Волинське загострення

Волинське загострення

690
Ukrinform
Нові “міни” історичного примирення України та Польщі

Заяви польських політиків у 75-ту річницю Волинської трагедії в Польщі не дають підстави вважати, що Київ і Варшава у видимій перспективі наближатимуться до історичного примирення. На жаль, навпаки, спостерігається процес накручування спіралі емоцій, що, очевидно, шкодитиме українсько-польським відносинам, і не лише у площині історії. 

“ВОЛИНСЬКА” ПРИСЯГА МОРАВЕЦЬКОГО

Упродовж останнього тижня у Польщі відбулося багато заходів із відзначення “Національного Дня пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої”, офіційно встановленого в 2016 році. Майже всі польські державні мужі висловилися з цього приводу, повторюючи різними словами одні й ті ж ключові меседжі: запорукою примирення між Україною і Польщею є “історична правда”, тобто визнання українцями завданих кривд полякам у роки Другої світової війни; Варшава ніколи не погодиться на прославляння в Україні ОУН і УПА та їх лідерів; Київ мусить зняти мораторій на проведення поляками пошуково-ексгумаційних робіт в Україні, а кожна жертва   антипольського “геноциду” на нинішніх західноукраїнських землях має отримати свою могилу і хрест на ній. У цьому контексті варто відзначити виступ прем'єр-міністра Матеуша Моравецького, який після покладання вінка до пам'ятника жертвам трагедії у Волинському сквері у Варшаві перед усіма присутніми у світлі телекамер офіційно дав обітницю “не припиняти зусиль, поки не буде з’ясовано всю правду і поки кожен з тих, хто був жорстоко вбитий, не буде вшанований”. Складно не погодитися з останнім твердженням: усі загиблі  під час цих глибоко трагічних подій у роки Другої світової війни мають бути гідно вшановані. Йдеться про всі жертви, і з обох сторін. 

Фото: Krystian Maj/KPRM
Фото: Krystian Maj/KPRM

Проте, на жаль, у Польщі спостерігається тенденція “промовчати” про жертви іншої сторони, “утопивши” їх мовою цифр: мовляв, їх  було в рази менше. Такий аргумент вживають усі політики, включно з президентом Анджеєм Дудою, який у минулу неділю на Волині заявив, що під час цих трагічних подій загинуло 100 тис. поляків і лише 5 тис. українців, наголошуючи, що “вражає диспропорція”. У цьому місці хотілося б зауважити, що історики й досі сперечаються щодо кількості жертв з обох сторін, що дає приводи до відвертих спекуляцій: у Польщі ці цифри “гуляють” у діапазоні від 60-ти до понад 200 тисяч. У випадку українських жертв ситуація прямо протилежна: польські політики та діячі так званих “кресових” організацій говорять про 2-3 тисячі українських жертв, натякаючи на майже випадковість їх загибелі. Часто вживається також аргумент, що українські жінки, діти, старі люди гинули “заодно”, бо мовляв вони були щитом для посиленого гарнізону УПА, який дислокувався у тому чи іншому селі. Відтак, при знищенні цих боївок УПА випадково гинули прості люди. Тобто, поляки зовсім не хотіли їх вбивати, але так вийшло. Взагалі, торг на цифри є дуже цинічною справою, яка часто слугує або виправданням або, навпаки, звинуваченням іншої сторони у злочинах. Це дуже добре розуміє церква у Польщі, а тому не втручається у політично-патріотичні наративи. Дуже символічно, що польську римо-католицьку церкву не видно у “волинській” дискусії, адже вона розуміє, що тема є невдячною. Для Бога немає різниці польська чи українська це жертва і скільки було вбито — десять осіб чи тисячу. Смерть невинної істоти має боліти однаково, а не за національною ознакою. Українська сторона саме хоче такого, християнського підходу, коли разом, українці і поляки, вшанують жертв братовбивчого протистояння. Натомість, польська сторона не готова до цього, наголошуючи, що таким чином українці хочуть зняти з себе відповідальність за злочини на Волині. Навряд чи українці хочуть зняти відповідальність за провини своїх предків. Радше йдеться про те, щоб і до їхніх жертв ставилися з належною повагою.

“ПРОВОКАЦІЯ” І САГРИНЬ

У якомусь сенсі нинішня річниця Волинської трагедії не відрізнялася б у Польщі від попередньої, якби не одне “але”. Наступного дня після недільного відкриття меморіалу загиблим українцям у Сагрині в 1944 році за участю президента Петра Порошенка, воєвода Люблінського воєводства, де відбувся цей захід, Пшемислав Чарнек зазначив, що у Сагрині сталася “провокація”, оскільки в регіон приїхала “одна чи дві тисячі українських націоналістів”. Принагідно, він подякував польським силовикам за гарантування безпеки, оскільки ніколи невідомо, що може статися, коли приїжджає до Польщі відразу стільки націоналістів з України. 

