«Лихо без розуму» Юрія Бойка, або Вірним шляхом йдете, товариші, колишні «регіонали»!

«Лихо без розуму» Юрія Бойка, або Вірним шляхом йдете, товариші, колишні «регіонали»!

Аналітика
Укрінформ
На виборах країну чекає не лише поборювання постмайданних політиків – серед «папєрєдніків» теж заварюється колотнеча. І це – великий позитив для України

Оголошене головою політради партії «За Життя!» Віктором Медведчуком рішення про «одноголосне висування» Юрія Бойка кандидатом в президенти від «Опозиційної платформи – За Життя несподіванкою не стало. Після політичного «шлюбу» лідера фракції «Опозиційного блоку» з партією Вадима Рабіновича вже було зрозуміло, що саме до цього йде. Втім, вийшло якось незграбно: новина на партійному сайті «За Життя!» була чомусь опублікована із граматичною помилкою, але то – вже дрібниці.

«Канівська четвірка» - це назавжди

Чому саме Бойко? Відповідь на поверхні: його рейтинг все ж таки є вищім за рейтинг Рабіновича, він більш звичний та традиційний для базового виборця сходу та півдня, і все ж таки «крило Льовочкіна-Фірташа» в колишньому «Опозиційному блоці» мало отримати хоч якусь реальну преференцію від об’єднання із Медведчуком. За день до того Рабінович оголосив про зняття власної кандидатури з виборів та із ледь стриманим жалем сказав про те, що очолить список партії на парламентських виборах. Мовляв, «канівської четвірки» на цих виборах опозиції вдасться уникнути. Але про це – трохи згодом.

А от процеси, що охопили «Опозиційний блок» за останній тиждень публічно (а кулуарно вже два роки) заслуговують на аналіз. Не секрет, що в цьому політичному утворенні є три групи впливу. Дві головні – майже рівні за числом депутатів – це ті, хто орієнтуються на Ріната Ахметова та, умовно кажучи, є представниками інтересів тих самих «донецьких». «Обличчями» цієї групи є депутати Олександр Вілкул, Вадим Новінський, Наталія Королевська та голова «опозиційного уряду» без мандату Борис Колєсніков. Друга група – це представники Дмитра Фірташа та колишнього глави адміністрації президента при Януковичі Сергія Льовочкіна. Тут серед фронтменів можна назвати, окрім Бойка, Юрія Мірошниченка, Михайла Папієва, Миколу Скорика, Юрія Павленка. Є й куди менша за чисельністю група, що уособлює квоту, власне, Медведчука – це депутати Нестор Шуфрич, Тарас Козак та Василь Німченко. Є ще декілька більш-менш самостійних «гравців», як то брати Добкіни, наприклад. І об’єдналася уся ця строката кампанія в 2014-му році не з хорошого життя, а саме з необхідності політичного виживання залишків колишньої правлячої Партії регіонів після Євромайдану. До речі, «Опоблок» офіційно є політичною партією, але він складається з невідомих широкому загалу політичних утворень, що були задіяні у вересні 2014-го, щоб виправдати назву «блок». Ну, ніхто сьогодні не знає, наприклад про такі партії як «Нова політика», чи «Державний нейтралітет», чи «Партія розвитку України», давно усі забули й про «Україну – вперед!» (там колись була пані Королевська разом із футболістом Шевченком), не говорячи вже про «Трудову Україну» та ВО «Центр».

Уся ця складна конструкція приблизно два роки тому стала із різним ступенем швидкості розвалюватися. Першим пішов у самостійне плавання Рабінович, що утворив на місці ВО «Центр» ту саму «За Життя!», яку вдало розкрутив. Між групами Ахметова та Фірташа-Льовочкіна напруження почалось одразу і причини його були очевидними: так склалося, що головний фінансовий тягар утримання партії несли на собі структури Ахметова, а от публічним ефектом здебільшого користались Бойко та Льовочкін. Найбагатшу людину країни, за свідченням низки аналітиків, категорично не влаштовувало, що кандидатом в президенти мав стати не той, кого він вважає більш прийнятним (як було в 2014-му із Михайлом Добкіним від Партії регіонів, що набрав у підсумку майже вдвічі менше ніж його внутрішній суперник Сергій Тігіпко). Протистояння посилилося після того, як влітку цього року до «За Життя!» офіційно приєднався Медведчук та розпочалася чергова спроба об’єднатися «на трьох», але вже в рівних пропорціях.

Фото: УНІАН
Фото: УНІАН

З цього нічого не вийшло. Воно й не дивно: «донецькі» не люблять колишнього лідера СДПУ (о) ще з 2002 року, коли Медведчук з крісла глави адміністрації Леоніда Кучми паралельно керував президентською кампанією Віктора Януковича у 2004-му із відомим «помаранчевим» результатом. Тепер же знову постало те саме питання: очевидно, що ресурсів навіть в одного Ахметова більше ніж у Фірташа, Льовочкіна, Рабіновича, Шуфрича, Медведчука та Бойка разом узятих, а якщо ще додати до можливостей Ріната Леонідовича активи Вадима Новінського, то «усі питання» відпадають самі собою. І от, зрозуміло, що добре знайомий обом великим бізнесменам Олександр Вілкул вважається для них більш прийнятним кандидатом у президенти. А це – поперек горла що Бойку, що Льовочкіну, що Медведчуку. От тому тепер є кандидат Юрій Бойко від союзу Фірташа-Льовочкіна-Медведчука-Рабіновича (до якого вже встиг долучитися і депутат Мірошниченко, що раптом «згадав», що насправді очолює «Партію розвитку України»), а ахметівське крило «Опоблоку» має наздоганяти заклятих друзів. Так що опозиційне прокляття «канівського» ґатунку не оминуло й колишніх регіоналів. Але й це ще не все…

