Завжди «російський» Севастополь, або Коли диктатор несе дурниці, він стає смішним

Завжди «російський» Севастополь, або Коли диктатор несе дурниці, він стає смішним

Аналітика
1166
Ukrinform
Чим російський президент Володимир Путін схожим на угандійського диктатора Іді Аміна? Той теж проголошував себе тим, ким йому хотілося…

Інформаційний привід, як то кажуть, застав зненацька: президент Росії у розмові з мером Москви Сергієм Собяніним (Див. відео нижче) виправив підлеглого, коли той сказав, що Севастополь деякий час не перебував у складі Російської федерації (він і зараз не перебуває у її складі, а є окупованим, але Собянін – російський чиновник, тут все зрозуміло). Реакція «старого чекіста» не змусила чекати – спочатку він перебив мера, та сказав (мовою оригіналу) – «Юридически он всегда был в составе России», Собянін спробував викрутитися та зауважив, що завжди відносився до Севастополя як до міста-побратима. Але і це не пройшло – Путін вирішив закріпити свої роздуми окремою тирадою (знову мовою оригіналу): «Я сказал, что Севастополь юридически всегда был в составе России. Он был городом центрального подчинения и даже при передаче – незаконной передаче – Крыма из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Незаконной, потому что решение было принято Президиумом Верховного Совета РСФСР, Украины, а затем утверждено Президиумом Верховного Совета СССР. А по закону нужно было утверждать Верховными Советами республик и Верховным Советом СССР. Но даже при этом незаконном, по сути, процессе про Севастополь просто забыли, и он не передавался из состава РСФСР в состав Украины. Так что формально и юридически он всегда был в составе России». Підкреслимо, що ця думка пролунала з вуст не те щоб президента країни, а передусім – людини із юридичною освітою, це у цьому сюжеті важливо.

Ну… Навіть не знаєш із чого починати. Одна справа – суто обивательське зауваження до Путіна: а як же ж, якщо юридично Севастополь належав Росії, шістдесят років в ньому спокійнісінько функціонували органи влади УРСР та незалежної України, та й працювали б і далі – якби не анексія? Міська рада та міськвиконком Севастополя в радянські часи звітували перед Києвом, з бюджету УРСР отримували кошти і т. і. Так і після 1991 року – все те саме було із вже державними структурами незалежної України. Ба більше – зарплатню-то отримували у Севастополі в українській валюті, навіть офіцерам Чорноморського флоту вона перераховувалася з рублів – тому що на території України не ходять гроші іноземних держав. Ну, це якщо суто з царини формальної логіки, без якихось там юридичних чи історичних вивертів.

А от якщо заглибитися у документи…. то стає – ні, не страшно, а смішно. От дивіться, Путін наголошує, Севастополь юридично завжди був територією Росії чи то РРСФР. Далі він посилається на нібито незаконну передачу Криму із складу РРФСР до складу УРСР 1954 року та аргументує незаконність тим, що рішення приймали Президії Верховних Рад РРФСР та УРСР, а потім закріпила все це Президія Верховної Ради СРСР. А треба було, за юристом Путіним, все це робити на сесіях цілих Верховних Рад що РРФСР, УРСР так й усього СРСР.

От нема нічого гіршого, коли студенти-юристи погано навчаються в університеті, тим більше такому знаному, як Санкт-Петербурзький державний університет (за часів Путіна – звісно, Ленінградський та ще й імені А. А. Жданова). Здається, студент Путін під час лекцій із конституційного устрою рідної держави пропадав у «першому відділі», адже служити у КДБ було його ще юнацькою мрією. А от якби він був хоча б присутнім на задній парті, то почув би багато для себе корисного.

По-перше, з чого це Путін взяв, що саме і тільки Верховні ради РРФСР, УРСРС та СРСР могли приймати рішення про обміни територіями? Відкриваємо тексти «сталінських» конституцій 1937 року РРФСР та УРСР, які були чинними у 1954 році. Що бачимо – так, до 1954 року Кримська АРСР (а з 1945 року - область) значиться частиною РРФСР, Севастополь не згадується як окремий регіон чи місто центрального підпорядкування (ст. 14 Конституції РРФСР). Далі, в ст. 16 говориться, що територія РРФСР не може бути змінена без її згоди. А от у ст. 19 говориться про те, що відноситься до сфери ведення її органів вищої влади та органів державного управління, до яких відносяться Верховна рада РРФСР, Президія Верховної ради РРФСР та Раднарком РРФСР. І отут і є про встановлення меж усіх адміністративно-територіальних одиниць республіки від автономних республік до районів у складі областей. Візьмемо Конституцію УРСР того ж періоду: те саме про згоду на зміну території (ст. 15) та те саме про права вищих органів влади та державного управління – саме вони визначають межі областей у складі УРСР.

