Черговий російський сюр: ювілей Солженіцина на гебістському тлі

Черговий російський сюр: ювілей Солженіцина на гебістському тлі

Аналітика
565
Укрінформ
Автор «Архіпелагу ГУЛАГ» став ідеологом чекістсько-імперської Росії, Пономарьов сидить «за перепост», Алєксєєва – пережила свій час…

Дійсно, правду кажуть: "ніколи такого не було і от знову те саме". Складно уявити, щоб в переддень сторічного ювілею визнаного запеклого борця із комуністичною ідеологією, в його рідній країні, яка ніби й відмовилась від неї, бурно розквітають найпотворніші її форми. І найголовніше та парадоксальне – оці реставратори «совка» вважають Солженіцина своїм.

Із могильщика комунізму – до нового ідеолога «рускаго міра»

11 грудня Олександру Ісаєвичу Солженіцину – 100 років. Здається, дата така, що напишеш «виповнилося б», але жити випало йому довго – помер він трохи більше десяти років тому, влітку 2008-го – а тому він є сучасником більшості із нас. Звісно, літературні вподобання справа особиста, але автор констатує: Солженіцина мені назвати великим письменником важко. Тому що, на суб’єктивний погляд, кращі його твори, саме за літературними критеріями, були написані на початку творчого шляху – це той самий «Один день Івана Денисовича», «Матрьонин двір» та «Раковий корпус». Інші ж – так звані «великі» романи та епопеї, від «В колі першому» до «Червоного колеса» сприймаються важко, занадто перевантажені деталями та політизовані. Але то, як кажуть, особиста думка.

А от як публіцист та постать політична, безумовно, Солженіцин займає місце поряд із такими титанами радянського дисидентського спротиву як Андрій Сахаров, Петро Григоренко, Володимир Буковський і наші – Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл. Саме незламність духу, упертість того самого «теляти», що буцалося з «дубом» системи, цю систему у підсумку й перемогли. І в падінні комунізму не остання заслуга саме Солженіцина з його проповідями. Його «великі» твори, здається й програють у літературному вимірі, саме з причини їх підпорядкованості іншій меті – обвинуваченню системи, зриву усіх пломб та печаток мовчання з трагічного минулого. Тому сприймати «Архіпелаг ГУЛАГ» та «Червоне колесо», передусім, треба як реконструкцію історичних подій. В «Архіпелагу» Солженіцин одним з перших на увесь світ сказав слово і про збройну боротьбу українських бійців УПА та «лісових братів» балтійських країн, про трагедію кримських татар та інших депортованих народів, а «Колесо» – книга куди більш «притягнута за вуха» до імпонуючої авторові імперської концепції російської державності. Так чи інакше, масштаб постаті переоцінити складно, та й не можна звинуватити Солженіцина у зміні переконань чи їх перегляді.

І тут виникає серйозна проблема. Тому що погляди письменника та мислителя, винесені з ГУЛАГу були відверто консервативними навіть для радянського суспільства, тобто Солженіцин пропагував повернення в дорадянську епоху, до отих самих форм державності заснованих на «православ’ї, самодержавстві та народності». Втім, відомо, що уявляти собі формат єднання влади та суспільства та реально його запроваджувати – це дві великі різниці. Не вдалося це ані російським монархам, ані – більшовицьким керманичам. І от Солженіцин чомусь думав, що у Росії 90-х ідея єдності влади та народу – матиме відгук. Не сталося: Борису Єльцину та його оточенню такі ідеї Солженіцина видалися надто утопічними, щоби втілювати їх в життя. Дали заслуженій людині після повернення з еміграції ефір на 15 хвилин щотижня протягом півроку, пар випустили – та й заспокоїлися.

І класик образився. Та пішов далі, фактично сформувавши підвалини доктрини «русского мира», тобто – ідеї присутності нібито природніх інтересів Росії в прикордонні та формування навколо неї нової геополітичної реальності – із приєднанням інших держав до цієї осі. Яких ж держав – ну зрозуміло, що в першу чергу, України та Білорусі, саме для цього з’явилися нічим не обґрунтовані твердження про те що «у вісімнадцятому столітті увесь Львів говорив російською», а також маячня про те, що білоруська мова – взагалі була створена більшовиками штучно і «спеціально». І от так, цеглина за цеглиною будувалося те, що тепер є ідеологічним прикриттям свавілля держави-агресора.

Президент РФ Володимир Путін та Олександр Солженіцин // Фото: Sputnik
Президент РФ Володимир Путін та Олександр Солженіцин // Фото: Sputnik

Втілювати програму Солженіцина взялася людина, яку ювіляр мав би на дух не переносити та опиратися її приходу до влади усіма можливими способами. Адже Володимир Путін – є продуктом системи ОГПУ-НКВС-КДБ, яка фактично була засновницею та реалізатором ГУЛАГу, в’язнем якої був і Солженіцин. Але, як це не дивно, вони зустрічалися, розмовляли, Путін посилався на Солженіцина та усіляко підкреслював свою пошану до нього. Що це було – гра чекіста на публіку? Чи треба визнати, уже з боку Солженіцина, що одного антикомунізму замало, щоб побороти в собі імперство, визнати нарешті право сусідніх націй на самовизначення, відмовитися від ролі старшого брата, який правий завжди та всюди?