Чим більше – тим краще

Втім, двома кандидатами в президенти в «Опо» не обійдеться. Адже, коли Медведчук прийшов до «За Життя!», стало зрозуміло, що там не залишається місця для другого засновника партії – депутата від Харківщини Євгена Мураєва, що разом із Рабіновичем не вилазив є ефірів відповідних телеканалів, власником яких й був, але недалекоглядно їх продав. Пан Мураєв виявився не з слабкого десятку та в прямому сенсі за два-три тижні створив нову партію – «Наші», а через місяць вже заклеїв «нашими» бордами пів-країни та зібрався у президенти. А ще вже оголошено, що від партії «Основа» в президенти йде донецький бізнесмен Сергій Тарута (колишній мільярдер та все ж таки єдиний з певним проєвропейським «присмаком» кандидат на цьому фланзі, хоч і з ідеєю якогось дуже підозрілого «компромісу», якою він «атакує» країну з усіх бордів). Поки зберігають мовчання партії «Відродження» (а це такі серйозні люди як Геннадій Кернес та Віталій Хомутиннік) та «Наш Край» (а це – Олександр Фельдман та більш дрібні місцеві «князі»), які, може, не мають великого загальнонаціонального рейтингу, але є реальною силою на Харківщини та півдні країни відповідно. І – головний сюрприз, що може стати справжнім «головним болем» саме для колишніх «регіоналів» - це цілком вірогідне висування в президенти уродженця Кривого Рога Володимира Зеленського, політичної програми якого зараз не знає ніхто, але фактом є те, що він російськомовний шоумен і буде працювати саме із цією аудиторією у разі висунення.

Електоральний настрій українців станом на кінець жовтня - початок листопада 2018 року
Електоральний настрій українців станом на кінець жовтня - початок листопада 2018 року

А от тепер – тверезо поглянемо на соціологію – останнє репрезентативне опитування 10 000 громадян було проведене якраз наприкінці жовтня – початку листопада причому трьома соціологічними службами сумісно, що підвищує вагу його результатів (Див.  вище). Та й проведено опитування було вже після «ефекту Медведчука» в «За Житті», після появи Мураєва як самостійного політика та на тлі підвищення градусу протистояння «ахметівських» та «фірташевських» в «Опоблоці». І що ж ми бачимо? Рейтинг Бойка – 8,7%, другим вже «увірвався» в перегони серед колишніх «регіоналів» Мураєв із 5,1%, а от Рабінович після союзу із Медведчуком «просів» аж до 3,7%, Тарута – 1,3%. Але ж у Зеленського – 11% і це взагалі – навіть без, власне, заяви про намір балотуватися.

І що ж вимальовується? А те, що кандидати, які змагаються за голоси виборців південних та східних регіонів якраз і можуть поділитися акурат за цими регіонами: донецькі за походженням Бойко та Тарута можуть зійтися саме на Донбасі, Рінат Ахметов має величезні активи у Дніпрі та Запоріжжі – і саме ці регіони стануть плацдармом Вілкула, Мураєв, звісно, буде «окопуватися» у Харкові та якщо в нього вийде домовитися із «Відродженням» чи «Нашим Краєм» може вважати, що пристойний результат в нього вже забезпечений. І скрізь – у кожного «відгризе» своє Зеленський…

Але ключовим є те, що колишніх виборців Партії регіонів без окупованих Криму та ОРДЛО залишилося в Україні не більше 25% виборців. На всіх. Причому, якщо 2014 року дві третини з них на вибори просто не пішли, то зараз ті самі дві третини якраз прийдуть, третина, що буде ігнорувати і далі – це вже зовсім клінічні «ватні» випадки. Але при такому переліку кандидатів очікувати, що хтось з них може теоретично вийти у другий тур, не варто. Бойко завдяки багаторічній розкрутці та ресурсу телеканалу «Інтер» свої 8-9% отримає, Вілкул – завдяки ресурсам Ахметова та ТРК «Україна» ще свої 5-7%, Мураєв за вищеозначених умов – 4-5 %, Тарута – максимум 2-3%. Чи варто констатувати, що цього мало?

Такий розклад – це дуже добре для України. По-перше, це здорова політична конкуренція. По-друге, виявилося, що тільки одне нав’язливе бажання з Москви будь-що протиснути в українську публічну політику Віктора Медведчука зробило можливим отакий от погром у таборі «екс-регіоналів». Звісно, не варто розслаблюватися. Але вірогідність реваншу різних «опоблоків» знищують вони самі – власними незграбними діями та несамостійністю у стратегічних політичних цілях. Що ж, не будемо вважати це такою вже прикрістю. Скоріш – природнім для усіх штучних для України політичних об’єднань, та ще й з «центром управління польотами» відомо де.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-