Чому Україна та Крим «не чули і не почули» одне одного за 23 роки?
Причини і обставини окупації у 2014-му – не тільки ззовні, а й зсередини. Чим раніше ми всі визнаємо відверто неприємний, але обґрунтований факт, що частка відповідальності за втрату регіону лежить й на українській владі та еліті – тим раніше прийде й усвідомлення того, як повертати Крим. Не на словах, а на ділі. Відкинемо пропагандистську чи зрадофільську маячню про нібито свідому «здачу Криму», нерішучість «кривавого пастора Турчинова» та інших представників української влади в дні кінця лютого – початку березня 2014 року. Просто згадаємо, що саме пережила країна тоді та в якому стані перебували усі гілки влади та оборонне відомство в той момент. Так, зараз багато кому легко робити висновки: треба було призначити того на таку посаду, а зробити саме отак, «почати АТО» – і от тоді б… Але. Історія про як «могло б бути» не пишеться. І в ситуації з окупацією Криму – маємо те, що маємо, знов-таки, як не гірко це визнавати.
Проблеми родом з 90-х
А от у причинах більш глибоких – розібратися треба. І стежки приведуть нас щонайменше до 1991 року. Можна й ще раніше заглянути: передусім для визнання того очевидного факту, що у складі УРСР після 1954 року Кримська область, а в останні радянські місяці – автономія – практично, жила собі як і раніше – у складі радянської РРФСР. Хіба що українська мова та література стали обов’язковими у школах (про рівень викладання та ставлення до цих предметів краще промовчимо) та партійний (а тепер «ватний») рупор – газета «Кримська правда» виходила додатково накладом українською мовою, який в кіосках «Союздруку» навіть не розкуповувався.
Тобто ніякої тої самої страшної «українізації» в Криму реально не відбувалося й в радянські часи. Хоча для того часу є пояснення – російська мова скрізь була державною, а в Криму на додаток (що дуже важливо) ще була й російська етнічна більшість у 60% населення – єдиний такий регіон в Україні, до речі.
І от при розпаді СРСР все це почало як кажуть «спрацьовувати». Правдою буде визнати: не тільки рядові мешканці «великого і могутнього», а й достатньо серйозні партійні чиновники чи представники промислової еліти виявилися неготовими до прощання із «соціалістичною реальністю». А ще більше неготовими до переходу у демократію як форму влади, де щось вирішує народ. Власне, отака реальність 1991 року найяскравіше проявилася саме у Криму. Компартійні чиновники вирішили осідлати «демократичну хвилю», організувавши референдум про відновлення автономного статусу регіону, дуже ретельно продумавши формулювання запитання у бюлетенях. Зараз модно, особливо у зрадників при владі в Криму (а певна частина з них вже тоді була в різних «виборчкомах», «республіканських рухах», «союзах на підтримку»), говорити – що ото ми спеціально тоді так закрутили, щоб мати змогу потім цим скористатися, щоб податися до «рідної гавані». Але це слова, не більше. Бо ніхто тоді не знав – ні секретарі обкомів, ні полум’яні борці із ними, що буде далі.
А далі демократичним шляхом вирішив народ Криму. Дали можливість повернути собі автономію: більш ніж 93% «за». На запитання “Чи ви за збереження СРСР в оновленій формі?” підтвердили теж 80% з гаком. Але так само демократично Верховна Рада ще УРСР відновила автономію в Криму у складі УРСР і внесла відповідні зміни в Конституцію.
Чого певні сили в Сімферополі та Москві зовсім не очікували. І, до речі, ніхто масово в Криму з цього приводу не протестував. Як і відносно спокійно було у період з серпня до грудня 1991-го – після серпневого путчу у Москві, проголошення незалежності України та підготовки до референдуму про незалежність 1 грудня. Причому на цьому референдумі 54% кримчани цілком демократично сказали «так» життю в незалежній Україні.
І от ця демократія зіграла потім злий жарт – як з Києвом, так і з Сімферополем. Обидві сторони діяли достатньо обережно та відверто уникали ескалації конфлікту. Це дозволило зберегти мир в регіоні. Але очікування, в кого першого здадуть нерви та витримка замість визначених продуктивних дій і зробила неможливим вироблення ґрунтовних засад співіснування Криму з Україною ще тоді, на початку 90-х. Так було запрограмоване взаємне хронічне нерозуміння. Але в чому ж воно полягає та як з ним можна та потрібно боротися?
Чого не вистачило – послідовності, грошей чи волі?
Про що треба пам’ятати і українській владі, і українському суспільству, коли мова йде про Крим? Про те, що на шляху демократії та поваги прав людини не можна йти на компроміси з власним сумлінням. Не секрет: Україна в першій половині 90-х років зробила для Криму чимало поступок. Сам факт існування на півострові усіляких «республіканських рухів та «блоку «Росія»» – тому підтвердження. Чому таке було можливим? А тому, що в Києві бачили, як на кордоні з Молдовою спалахнув конфлікт у Придністров’ї. Як реальністю стали Карабах, Абхазія та Південна Осетія, та й Чечня була «сном жахів» для будь-якого президента пострадянського простору. Враховуючи що Крим – це вісім Абхазій за кількістю населення, можна тільки уявити собі, чим могло тоді все закінчитися. А враховуючи повернення кримських татар на історичну батьківщину і, відповідно, появи «ісламського фактору» – роздмухати в Криму можна було ще ту біду. І оті поступки та навіть спроби реально працювати із «президентом республіки Крим» Мєшковим – це саме та ціна, яку треба було платити за відсутність крові та пострілів.
