П’ята річниця анексії Криму: як «рідна гавань» стала пасткою
П’ять років тому сталося те, що сталося. Звісно, використання неприкритої військової сили, помножене на мегатонні пропагандистські зусилля, зробили свою справу. Сьогодні складно зрозуміти якім був розклад «за» чи «проти» тоді – нема ані соціології, якій можна було б довіряти, ані хоча б тверезого аналізу ситуації, що склалася нині, хоча б тому, що для здійснення такого аналізу треба мати дуже «холодну голову». Втім, нема й іншого: інформації про активний спротив окупації, в звичному, українському, розумінні цього слова. От і може у когось скластися враження: кримчани таки «за Росію». Чи це так? Спробуємо розібратися.
Коли головна мрія - повернути «усе, як було»
Уявіть собі людину, яка була вихована в родині, де одна частина родичів є військовими, а інша – працівниками бюджетної сфери радянського періоду. Всі вони є цілком лояльними до режиму та живуть на такому собі середньому рівні: є квартира («хрущовка» чи «брежнєвка»), в третині випадків – авто штибу «Жигулів» чи «Москвича», залежно від посад та звань – дачна ділянка в сільській чи курортній місцевості. І от такі родини переживають крах та розвал СРСР, увесь калейдоскоп 90-х із бандитським «бєспрєдєлом», зупинку економіки, приватизацію, демократію, гласність та відрізні купони. Якась невелика частина – максимум 10-15 % йдуть спочатку у бандити, а потім – в бізнес, ті, що вищі званнями та посадами – стають вже чиновниками у нових умовах, а більшість – перебуває спочатку в шоковому, а потім – в пристосованому до нових умов стані. Здебільшого – на межі виживання.
От приблизно це і є портрет пересічного мешканця Криму після 1991 року. Звісно, такі люди жваво реагували на політичні події, в них був достатньо високий рівень довіри до держави, адже від неї вони здебільшого й залежали по життю. Але ця залежність забезпечила їм головну проблему: жити власною думкою та розсудом в абсолютної більшості з них не було ані навичок, ані бажання – їм було простіше та зручніше коли вирішували за них.
Якщо проаналізувати шлях політичних уявлень середнього кримчанина від 1991 до 2014-го, то картина вималюється така: від наївного сприйняття «перебудови» та її гасел крізь втрату життєвого стрижня – до стабільної депресії щодо пострадянських реалій.
Після розвалу Союзу, саме в Криму постав цікавий різновид сепаратизму: мова не про те, щоб від’єднатися від одних та пристати до інших. Мета стояла ірраціональна – повернути «усе, як було», а той факт, що на місці спочилого Союзу утворилися нові держави – просто вважати якоюсь нісенітницею, не звертати на це уваги та й усе. Якщо в Україні таких було чимало, то що говорити про Крим, де зрадянщеність була не просто вищою, а природньою. От вам і підсумок: переважна більшість мешканців Криму були не готові до життя в новій «не радянській» дійсності, вони не просто її не сприймали, а вважали, що тільки із поверненням у «щасливе минуле» можна продовжувати жити звичним порядком. І отак, голосуючи на виборах в Україні спочатку за комуністів, потім – за «регіони», кримчани й плекали своє уявлення, що колись здійсниться їх дивакувата мрія.
«Back in USSR» по-кримські – що не так?
В 2014 році кримчани нібито повірили, що от воно - «те, що потрібно» повернулося. Лідери сепаратистів та зрадники України обіцяли – Крим стане частиною «великої Росії», будуть гарантовані високі зарплати та пенсії, новий рівень медичного обслуговування, соціальних гарантій і т. і. Тобто – поверталася та сама «міцна держава», що мала знову подбати та взяти на себе вирішення усіх проблем нових утриманців – кримських «ватників.
Ностальгія за Союзом та його втілення у свідомості пересічного громадянина в образі путінської Росії – це ще той предмет для психологічного вивчення. А що? Ядерна зброя є, протистояння із США – також, по ТБ – єдине вірне трактування усього й вся, навіть – є й свої «вороги народу» у сучасності, яких кличуть «лібералами» та «агентами Держдепу». Нібито, усе «як звикли».
