Синод у Мінську: «Викрали у бідної РПЦ Україну»

Ну що ж, очікуване сталося. У понеділок на засіданні Синоду РПЦ в Мінську було прийнято рішення розірвати євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом. І на перший погляд, як сама подія, так і гучні заголовки «РПЦ розриває стосунки з Константинополем» повністю відповідають очікуванням. А напередодні, нагадаю, прес-секретар патріарха Кирила священик Олександр Волков пообіцяв, що «відповідь Священного Синоду» на рішення Константинопольського патріархату «буде адекватним і жорстким».

ЛИШЕ РОЗРИВ ЗВ'ЯЗКІВ

Але при уважному розгляді виявиться, що це рішення в обставинах, що склалися, та з урахуванням сторони, яка його приймає (Московський патріархат, як і все, що має визначення «московський», важко хворий на імперство) – найбільш м'яке з усіх можливих. Чому?

По-перше, через недавній, 22-річної давності, прецедент. Наприкінці лютого 1996 року Священний синод Константинопольського патріархату і той таки патріарх Варфоломій відновили для естонських православних дію Томосу 1923 року, перезаснувавши автономну Церкву під своєю юрисдикцією – Естонську апостольську православну церкву (паралельну до Естонської православної церкви Московського патріархату). Тоді Москва теж вважала це вторгненням у свої канонічні території і за принципом «що моє – то моє, а що твоє, то теж моє» оперативно призупинила євхаристійне спілкування з Фанаром. Так, формулювання тоді було м'якшим. Але ж і той випадок сильно відрізняється від нинішнього, набагато масштабного. Саме тому зараз євхаристійне спілкування перерване не під час надання Томосу, як тоді, а заздалегідь. (Не кажучи вже про те, що в травні 1996 року після низки переговорів, досить декоративних, але таких, що дозволяли Москві зберегти обличчя і говорити про «досягнення компромісу», євхаристійне спілкування з Константинополем було відновлено).

З іншого боку, заходи, вжиті Синодом РПЦ 15 жовтня, просто не могли бути більш жорсткими. Оскільки, згідно з універсальним законам дипломатії, бажано, щоб залишався резерв для більш жорстких реакцій відповідно до очікуваного – до скликання Собору, що заснує Помісну Православну Церкву; обрання її предстоятеля; отримання Томосу. Ось тоді можна буде чекати подальших погроз, проклять, анафем.

Втім, і тут список посилених дій від РПЦ вельми обмежений і швидко вичерпається. Тому від розгляду Московського патріархату потрібно перейти до аналізу дій його керівної структури – Московського Кремля.

ЗАСІДАННЯ РАДБЕЗУ ЯК ФОРМА ШАНТАЖУ

Якщо дивитися тверезим суворим поглядом, то інша подія, що сталася напередодні Синоду, сама по собі була настільки зухвалою, що важко підібрати слова обурення. Ввечері у п'ятницю, 12 жовтня, у Путіна в Ново-Огарьово відбулася терміново скликана оперативна нарада з постійними членами Ради Безпеки РФ. В якості учасників були заявлені перші особи держави, керівники силових служб (показово, що глави Росгвардії Золотова не було – можна, звичайно, сказати, що це не його профіль, але, думається, справа не в цьому...), «спецпредставник Президента з питань природоохоронної діяльності, екології і транспорту». У такому вигляді посада виглядає дивно? Але це, якщо не згадати, що вона була винайдена спеціально для Сергія Іванова, вихідця з КДБ, який раніше обіймав посади голови Радбезу РФ (1999-2001), міністра оборони (2001-2007). А на початок війни з Україною був керівником Адміністрації Президента (2011-2016).

Головним питанням порядку денного було зазначено: «Становище Російської православної церкви на Україні після винесеного синодом Константинопольського патріархату рішення приступити до надання автокефалії церкви України, скасування грамоти 1686 року про перехід Київської метрополії (показова помилка кремлівських «фахівців» з релігійно-канонічних справах, – ред.) під юрисдикцію Московського патріархату і заяви про відновлення ставропігії Вселенського патріархату в Києві».

Тобто Кремль, який постійно критикує українську владу за, нібито, втручання в церковні справи, сам не тільки реально в них втручається, а й відкрито підключає своїх силовиків до обговорення церковних питань в сусідній державі, яка і без того вже є жертвою російської агресії.

І, звичайно ж, відразу згадується інше засідання російського Радбезу – ранкове, у вівторок 25 лютого 2014 року. Тоді порядок денний була названий куди коротше: «Розвиток ситуації на Україні». Ну, а довгі наслідки добре відомі: через день, у ніч з 26 на 27 лютого «зелені чоловічки» захопили будівлю Верховної Ради АРК, після чого почалося розгортання спецоперації «Русская весна».

Можна не сумніватися, що Кремль до пожвавлення подібних спогадів саме і прагнув. Це відверте залякування, шантаж. Але головне питання – наскільки реальні ці загрози або їх можна вважати лише блефом? Думаю, на це питання сьогодні немає чіткої відповіді. Точніше, відповідь залежить від того, наскільки добре готові до подальшого розвитку подій наші силові структури. Якщо загрози кремлівських провокацій будуть нейтралізовані, причому, не тільки фізично, а й інформаційно, то подібні погрози Кремля залишаться лише блефом. Ось на цьому твердженні давайте поки і зупинимося...

