, оскільки “ЄС нічого не зробив для його міста”. Характерним було те, що інтерв’ю він давав просто на тлі надсучасного спортивного центру, збудованого за гроші фондів Євросоюзу.

ЧОМУ ІММАНУЇЛ КАНТ НЕ НАБРАВ БИ ТИСЯЧУ ЛАЙКІВ

У світі, де правдивість інформації вимірюється кількістю лайків, правда більше не потрібна. Як зазначає український філософ Сергій Пролеєв, нинішня епоха особлива саме тим, що правдивість того чи іншого твердження визначається кількістю тих, хто у нього вірить. Немає більше одного для всіх опису дійсності. Натомість, є конкуруючі наративи. Хтось вірить в один, хтось – в інший, а правий той, у кого більше прихильників.

Це саме по собі абсурдно, адже коли Іммануїл Кант писав свої “Критики”, він не орієнтувався на те, хто повірить чи не повірить написаному. Він просто стверджував те, що, на його думку, існує та є істиною. Що це за епоха така, де правдивіше те, що має більше лайків?

Як нині вимірюється комерційний успіх? Масштабом розповсюдження інформації. Чим марять усі нові стартапи, публічні кампанії, політичні партії, бізнес-проекти, маркетингові кампанії? Вірусністю. Зробити відео вірусним – означає перемогти і досягти небувалого успіху.

Чим відрізняється вірусність від справжнього тривкого успіху? Насамперед, короткостроковістю ефекту. Особливо гарно це спостерігається на прикладі музичних хітів. Ну, побув трек “Гангнам-стайл” на вершині чартів півроку – і зник. Така сама доля спіткала “Деспасіто”. Ця ж тенденція стосується всього іншого. Корупційних скандалів, політичних рішень, виборчих кампаній.

У світі, який, як зазначав великий польський інтелектуал Зигмунт Бауман, стрімко переходить із твердого у рідкий стан, більше немає нічого тривкого, все плинне і змінне. Плинна сучасність, яку Бауман передбачив ще у 1990-х роках, нині захлинає нас із головою. На зміну стадійності приходить потік, а на зміну ієрархії – мережа.

Сергій Пролеєв зауважує, що всі попередні епохи намагалися знайти відповіді на одвічні філософські питання. Звідки ми взялися? Що стається після смерті? Або ж два питання філософії Мераба Мамардашвілі: “Чому є дещо, а не ніщо?”; “Чому є багато, а не одне?” Релігійна епоха давала свої відповіді, епоха Просвітництва – свої, екзистенціалізм – свої. І лише наша епоха навчилася відвертатися від питань як таких. Коли правда більше не потрібна, зостаються лише емоції й щоденний плин у потоці, без планування, без відповідальності і навіть без пам’яті про те, що ти їв учора на сніданок чи який коментар залишив під постом, який тебе обурив.

Директор національної розвідки США Джеймс Клеппер (2010-2017), аналізуючи хронічну недовіру президента Дональда Трампа до даних американської розвідки, доходить висновку, що найпершими під руйнівний удар цієї “плинної” сучасності потрапляють професіонали, які мають справу з видобуванням правди. Насамперед, це журналісти, науковці та розвідники. Які дані вони не отримали б – все залежатиме від того, хочуть цьому слову вірити чи ні, чиї упередження воно підтвердить, а чиї – ні.

СТРАХ І НЕНАВИСТЬ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ ТА В ІНТЕРНЕТІ

Світ уже переживав не одну добу трешу в інформаційному середовищі. Однією з останніх був час так званого треш-телебачення у 1990-х роках. Коли телеканалів стало багато і вони почали жорстоку конкуренцію за рейтинги, з екранів зникли інтелектуальні програми, в яких витончені французькі ведучі, палячи цигарки, дискутували на вічні теми. Натомість прийшли розважальні шоу, які апелювали до найганебніших людських інстинктів. Наприклад, програма, учасники якої мали натискати кнопку, аби за склом людина отримувала розряд струму. Цією людиною, звісно ж, був актор, і жоден струм його не бив. Але учасники не знали про це, і лише випробовували, чи мають вони право, чи “тварь дрожащая”.