Про що це свідчить у першу чергу? А про те, що в Конституціях РРФСР та УРСР нема положення про виключну компетенцію Верховних рад республік щодо зміни території республік та встановлення меж її адміністративно-територіальних одиниць. Такі рішення можуть прийматися, з огляду на необхідність колегіального рішення, що зачіпає конституцію, як Верховною Радою, так і її Президією. Адже Президія завжди виконувала обов’язки оперативного органу керування між сесіями Верховних рад, що скликалися суто декоративно раз на півроку навесні та восени.

Микита Хрущов. Фото: Укрінформ
Микита Хрущов. Фото: Укрінформ

А тепер повернемося до 1954 року. Як розвивалися події? Восени 1953-го Микита Хрущов відвідавши Крим побачив його катастрофічний стан господарства внаслідок депортації кримських татар. Переселенці з чорноземних областей РФ не справлялися із посушливим кримським кліматом та ґрунтом, та висказали Хрущову своє обурення. В нього і з’явилася думка про передачу Кримської області до складу УРСР – бо ж маючи досвід господарювання у степових регіонах України, українці й дадуть раду сільському господарству у Криму та й Дніпро із конче потрібною півострову водою протікає територією України. Чи були супротивники у такого рішення? Звісно, були. Наприклад, перший секретар Кримського обкому КПРС Павло Титов, який був звільнений з посади за цю незгоду, а от голова облвиконкому Дмитро Полянський підтримав Хрущова, за що став «персеком», а потім взагалі зробив чудову компартійну кар’єру.

Далі. Обидві радянські республіки, згідно із своїми конституціями, не висловили заперечень щодо зміни свого територіального стану – одні відмовилися, інші – прийняли. Власне, це і сталося 19 лютого 1954 року – і від цього дня Кримська область разом із Севастополем (ніхто його й не збирався забувати – комуністи були ким завгодно, але не дурнями) стала частиною УРСР, а 1991 року – згідно із Актом проголошення Незалежності України – частиною нової незалежної держави, до речі саме цей Акт схвалили в тому числі і мешканці Криму та Севастополя на референдумі 1 грудня 1991 року 54 та 57 % голосів відповідно (Див. фото нижче).

Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р.
Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р.

Та тоді про що ж говорив Путін? Про який такий статус Севастополя як міста центрального підпорядкування? Про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, він мав на увазі загальносоюзний статус Севастополя як… бази Червонопрапорного Чорноморського флоту СРСР. Але! Це зовсім інші речі – і це також відомо навіть посередньому учню кожного юрфаку! Тобто: дійсно, Севастополь мав статус військово-морської бази (до 1941 року – навіть була така назва «Фортеця Севастополь»), але він розповсюджувався тільки на, власне, об’єкти флоту. І місто – як сукупність громадських установ та об’єктів не мало до цього ніякого відношення. Ну, простою мовою кажучи: дитячий садочок, який перебував на балансі флоту, тобто гроші і підпорядкування на нього йшло з Москви як столиці СРСР по лінії командування ВМС СРСР, а от такий самий дитсадок у місті – підпорядковувався міськвиконкому, що мав начальство у Сімферополі, а усі разом – у Києві, якби прикро це не було для Путіна. А навмисне плутання статусу Севастополя як міста та бази флоту – це давня маячня російської влади та пропаганди для обдурення співгромадян та виправдання своїх злочинних дій по анексії визнаної українською території.

Незнання таких елементарних речей – в першу чергу – очевидних юридичних норм з конституцій радянських республік – робить Путіна просто смішним. Ну що, нема у цілій Адміністрації Президента жодного кваліфікованого історика, що провів би лікнеп? Адже тоді стає зрозумілим оце все про «одразу в рай» та казки про ракети, що летять ледве не зі швидкістю світла. Блеф став головною ознакою режиму, а там, де можна і не старатися – то просто брехня задля внутрішнього спожитку «дорогих росіян.

І як це не смішно в квадраті, але у Путіна був такий собі попередник у історичних та юридичних відкриттях: це диктатор з Уганди Іді Амін, що полюбляв дув-уже великі за розміром ордени, погони та кокарди, а також – різні дивакуваті титули. Так він проголосив себе «володарем усіх звірів на землі та риб у морі, завойовником Британської Імперії в Африці загалом та в Уганді зокрема» та… «королем Шотландії»! Просто тому, що хотів роздратувати англійську королеву, яку, до речі ще й обіцяв зґвалтувати. Закінчив Амін погано, у вигнанні. Але все нові відкриття російського диктатора налаштовують на дуже сумні очікування – що далі? «Начальник Чукотки», «володар Аляски» чи одразу вже – Каліфорнії?

Віктор Чопа. Київ    

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-