Однак постріли були, але вже іншого ґатунку – бандитського, що формував нову політичну та майнову реальність регіону. І дуже швидко стало зрозуміло, що усі балачки про «рубльову зону» та натяки на кшалт, “якщо що, то ми усі в Росію» - були нічим іншим, аніж прикриттям перерозподілу власності та сфер впливу. І в Києві, завдяки професійності спецслужб та єдності у бажанні ввести ситуацію в законне поле України, змогли вірно визначитися. Мєшкова, «блок «Росія»», «голову верховної ради Цекова» та інших прибрали, можна сказати, елегантно та майже без застосування сили.
А от далі – українська влада та еліта зробила фатальну помилку, що й «вибухнула» в 2014-му. Уникнувши загрози сепаратизму та збройного конфлікту, центральна влада знову почала «домовлятися». Тепер вже із тими, хто отримав сфери впливу та майно під бандитським прикриттям в першій половині 90-х. Складно буде знайти народного депутата ВР, який би не отримав в Криму якийсь «маєточок», залежно від рангу та «ваги». І коли автору довелося побувати в місцях свого дитячого відпочинку першої половини 90-х – в Місхорі та Гаспрі – приблизно через десять років, то дивиною було побачити усі ці котеджі та шалє прямо на територіях колишніх санаторіїв та будинків відпочинку. Зараз все це перетворилося на палаци та замки з височенними парканами та системами відеонагляду. Але почалося це задовго до окупації.
Отак і створювався образ держави через негідних представників її еліти, що забудовували, «дерибанили», скуповували чи «віджимали». Компроміс кримської еліти, вирощеної на кримінальному тлі початку 90-х, та еліти української, яка також постала на такому ж тлі – саме такий образ держави Україна вкарбувався в свідомості кримчан. Які в свою чергу потребували виключно утриманського підходу від держави. Кримчани проявляли це недвозначно – під гаслами «виживання» вони дерли захмарні ціни за відпочинок в бюджетних умовах, не бажаючи помічаючи своєї дотаційності.
Жителі Криму помічали тільки одне – той самий союз еліт, до якого їх не запрошували, але до якого вони б залюбки приєдналися, якби їх покликали. Але не кликали і це дратувало. І от майновий рівень накладався на політичний – і це створило таку «запальну суміш», яка й проявлялася спочатку в голосуваннях за комуністів та «регіоналів», а в 2014-му – за "рідну гавань".
Що показав «кримськотатарський фактор»
Всі 23 роки, з 1991 по 2014, у відносинах Києва та Сімферополя мав особливе значення кримськотатарський фактор. Депортований народ, що останнім з серед подібних жертв тоталітарного комуністичного режиму, повернувся на свою Батьківщину, звісно мав певний погляд на своє майбутнє. І тут треба зазначити, що обидві сторони – як офіційна влада України, так і представницька влада кримських татар у формі Меджлісу, не змогли обрати спільної і послідовної позиції. Адже проголошена кримськими татарами 1992 року на Курултаї мета – відновлення державності в межах України – в уявленні столичного чиновництва мало чим відрізнялася від сепаратистських настроїв Мєшкова і Ко. Перестороги з боку центральної влади були зрозумілі. Інша справа, що вони стали сутністю політики України щодо кримських татар. І це, м’яко кажучи, не посилило позиції Києва в Криму.
Політичний діалог президентів України та лідерів Меджлісу зводився до обіцянок та поступок. Політично ж Меджліс знайшов собі зручну нішу – співпрацю із національно-демократичними силами. Спочатку на тлі спільного дисидентського минулого – в лавах Народного руху, потім вже більш прагматично – у «Нашій Україні» Ющенка. При Януковичу Меджліс був позбавлений первинної ролі представницького органу, тобто українська влада зробила ставку на розкол серед народу.
Втім, при появі сепаратистської загрози наприкінці лютого 2014-го саме кримські татари чи не єдині реально протидіяли окупації та анексії. Але сили були нерівними. А офіційний Київ був далеко, щоб забезпечити підтримку.
Як знати, якби ідея про державність кримських татар в межах України, наприклад, у вигляді автономії, була б реалізована до 2014 року, то може й анексії не було б? Адже інших союзників України навесні 2014-го в Криму, окрім татар, не знайшлося. Здається, це привід серйозно замислитися на майбутнє. Це було б не лише актом історичної справедливості, а й істотно посилило б позицію Україні в світі щодо повернення злочинно відторгнутого Криму під свій контроль.
Як нам повернути Крим?
В чому головний прорахунок української еліти та України як держави щодо Криму? В тому, що не знайшлося керівника, який би взявся реалізувати в Криму у складі України реальний успішний ПРАГМАТИЧНИЙ проект розвитку для усього регіону та його мешканців. Коли були б поставлені амбітні цілі та залучені необхідні інвестиції. І ця історія успіху дійсно могла б міцно «зв’язати» регіон з країною, яка допомогла автономії зробити життя кращим.
Треба визнати: українська еліта замість Криму як «візитівки України» обрала Крим як власну «візитівку» зневаги до людей. Це жодним чином не виправдовує російської окупації та колабораціонізму сучасних жителів регіону. Але – то їх злочини та відповідати за них їм. А українцям треба добре вивчити урок про те, що безвідповідальна еліта призводить країну до дуже сумних підсумків, спокутувати які доводиться, на жаль, усім.
Що ж робити? Вже зараз готувати реальні проекти, завдяки яким повернення Криму буде шляхом до кращого життя і відкриття нових можливостей. Для всіх народів, які його населяють, а передусім – для корінного.
Віктор Чопа. Київ