Але згодом ця епоха загалом якось минула, і телебачення все-таки повернулося до певних прийнятних рамок. Мабуть, це сталося тоді, коли пиріг рейтингів уже більш-менш був поділений та з’явилося хоч якесь регулювання телеефіру.

А що, як ми нині живемо в добу треш-інтернету? Може, ми просто знаходимося у “пісочниці” нового світу, де як діти кидаємося одні в одних непотребом? Може, цей час колись мине так само, як зосталося у минулому треш-телебачення з його жагою до рейтингів, попри будь-яку суспільну мораль?

Ще одним характерним явищем епохи треш-інтернету є так званий клікбейт. Англійським словом Clickbait (дослівно – “Click”, натискання курсору на посилання та “Bait” – наживка) зневажливо позначається вірусний контент, метою якого є лише отримати жадане натискання користувача. До такого контенту відносяться панічні заголовки, фейки, дезінформація. Все, що здатне викликати сильні емоції.

І якщо треш-телебачення ставило собі за мету уникнути натискання кнопки – перемикання каналу, то треш-інтернет прагне протилежного – спровокувати натискання кнопки. Чи вилікуємося ми, хоча б частково, від клікбейту?

Для цього, безперечно, треба вводити обов’язкову медіаграмотність у школах. Де б ще змалечку пояснювалося, що не можна “купуватися” на емоції. Що будь-яку інформацію треба перевіряти, а якщо це зробити неможливо, то хоча б почекати кілька годин чи днів, доки не з’явиться її спростування. До речі, в рамках реформи освіти, Нової Української Школи, уроки медіаграмотності вже починають впроваджуватися в українських школах. У низці країн світу вони вже теж входять до обов’язкової шкільної програми. 

Як влучно зазначає на самому початку своєї книжки “Війна за реальність” Дмитро Кулеба, “Жорсткий світ комунікацій навчив мене чотирьох “НЕ”: не дивуватися нічому, не вірити в інформацію з першого погляду, не брати все близько до серця й не поспішати з оцінками”.

Якби ж то всі навчилися хоча б таким простим чотирьом “не”!

ПЕРЕВИНАЙТИ ДЕМОКРАТІЮ, ЩОБ ЇЇ ЗБЕРЕГТИ

Що набирає більше лайків? Емоції. Які саме? Страх і ненависть. Саме це ми нині спостерігаємо в Україні. Півкраїни ненавидить, півкраїни боїться.

Стресова звичка прогортати інформацію із шаленою швидкістю та читати лише заголовки грає з громадянами кепський жарт. У добу, коли читати і заглиблюватися немає часу, боротьбу за увагу виграє короткий, простий та емоційний контент. А війну за реальність виграють, відповідно, прості відповіді на складні питання. Годі дивуватися результатам виборів та референдумів.

Як на мене, дуже характерним словом в українських соцмережах останнього часу стало слово “несемося”. Цей інтернет-жаргон використовується для позначення ставлення до негативних, шокуючих подій. Те, що ми всі кудись “несемося”, мабуть, у більшості не викликає сумнівів. Варто спробувати розібратися, куди.

Про що свідчать всі ці голосування без розрахунку наслідків? Брекзит, базовою емоцією якого є показати “кузькіну мать” євробюрократам у Брюсселі? Навіть попри пояснення тверезих голосів, що з раціональної точки зору вихід із Європейського Союзу позбавлений сенсу, неможливий та зашкодить Британії (що, власне, і спостерігаємо вже майже три роки). Або голосування за простого мільярдера з народу, захисника знедолених Дональда Трампа? Або голосування за Жаїра Болсонару у Бразилії? Всіх лідерів, які презентують себе як “простих із народу”, тих, які мають із цим уявним “народом” прямий зв’язок через соцмережі?

Передусім, ці тенденції свідчать про те, що демократія, якою вона була протягом останніх півсторіччя, більше не працює – і час її переосмислити. Хоча ні, одного лише переосмислення навряд чи достатньо. Треба перевинайти демократію, якщо ми хочемо її зберегти.

На чому заснована демократія? На періодичній виборності влади та боротьбі партій за владу. Партії (від латинського кореня “part” – частина) є виразниками частин суспільства. Класична демократія “лампових” часів передбачала, що час від часу до влади приходять представники тої чи іншої частини суспільства, і таким чином забезпечується рівний у часі доступ до суспільного блага та його розподілу. Тобто не йшлося про те, що потрібно лише зібрати у свої прихильники всіх підряд, якомога швидше, – і отримати омріяну владу.

