Росія не відступає. На що зміниться патова ситуація?
Спеціальний представник державного департаменту США з питань України Курт Волкер в інтерв’ю українському телеканалу “Прямий” заявив: якщо Росія погодиться на імплементацію “мінських угод”, то лише тоді можна говорити про скасування санкцій США. Якщо ж не погодиться, вважає спецпредставник, то “ми раз у раз застосовуватимемо такі санкції до Росії, доки вона не почне співпрацювати для пошуку рішення”.
Що ж, це правильна позиція США. Жодних поступок агресору, тиск треба посилювати до повної перемоги, тобто — до звільнення окупованих агресором українських територій.
Принагідно зауважимо, що пан Волкер останнім часом дуже часто говорить з журналістами, і завжди його слова — на безумовну підтримку України і безумовне засудження дій Росії. Така публічна активність спецпредставника держдепу США на перемовинах з Росією з українського питання є непрямим, але достатньо переконливим доказом, що згадані перемовини зайшли в глухий кут і фактично припинилися. Якби вони тривали, якби експерти з обох сторін щось узгоджували, сперечалися, готуючи якісь спільні рішення для своїх шефів — Курта Волкера та Владислава Суркова, - то у Волкера просто не було б часу для журналістів, а головне — він, звісно ж, утримувався б від жорсткої критики партнера по перемовинам.
Так, непоступливість Росії щодо Донбасу є очевидною. Ідея миротворців ООН тихо вмерла, її вже не згадують навіть у нашому МЗС. Вмерла, бо Росія не хоче йти з Донбасу, а без цього нема жодного сенсу у миротворцях ООН. Заглух і весь так званий “мінський процес” з його “нормандським форматом” - з тієї самої причини.
На що зміниться нинішня патова ситуація (не може ж вона бути вічною!)? Варіанти, як-то кажуть, можливі, і всі вони залежать від того, хто і чим врешті-решт поступиться. З нашого, українського, боку всі мислимі поступки вже давним-давно зроблені, але Росія вимагає, по суті, не поступок, а капітуляції. Отже, нам залишається терпіти окупацію в очікуванні того історичного моменту, коли Росія змушена буде відступити. Звісно, маємо не тільки терпляче чекати, а й максимально сприяти наближенню згаданого моменту.
США — єдина сила у світі, яка має потенцію “переламати” Росію (Євросоюз, на жаль, такою силою не є), тому саме американська позиція, американська політика щодо Росії нас турбує насамперед. Якщо американські санкції проти Росії посилюватимуться доти, доки Кремль не відступить (як стверджує Волкер), тоді все гаразд. Оптимізму додає й те, що претензії США до Кремля аж ніяк не обмежуються тільки його агресією проти України. Вже є довжелезний список цих претензій, і кожного дня він тільки збільшується, бо, повторимо, непоступливість Росії очевидна, і не лише щодо Донбасу.
Росія зараз активно маневрує, точніше — намагається маневрувати, шукаючи зближення з Європою (Німеччиною та Францією), яка значною мірою залежна від російських енергоносіїв і яка відверто боїться війни. На даний момент Кремль використовує проблеми Європи з біженцями-мігрантами, обіцяючи їй допомогу (мовляв, Сирія прийме назад біженців). Та всі ці маневри не дадуть бажаного для Кремля результату, якщо політика США щодо Росії розвиватиметься так, як вона розвивається сьогодні: поступове посилення санкцій, скорочення політичних, економічних, культурних контактів, розташування військових сил НАТО і США у Східній Європі, масштабна модернізація озброєнь, тощо. Згадане нами висловлювання Курта Волкера — лише краплина в морі переконливих доказів, що окреслена американська політика щодо Росії — це серйозно і надовго. Утім, жодних гарантій нема і бути не може.
Але найгіршою для України стратегією було б покладатися виключно на американську допомогу. Нібито й банальна істина, ніхто ніколи вголос не скаже, що США, мовляв, самі все зроблять за нас. Однак на ділі, на превеликий жаль, нерідко саме так і виходить. Санкції України щодо Росії аж ніяк, м’яко кажучи, не переважають американські. На дипломатичному фронті ми досі не спромоглися відповісти Росії хоча б так, як це зробила Грузія десять років тому (і дотримується цієї лінії десять років). Ми досі не розірвали деякі українсько-російські угоди при очевидній їхній шкідливості для інтересів України (див. нинішню ситуацію в Азовському морі). А про американську оцінку ефективності наших політичних та економічних реформ краще не згадувати.
Тому, як не дивно це може виглядати на перший погляд, пріоритетом української зовнішньої політики має бути не Росія, навіть не Європа, а США. Від того, як буде вибудоване стратегічне співробітництво (і чи буде взагалі це стратегічне) України і США визначальним чином залежить, чи зможемо ми (і коли саме) повернути загарбані агресором українські землі.
Юрій Сандул. Київ
