Загибель 15 російських військових залишиться без “адекватної відповіді”
Росія втратила у Сирії літак радіоелектронної розвідки Іл-20. Загинули 15 російських військових. Ракету, яка вразила літак, випустила сирійська (тобто диктатора Асада) батарея ППО. Вразили випадково, бо цілили в ізраїльські F-16. Міністерство оборони Росії зробило заяву: ізраїльські літаки “прикрилися” російським літаком, “підставили” його під удар сирійської ППО. Тобто, винуваті в тому, що “свої” підстрелили “свого”, підступні ізраїльтяни. Отже, знову “ніж у спину”.
Російське державне телебачення та інші органи пропаганди, включаючи “ботів” у соціальних мережах, одразу завели антиізраїльську істерію аж до погроз і закликів оголосити війну Ізраїлю. Офіційні особи – генерал Конашенков, спікер міністерства оборони, та й сам міністр оборони Шойгу – висловилися так: “розцінюємо провокаційні дії Ізраїлю як ворожі і залишаємо за собою право на адекватні дії у відповідь” та “провина повністю лежить на Ізраїлі, і Росія залишає за собою право на подальші кроки у відповідь”. Однак головний начальник – президент Росії Володимир Путін – сказав щось зовсім інше, не войовниче: Ізраїль не збивав наш літак, це все ланцюжок випадковостей. Іншими словами – заспокойтеся, “адекватної відповіді” в сенсі війни не буде. Путін лише закликав ізраїльську сторону більше так не робити.
Зрештою, то все дріб’язок – різні там заяви і заклики. Головне питання: помститься у той чи той спосіб Росія за загибель 15 своїх військових чи проковтне? Адже якщо не прямо, то опосередковано Ізраїль таки причетний до їх загибелі. Власне, інтриги насправді нема: очевидно, що проковтне. І не тому, що вважає Ізраїль не винуватим у загибелі Іл-20, а тому що боїться його серйозно зачіпати.
Даний випадок чудово ілюструє, як насправді треба реагувати на агресію Росії. Політика Ізраїлю щодо Росії – чи не єдиний серед країн Заходу приклад єдино правильної і максимально ефективної реакції на агресивність Кремля. Головний принцип цієї політики – абсолютна відсутність страху перед Росією.
На жаль, усі інші країни Заходу, включаючи навіть США, більшою чи меншою мірою відчувають цей страх. Інколи він дуже простий – страх перед військовим вторгненням, інколи складний – страх, що велика і ядерна непрогнозована Росія може щось таке утнути, що життя на Землі закінчиться. Тому з Росією, впевнені на Заході, треба поводитися дуже обережно, зайвий раз не дратувати, бути максимально толерантними до неї. Твердість, звісно, потрібна, але шляхи до діалогу з росіянами завжди мають бути відкриті.
Кремль дуже довго – ціле століття! – добивався цього страху. Він – головний інструмент впливу Росії в світі, і завжди був більшим, ніж того Росія заслуговувала з огляду на її економічну потугу. Коли є страх, тоді є шантаж, заснований на цьому страхові. Тому Кремлю найбільше подобається, коли з ним “ведуть діалог”. Кожна заява закордонного політика на кшталт “з Росією треба говорити”, “не можна закривати можливості для спілкування”, “важливо зрозуміти Росію” – це найприємніша в світі музика для кремлівських вождів. А якщо хтось сказав: “треба враховувати національні інтереси Росії поза її офіційними кордонами” – то це взагалі вершина досягнень російської дипломатії шантажу.
Ізраїль теж ніколи не відмовлявся укладати з Москвою різного роду і таємні, і відкриті угоди чи джентльменські домовленості, погоджувався не заважати російським інтересам, але ізраїльтяни ніколи не робили цього вимушено, в сенсі – зі страху перед цими непередбачуваними і страшними варварами-росіянами. Кого-кого, а росіян Ізраїль знає як облуплених, у нього багатющий досвід війни з ними на Близькому Сході. Якщо це треба для безпеки своєї держави – ізраїльтяни домовляться з ким завгодно і про що завгодно, не вигідно – не домовляться, а своє захищатимуть усіма наявними засобами без будь-якого пієтету перед супротивником. Ізраїль так робив і в перші роки свого існування, коли зі зброя у нього було тільки найпростіша, і тим більше так він чинить сьогодні, коли має потужну сучасну армію.
Ось і зараз, коли вже який рік палає війна у сусідній країні, з якої виникають ті чи ті загрози для Ізраїлю, він, виявляється, має негласні угоди з Росією. Російський генерал Конашенков, який озвучував офіційну версію причин втрати Іл-20, поскаржився, що ізраїльтяни повідомили росіян про свою атаку на об’єкти Асада лише за хвилину до її початку, що не дозволило вивести російський літак з небезпечної зони. Тут варто затриматися на хвилинку, бо дуже цікаво!
Отже, Ізраїль зобов’язався попереджати Росію, якщо атакує Асада? Ось попередив (за хвилину чи за місяць – то інша справа), і що далі? Росія прибрала свої літаки, вивела з небезпечної зони своїх військових. І все? Асад – союзник Росії, вони пліч-о-пліч воюють з “міжнародним тероризмом” і за цілісність та незалежність Сирії. Разом, так би мовити, кров проливають. Росія захищає Асада – своєю дипломатією та своїм військом. Чи не захищає? Адже Ізраїль безборонно (з боку Росії) раз у раз б’є по Асаду та іранських силах у Сирії. Чому Росія не захищає своїх союзників? Відповідь може бути лише одна: тому що боїться Ізраїлю. А боїться через те, що добре знає: Ізраїль відповідає спочатку потужним ударом, і тільки потім може поговорити про “діалог”.
Було б дуже добре і корисно, якби і Захід, і Україна затямили це елементарне правило відсічі агресору, якого послідовно, усю свою історію дотримується Ізраїль: злякався – програв! На війні (а з Росією йде війна, і жодна “гібридність” цього не скасовує), як і в будь-якій іншій серйозній сфері людської діяльності, вирішальне значення для перемоги має психологічна стійкість, впевненість у власних силах, здатність у критичні моменти поставити на кін все (як той солдат, що під вогнем ворога піднімається з окопу в атаку), вміння долати власний страх, які б вагомі причини його не викликали.
Юрій Сандул. Київ