Така схема працювала за періоду модерної стадійності. Коли час справді був поділений на етапи та проміжки. Школа, університет, робота, пенсія. З дев’ятої до п’ятої в офісі, після – відпочинок, де ніхто не надішле на електронну пошту повідомлення по роботі. Весь час був розбитий на проміжки, і політична влада – також. Цього більше немає і не буде. Робота – всюди й завжди, а також ніде й ніколи. Відпочинок також. Перехід до потокової дійсності передбачає життя у прямому ефірі, а не в записі.

На мою думку, два найголовніших питання, які стоять нині перед суспільствами, які “несуться”: як перевинайти нашу “лампову” демократію, аби вона відповідала сучасним викликам цифрового потокового часу? Як навести лад у треш-інтернеті, не віддаючи право регулювання урядам?

Останнє – особливо важливе. Потреба в регулюванні інтернету назріває вже кілька років. Конгрес США, наприклад, для цього влаштовує слухання з генеральними директорами соціальних мереж – Марком Цукербергом із Facebook, Джеком Дорсі з Twitter.

З одного боку, із таких слухань стає дедалі більш зрозуміло, що ці бізнесмени явно не готові брати на себе відповідальність за землетрус, який їхні винаходи спричиняють у всьому світі. На всі закиди і вимоги вжити заходів вони лише обіцяють “ставати краще”, при цьому пропонуючи лише декоративні зміни.

З іншого боку, віддати регулювання інтернету в руки урядів теж не можна, оскільки, враховуючи можливості контролю за приватним життям, які дає інтернет, ми тоді ризикуємо створити страхітливі цифрові диктатури, у порівнянні з якими тоталітаризм ХХ сторіччя може здатися дитячою грою.

Отже єдиний вихід видається у децентралізації та аполітичності зусиль з наведення ладу в інтернеті. Саме користувачі, громадські асоціації та спілки мають серйозно взятися за гігієну інформаційного простору.

Як перевинайти демократію? Єдине, що спадає на думку – зменшити її стадійність. Зробити процес підзвітності, переобрання, зворотного зв’язку таким само потоковим, як наші соцмережі. Зробити демократію більш гнучкою. Аби представники могли обиратися частіше, звітувати пряміше, радитися із суспільними групами без посередників, але так само без посередників доносити суспільним групам складні рішення.

Ну й звісно, ніхто не відміняє потребу в лідерстві. Справжня криза, яку переживає світ – це криза лідерства. Відмінність лідера від популіста – у тому, що лідер веде за собою, а популіста веде натовп. Тому боротися з популізмом треба не лише популяризацією критичного мислення, медіаграмотністю та іншими, безперечно важливими, але не надто ефективними у короткостроковій перспективі речами, – а пошуком лідерства.

До речі, український досвід останніх років це теж красномовно ілюструє. Де є лідерство – там є успіх. Чи мало ми чули зневажливих слів про, начебто, сіру масу, яка не хоче і не розуміє реформ, прагне лише зменшення тарифів і т.ін.? У мене виникає до таких закидів зустрічне питання. А хто у такому разі підписав чотири мільйони декларацій із сімейними лікарями менше ніж за два місяці реформи охорони здоров’я? За вісім місяців – з квітня по грудень 2018 року – кількість цих людей збільшилася до понад двадцяти мільйонів. Відповідь проста: де є лідерство, там є успіх і залученість, там уже не йдеться про “еліту” і “простий народ”. Лідери мають використовувати довіру й закликати до дій.

А поки що й ми в Україні, й інші країни вільного світу, – “несемося”. Проте час будь-якої кризи цінний тим, що якнайліпше спонукає до переосмислення та перевинайдення речей, які завжди здавалися звичними, а потім раптом перестали працювати. Та й взагалі, справжні зміни можливі лише тоді, коли на кон поставлено все.

Може тоді, коли ми переживемо треш-інтернет та перевинайдемо свою демократію, від нас відступлять страх і ненависть. І ми не будемо наповнювати цими почуттями скриньки для голосувань.

Георгій Тихий, Нью-Йорк