Ще раз — державний чиновник (аналог українського голови облдержадміністрації) називає президента сусідньої держави - країни, яка вважається стратегічним партнером Польщі, “провокатором”. Голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима назвав це найгіршим висловлюванням польського чиновника про Україну і українців з часів появи демократичної Польщі в 1989 році. Складно не погодитися з цим твердженням. Провокативним, на думку, воєводи є те, що українці посміли вшанувати пам'ять загиблих у Сагрині у символічну річницю “кривавої неділі” 11 липня 1943 року - за версією польської історіографії одночасного нападу УПА на близько 100 польських населених пунктів на Волині. На його переконання, українці повинні були це зробити в інший час, адже Волинський злочин і 11 липня — день, “зарезервований” для польських жертв, а не для українських. Тут якраз проявилася ключова різниця у підходах: Польща розглядає злочини на Волині виключно як трагедію власного народу, виносячи українські жертви за дужки. Натомість, українці хочуть, аби Волинська трагедія була спільною подією, в рамках якої можна було б вшановувати як польські так й українські жертви. Варто відзначити, що нікого з польських державних чиновників найвищого рівня не збентежив факт, що президента сусідньої держави, з-посеред інших українців названо провокатором. Ніхто навіть і не намагався тонувати висловлювання Люблінського воєводи, назвавши їх, наприклад, занадто емоційними. Натомість, воєводу фактично підтримав голова канцелярії глави уряду Польщі Міхал Дворчик, який також назвав вшанування у Сагрині “політичною провокацією”. Тобто, очевидним є факт, що воєвода Чарнек, може, і проявив власну ініціативу, але отримав на це “добро” з Варшави.

Варто зауважити, що воєвода не зупинився на цьому, а ініціював звернення до прокуратури проти голови Українського товариства у Любліні Григорія Купріяновича. Діяч української меншини звинувачується у порушенні закону, прирівнюючи вбивство в Сагрині “кількох сотень українців” до "вбивства 130 тис. поляків на Волині". На думку Чарнека, українець зневажив цим польський народ, що підпадає під кримінальну відповідальність до трьох років позбавлення волі за "заперечення злочинів українських націоналістів" у світлі положення закону про Інститут національної пам'яті Польщі. Звісно, що Купріянович нічого такого не говорив й абсолютно очевидно, що ця справа розвалиться у суді, якщо вона туди потрапить. Важливо інше: цей крок, очевидно, треба розглядати у контексті спроби залякати українську громаду в Польщі, аби вона не була занадто активною у “волинських” питаннях і не дратувала поляків. 

Чи повинен був люблінський воєвода називати мирно налаштованих українців на чолі з президентом “провокаторами” й ініціювати кримінальну справу проти одного з них. Це питання залишається риторичним. Принаймні для української сторони.

ДУДА І ЗАКОН ПРО ІНП ПОЛЬЩІ 

Якщо хтось в Україні ще розраховував на швидкі зміни до закону про Інститут національної пам’яті Польщі, в якому з лютого цього року функціонує так звана “українська поправка”, то він дуже помилився. Всі крапки над “і” в цьому питанні остаточно розставив польський президент. Розповідаючи після саміту НАТО у Брюсселі польським журналістам про прохання Порошенка змінити польський закон про ІНП, Дуда зауважив, що в українців у самих “стирчать вуха”: з 2015 року в Україні функціонує закон, яким “прославляються” злочинні в Польщі ОУН та УПА (закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті» - ред.). Відтак, польський лідер натякнув, що навряд чи українцям варто розраховувати на якісь зміни в питанні закону про ІНП, поки функціонує згаданий український закон, хоча формально він зробив усе від від нього залежне — подав положення “української” поправки на розгляд Конституційного суду. 

Можна припустити, що у світлі слів президента, КС Польщі ще довго вивчатиме цей закон. А поки його вирішив протестувати люблінський воєвода, який саме на підставі цих положень закону по ІНП вирішив подати до прокуратури на громадянина Польщі українського походження Купріяновича. А може, його і взагалі вже ніхто не чіпатиме. Принаймні, голова канцелярії польського прем’єра Дворчик вважає абсолютно потрібним прирівнювання в польському законі про ІНП українського націоналізму до двох інших тоталітарних режимів — комуністичного і нацистського. 

Варто звернути ще на інші слова польського лідера. Він задав риторичне питання: чому українська сторона наклала мораторій на ексгумації в Україні?

“Чи хтось боїться, що завдяки ексгумаціям буде дійсно виявлено й абсолютно доведено історичну правду, скільки людей спочиває у цих братських могилах (на Волині)?”, - запитує президент Дуда. Очевидно, що польський лідер дещо загубився у причинно-наслідкових зв’язках. Призупинення відбулося не тому, що українці бояться виявлення дійсної кількості польських жертв на Волині, а тому, що упродовж 2014-2017 років на півдні Польщі проросійськими силами систематично, за мовчазною згоди польської центральної та місцевої влади, знищувалися українські місця пам’яті. У світлі відсутності впродовж трьох років будь-якої реакції на це з боку Варшави, Київ наважився на цей, дійсно дуже складний крок. Українці аж ніяк не бояться історичної правди, правди по кількість жертв, які ще потрібно буде встановити. І перед українцями ще багато домашньої роботи в цьому питанні, але вона стоїть і перед поляками. Порозуміння завжди досягається шляхом компромісу, поступок, а не мовою ультиматумів і нав'язування своєї, як комусь здається, єдино правильної думки. Так це не працює, і не такою є формула християнського прощення. З іншого боку, складно працювати над виходом з кризи і розраховувати на швидкий результат в умовах постійного підкидання нових “мін”, зокрема внесення “українських” поправок до закону про ІНП чи спроби застосувати ці поправки на практиці через прецедент голови Українського товариства у Любліні. Залишається все ж сподіватися, що здоровий глузд візьме гору і сторони замість накручування спіралі непорозумінь та емоцій, врешті візьмуться за розв’язання історичних проблем. Адже перед обома країнами безліч спільних викликів, і відступати нікуди, бо позаду обох — Москва.

Юрій Банахевич, Варшава

Перше фото: Krystian Maj/KPRM

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-