ЗВИЧНА СТАРА ЛОГІКА

У заяві Синоду РПЦ про переривання зв'язків з Константинополем вже згаданий принцип «що моє – то моє, а що твоє, то теж моє» добре видно на різних прикладах. Але особливу увагу варто звернути на одну тезу. Ось вона в розгорнутому вигляді:

«Константинопольський Патріархат ніби не помічає, що Київська митрополія 1686 року, про повернення якої до його складу заявлено нині, мала межі, що істотно відрізнялися від сучасних кордонів Української Православної Церкви, і охоплювала лише меншу частину останньої. Київська митрополія наших днів як така включає в себе місто Київ і кілька прилеглих до нього районів. Найбільша ж частина єпархій Української Православної Церкви, особливо на сході і півдні країни, була заснована і отримала розвиток вже у складі автокефальної Руської Церкви, будучи плодом її багатовікової місіонерської та пастирської діяльності. Нинішнє діяння Константинопольського Патріархату — спроба викрасти те, що ніколи йому не належало».

Впізнаєте? Це ж логіка путінських промов («руської») весни 2014 року.

Перша заявка – 18 березня 2014 року в кримсько-судетської промови ВВП, який проголошував анексію Криму:

«Після революції більшовики з різних міркувань, хай Бог їм буде суддя, включили до складу Української союзної республіки значні території історичного півдня Росії. Це було зроблено без урахування національного складу жителів, і сьогодні це сучасний південний схід України». І далі вказані основні місця російської атаки: «...не допустити того, що відбувалося, та й зараз ще відбувається і в Києві, і в Донецьку, в Харкові, в деяких інших містах України».

Місяць тому, 17 квітня, дані тези отримали розвиток і конкретне географічно-топонімічне позначення на «Прямій лінії з Путіним»:

«Питання в тому, щоб забезпечити законні права та інтереси росіян і російськомовних громадян південно-сходу України — нагадаю, користуючись термінологією ще царських часів, це Новоросія: Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи, це всі території, які були передані в Україну в 20-ті роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили, бог їх знає (в пару до змін «Бог їм суддя», – О. К.)».

Це подібність стане ще більш явною, якщо подивитися брифінг за результатами Синоду, який дав глава РПЦ-шного МЗС митрополит Іларіон (Алфєєв). Розкриваючи зміст зазначеної вище тези, він теж назвав конкретні топоніми: «Та Київська митрополія (1686 року, – ред.) територіально не збігалася з нинішньою Українською православною церквою. Вона була значно меншою. Туди не входили такі території, як Донбас, південь України, Одеса і багато інших областей».

Таке перерахування, схоже, невипадкове. Мабуть, найбільш активна та різноманітна за прийомам протидія майбутній автокефалії (крім уже "засвічених" Почаївської та Києво-Печерської лавр) буде чинитися саме тут – на Донбасі, як прифронтовому, так і окупованому, а також в Одеській єпархії – давній вотчині сумно відомого митрополита Агафангела (Саввіна). Ну а теоретичне обґрунтування (втім, не оригінальне) під цю справу вже підведено.

РИЗИКОВАНА ЕКВІЛІБРИСТИКА

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, – той же абзац із заяви Синоду РПЦ про межі давньої Київської митрополії можна трактувати і в прямо протилежний бік. Адже колись в її складі були і землі, що нині входять до складу Білорусі, Польщі. І у 1923 році Польська православна церква отримувала автокефалію також від Константинополя, виходячи з того ж факту – неканонічності передачі в 1686 році Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату.

З'являється природне запитання: а чи не захоче претендувати на повну незалежність і Білоруська православна церква? Безсумнівно, що захоче. Але для цього їй ще потрібно пройти великий шлях, подібний до того, що пройшли УАПЦ і УПЦ КП. А поки, щоб показати свою силу і майже повний контроль над цією територією, доленосний Синод «Наша відповідь Фанару» Московський патріархат вирішив провести саме в Білорусі. І невипадково, що за день до приїзду в країну патріарха Кирила тут побував президент Путін (і прямо звідси полетів в Ново-Огарьово на Радбез).

Білорусь, світська більшою мірою, ніж релігійна, як і раніше залишається в ризикованому, підвішеному стані. Лукашенко, з одного боку, намагається вибити низькі, «братні» ціни на енергоносії, сировину. А з іншого – проводить антитерористичні навчання, в яких нейтралізуються «зелені чоловічки», і погрожує, що якщо що, то ого-го – вся Білорусь стане під рушницю. І знову ж, з першого боку, – особисто нейтралізує ці загрози, кажучи Путіну, який прибув до Могильова, що це «місто більше російське, ніж білоруське». Ну, хіба можна це зрозуміти інакше, ніж «приходьте і володійте нами».

Бацька, звичайно, геній політико-економіко-дипломатичної еквілібристики. Але рано чи пізно така багатовекторність закінчується погано.

Олег Кудрін, Рига.