Але змінилося головне – світ навколо та самі люди. Можна скільки завгодно перелічувати негаразди України, політичну нестабільність, безліч невирішених чи «заговорених» проблем, але не можна спростувати очевидної речі. При всьому цьому саме в умовах України є головне – вибір, яким будувати власне життя, яке обирати собі майбутнє. І кримчани цим от правом вибору користувалися на повну усі ці 23 роки – з 1991 до 2014-го. Адже оця їх «особлива думка», описана вище, була відома всій країні, могла викликати роздратування чи нерозуміння, але – ніхто і ніколи не збирався кримчан «ламати через коліно» чи нав’язувати їм щось – і зберігався у панівному становищі, усюди, де можна та не можна, той самий «русский язык», і при цьому маніфестацій регулярних щодо відстоювання власних прав та свобод не було. Чому? Та тому що ніхто на них не зазіхав!
І от – кримчани нібито отримали те, до чого так прагнули. Але втратили: можливість вибору, природне право на протест та необмежене право висловлення альтернативної думки. Спочатку їх це нібито не бентежило, навіть, подобалося – вони вважали, що потрапили у цілковито справедливу, правильну реальність, де нема місця нерозумінню їх, ще радянським «совком» сформованих уявлень.
І тут мешканці Криму і стикнулися саме із тим, чого вони так хотіли позбутися саме в Україні. Вони вважали, що їх не розуміє та не чує Київ, але виявилось, що їх також не завжди розуміє та чує Москва. Перші два роки в окупації пройшли під гаслом – «треба написати листа Путіну і все вирішиться». Не вирішилося: як стояли високі паркани, перекриваючи підхід до моря – так вони й залишилися, а маєтків на благословенному південному узбережжі для людей із пропискою від Москви «до самих до окраїн» все більше і більше, а міське господарство – теж, як було в кричущому стані – так все й, навіть дороги, що будуються – треба перекладати по два-три рази. Але от якщо до 2014 року ніхто не обмежував кримчан у праві на протест, і чогось вони таки домагалися, то тепер кожна така спроба проявити ініціативу – або наражається на заборону влади, або – скочується на маргінес, на який не звертають уваги, або – й до придушення силою доходить… Бо ж «Это Россия, детка».
Якщо є бажання прослідкувати цю кримську «історію хвороби» - заходьте в кримські групи на Фейсбуці: там можна прочитати усе, що завгодно – Фейсбук для мешканців Криму був і залишився майданчиком для висловлення думок та вимог. Багато там є чого: й наївного нерозуміння – як же ж так сталося, що сучасна Росія – це не СРСР, а жорстка капіталістична реальність, і гіркого визнання, що чиновники – дуже швидко зрозуміли, що будь що можна трактувати виключно на власну користь та відмахуватися від людей, що інший погляд на реальність, відмінний від офіційного – це вже майже злочин або робота на тих самих «агентів Держдепу». Але при Україні ніхто з кримчан не міг сказати, що вибору в них нема – не тільки на словах, а й на ділі – наприклад, на виборах, коли можна було прийти та проголосувати. А от тепер – його нема і в реальності, тому що справжня російська опозиція окупацію Криму не визнає, а жалітися усяким там «кпрф»» - безглуздо само по собі.
Ця пастка є вже фактом: якщо кримчани хотіли державу, яка усе за них вирішує – то вони реалізували це на всі 100-%. От тільки вирішує вона це в своїх інтересах, а не так як хотілося б обивателям. Раніше – можна було постояти з плакатиком «А я в …., домой хочу». А тепер – просто за несанкціонований пікет «свинтят» та й все. Ну що ж, як то кажуть – за що боролися. І тут нема в жодному випадку ніякого навіть сарказму – просто констатація очевидного: дорослі люди мають вирішувати та відповідати за свою долю самі. Кримчани цим очевидним для сучасної людини фактом знехтували. І розплачуватися їм за це – довго.
Віктор Чопа. Київ
