Нова брехня Кремля про загибель МН-17: як виглядає цейтнот і цугцванг одночасно

Нова брехня Кремля про загибель МН-17: як виглядає цейтнот і цугцванг одночасно

Аналітика
866
Ukrinform
Презумпція невинуватості, на яку так розраховував Кремль (“а вы докажите!”), розчинилася у кількості російських злочинів і брехні навколо них

Сьогодні міністерство оборони Росії на спеціальному брифінгу заявило: 1) ракета, якою збили літак рейсу МН-17 на Донбасі у липні 2014 року, належала військовій частині, розташованій в Україні; мовляв, її туди відправили з заводу ще в грудні 1986 року; 2) фото та відео, які свідчать, що зенітно-ракетний комплекс “Бук”, з якого була випущена ракета по літаку, прибув з Росії – фальсифікація.

Чи є сенс зараз детально перераховувати усі попередні версії Росії про загибель МН-17? Чи звертати увагу на хиткість нових російських “доказів”? Приміром, елементарне запитання: як гриф “цілком таємно” міг чотири роки стримувати Кремль оприлюднити доказ на свою користь у справі, за якою на країну вже наклали болючі санкції і звинувачують у вбивстві сотень людей? Немає відповіді (яка ще «секретність» в такому випадку) – і все сиплеться.

За чотири з лишком роки, що минули після трагедії, міжнародне слідство більш ніж переконливо і ґрунтовно довело, що злочин скоїла Росія. Вже давним-давно інтрига у цій справі полягає не в тому, хто збив літак (убив 298 людей), а в тому, чи будуть злочинці покарані.

Очевидно, що нові “докази” від МО РФ – це брехня. Так само очевидно, що мета цієї брехні – засмітити інформаційний простір, відтягти час, коли обвинувачення, висунуті Росії, почне розглядати суд, – недосяжна. Світ (а не тільки Україна) відреагують швидко і однозначно. Вже реагують: держсекретар з питань оборони Великої Британії Гевін Александер Вільямсон назвав заяву міноборони Росії щодо провини України за збитий “новим прикладом російської дезінформації”. У кінцевому підсумку кожна нова російська “версія” злочину (кожна з яких – намагання перекласти провину на невинного, що само по собі є злочином) обов’язково ще більше дискредитує Кремль.

Важко повірити, що у Кремлі не розуміють цієї очевидності. Тоді чому кремлівські керманичі знову й знову нагромаджують відверту брехню, закопуючи самих себе ще глибше?

Ситуація і навколо загибелі рейсу МН-17, й інших злочинів, очевидно вчинених Росією (від застосування хімічної зброї в Сирії до кібервтручання у вибори в країнах Заходу) нині така, що Кремль вже не може обирати, як йому діяти. Він вже робить так, як мусить робити, а не так, як хоче. Кількість явно перейшла у якість. Презумпція невинуватості, на яку так розраховував Кремль (“а вы докажите!”), розчинилася у кількості російських злочинів і ще більшої кількості російської брехні навколо цих злочинів. На Заході вже ніхто нічого доводити Росії, за великим рахунком, не збирається. Репутація Росії кардинально змінилася на суцільно негативну, за якою всі вважатимуть її винною навіть тоді, коли раптом якимось дивом буде невинуватою.

Це і є відсутність вибору. Мовчати і не виправдовуватися не можна, бо це означатиме фактичне визнання провини. Виправдовуватися (як варіант – зводити наклепи на невинуватого) – ще гірше, бо нова брехня тільки додає доказів проти тебе. Цейтнот (брак часу) і цугцванг (будь-який хід програшний) одночасно, висловлюючись шаховою термінологією.

Щось треба говорити (робити), а сказати (зробити) – нічого. Ось і виходить, те що виходить: приміром, інтерв’ю двох російських “представників бізнесу середньої руки”, котрі виглядають саме так, як і повинні виглядати “кіллери” – не обтяжені інтелектом та освітою молодики (розумних та освічених у вбивці не беруть), не здатні логічно й емоційно переконливо викласти “легенду” (їхня службова спеціалізація поза публічною діяльністю), та й сама “легенда” вигадана нашвидку, з безліччю дрібних і не дрібних “проколів”. Мовчати, коли британці оприлюднили імена російських агентів, які отруїли Олега Скрипала та його доньку? Це називається “проковтнули язика”, “мовчать, бо нічого сказати, отже – винуваті” тощо. Отже, треба щось говорити. Сказали, і тепер весь світ сміється з Росії (саме з Росії, а не з “ПетроваБоширова”). Це і є результат цугцвангу й цейтноту одночасно.

Кремль ще з часів СРСР у зовнішній політиці суворо дотримується принципу ніколи публічно не визнавати своїх злочинів. Що б не сталося, Росія – не винувата, які б неспростовні докази цього не існували. “Ні!”, “Не ми!”, “Нас там не було!”, “Вигадки!”, “Наклеп!”, “Антикомунізм!”, “Русофобія!!” Непублічно, за замовчуванням, на секретних перемовинах – можна, але то виняток. Досить ефективний, до речі, принцип, якщо його дотримуватися послідовно і неухильно. Кремль так і робить. Здавалося б, від цього принципу варто відмовлятися у справді критичні моменти, як-от зараз, коли Росії вже ніхто ні в чому не вірить. Однак у тім то й справа, що від усталеного і звичного принципу неможливо відмовитися саме у кризові моменти. “Коней на переправі не міняють” – це якраз про такий випадок. Коли уся зовнішня політика десятиліттями заточена на цей принцип, коли на цьому принципі навчені і виховані кілька поколінь дипломатів, розвідників і чиновників загалом, то різка відмова від такого принципу обов’язково закінчиться хаосом, а отже ще більш непрогнозованими наслідками. Тут тільки почни каятися, і потім цей процес не зупинити – надто багато злочинів проти людства скоїв Кремль за останні років сто.

Ми можемо тільки порадіти, що Росія, Кремль опинилися у такій ситуації цугцвангу й цейтноту. Але радіти мало, нам треба ще навчитися максимально ефективно (хоча б у інформаційній війні з Росією) використовувати вимушені кремлівські “ляпи” на кшталт російських любителів шпилю собору в Солсбері.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>