Виявляється, що так. І парадокс Солженіцина саме в тому, що фундамент ідеології сучасної Росії, закладений ним, реалізується в злочинній формі окупації Криму, війні на Донбасі, тотальному порушенні прав людини та опозиції, яка скоро в Росії, очевидно, перейде до форми того ж самого дисидентства. Для такого повороту в РФ майже все готове.

Програма «Єдіной Росії», яка чимось попахує…

Те, що «потяг» російського імперства летить до тупику на смітнику історії – однозначно. Події розгортаються з якимись шаленими швидкістю та логікою, але «машиністи» вдають, що ситуація «під контролем». Причому, справа не в економіці, а саме в політичному підтексті. Судить самі.

Депутат від КПРФ Микола Харитонов пропонує відмінити «заднім числом» прийняте ще за Союзу визнання злочинним та помилковим вторгнення радянських військ до Афганістану, тобто визнати, що так робити можна та вірно. Як наслідок – агресія Росії проти Грузії, України та участь у війні в Сирії має отримати виправдання на законному рівні аж до шкільних підручників.

Чи от запроторення правозахисника Льва Пономарьова під арешт (не домашній!) на 25 діб за… перепост у Фейсбуці оголошення про несанкціоновану публічну акцію – «Марш матерів» проти сфабрикованої спецслужбістами справи так званої «Нової величі» – нібито екстремістської організації молоді, вигаданої конкретним співробітником ФСБ, що й не приховується. Стандартним покаранням у подібних справах був штраф. А отут – не умовне, а реальне майже місячне ув’язнення для 77-річного доктора фізико-математичних наук та на сьогодні лідера правозахисного руху Росії, а свого часу – співробітника та помічника академіка Сахарова.

Що це? А недвозначний сигнал того, що всю цю «гру в демократію» закінчено всерйоз і надовго. Корпорація спадкоємців НКВС-КДБ відверто демонструє усім: недоторканих нема, майте це на увазі, навіть якщо у вас є там якісь захисники в коридорах влади – все одно буде по нашому, якщо треба – сядете й не на 25 діб.

На такому тлі якось буденно пройшла звістка про смерть Людмили Алєксеевої – такої самої, як і Пономарьов, легенди правозахисного руху в СРСР, до речі, кримчанки з Євпаторії за народженням. Вона прожила довге життя – Алєксєєвій був 91 рік, але й в останні роки вона із величезними проблемами, але продовжувала свою роботу, говорячи про права людини із усіма – і Путіним в тому числі. Але вона пішла – як свідчення того, що в сучасній Росії Алєксєєви стали зайві.

Прем'єр-міністр РФ, голова
Прем'єр-міністр РФ, голова "Єдиної Росії" Дмитро Медведєв виступив за внесення до статуту партії етичних норм для її членів (8 грудня ц.р.) // Фото: ТАСС

А за день до того – на з’їзді безроздільно правлячої «Єдіної Росії» за пропозицією Дмитра Мєдвєдєва було затверджено рішення про заснування – дослівно – Вищої партійної школи та внесення в програму партії ідеологічної преамбули, ще дрібніші «лідери» придумали затвердити ще й «ціннісні орієнтири» члена «Єдиної Росії», що за змістом сімох наявних пунктів нагадують більше клятву юного піонера - не робити нічого поганого, та боротися за мир в усьому світі. Ідеологічна ж преамбула цієї нової «програми КПРС» – ті самі імперські тези, що їх колись заклав Солженіцин.

Що це все означає? Черговий сюр історії, притаманний Росії згідно з Орвелом. Відтак, нагадаю, «мир – це війна», а «правда – це брехня». І що, не так? Хтозна куди прилетить цей «потяг у вогні»? Звісно, можна не звертати на це все уваги, вважаючи, що України воно вже не стосується. Але це не так. Тому що усе це прямо вказує: спадкоємці Романових-Сталіна-Леніна налаштовані серйозно та владу у Росії нікому віддавати не збираються. А це значить – продовжувати її вони можуть лише за рахунок агресії, чергових її витків. І роль України в цьому контексті для кремлівських стратегів зрозуміла. А тому – хоч «дружбу» України з Росією припинено, ніхто провокацій та агресивного втручання в наше життя «з-за порєбріка» не відміняє. Отож, пильнуємо, щоб не було пізно!

…Ну, і як продовження сюра – саме на день ювілея Солженіцина, тобто на 11 грудня, Путін призначив зустріч із членами своєї оновленої ради з прав людини. Тут, як кажуть, без коментарів…

Віктор Чопа. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-