Чергова річниця Волинської трагедіЇ: поряд, але окремо

Нинішню 75-ту річницю Волинської трагедії можна охарактеризувати фразою з “12-ти стільців” Ільфа і Петрова: “ми розійшлися, як у морі кораблі”. Цитата з блискучого роману одеситів у даній ситуації має досить песимістичне забарвлення, хоча світло у кінці тунелю ніхто не скасовував.

У минулі роки бували різні формули вшанування першими особами України і Польщі річниць Волинської трагедії, але такої як цьогоріч ще не було. У той час як президент Петро Порошенко перебував у Польщі, його польський колега Анджей Дуда завітав в Україну. Попри те, що географічно вони перебували майже поряд, їхні дороги так і не перетнулися. 

МЕМОРІАЛ У САГРИНІ ЯК СИМВОЛ ІСТОРИЧНОЇ НЕЗГОДИ

У попередні два десятиліття президенти Кучма і Кваснєвський, а згодом Ющенко і Качинський могли, попри розбіжності у поглядах, разом зустрітися, схилити голови над польськими та українськими могилами у місцях масових вбивств. З кінця 2000-х років ця практика припинилася. Український меморіал у Сагрині на території Польщі, де в 1944 році  від польських рук загинуло понад 600 українців, чекав свого офіційного відкриття майже 10 років. Мабуть, розуміючи, що це може тривати ще стільки ж, українська сторона наважилася зробити це самостійно. Напередодні візиту українські дипломатичні джерела неофіційно інформували, що попри пропозиції Києва, Варшава категорично не хоче спільного відзначення 75-х роковин трагедії. Чому?

Відповідей, напевно, є кілька. По-перше, Польща чекає на відновлення пошуково-ексгумаційних робіт в Україні, які було призупинено у квітні 2017 року після руйнування польськими націоналістами і місцевою владою меморіалу УПА у Грушовичах. Археологічні розкопки у Грушовичах наприкінці травня, які мали підтвердити або спростувати наявність під пам'ятником останків вояків УПА, на переконання польської сторони, мали вирішити проблему з відновленням пошукових робіт в Україні. Однак сталося по-іншому: сторони розійшлися в інтерпретаціях того, що було виявлено на місці розкопок. Варшава відмовилася відновлювати пам’ятник УПА, а Київ вважає це рішення несправедливим. Очевидно, що ця справа занадто довго залишається у підвішеному стані й час вже її вирішувати.

Українська сторона може піти на жест доброї волі: дозволити проведення поляками пошукових робіт в Україні, наприклад, що стосується інших історичних подій: періоду Першої світової війни чи комуністичних репресій. При цьому, українська сторона чекатиме на відповідні жести у відповідь, також хоча б часткові. Наприклад, це може бути відновлення легально встановленого на горі Монастир пам'ятника УПА, який було розбито вандалами ще в 2015 році. Донині це питання залишається відкритим. Крім того, українська сторона очікує, що у Польщі все ж змінять “українську” поправку в новому законі про ІНП країни.

І дійсно, під час своїх промов обидва президенти не оминули увагою тему ексгумацій. Президент Дуда публічно звернувся на Волині до української влади з проханням зняти мораторій на проведення ексгумаційних робіт в Україні. Водночас, Порошенко у Сагрині не виключив, що це може бути зроблено найближчим часом. 

Друга причина, чому польська влада не захотіла погоджуватися на спільні відзначення 75-х роковин Волинської трагедії, є глибшою, cуто внутрішньополітичною. Будь-які тісніші контакти на грунті історії з українською стороною зараз у Польщі вважаються токсичними, тобто такими, які можуть принести політикам лише втрати і практично жодних дивідендів. Це свого роду чітка калькуляція, холодний розрахунок. Після оголошення Польщею нової історичної політики в 2015 році, коли до влади прийшла правоконсервативна партія “Право і Справедливість” (PiS), відносини з Україною в історичній площині у Польщі будуються за крилатою фразою лідера PiS Ярослава Качинського “З Бандерою до Європи не увійдете”. Польща дуже високо підняла планку вимог для України у питанні ставлення до ОУН і УПА, фактично вимагаючи визнати ці організації злочинними і повністю їх засудити, з усіма наступними наслідками. Попри те, що в Україні навряд чи з'являться у найближчій перспективі політичні сили, які підуть на такі далеко просунуті вимоги Варшави (не беручи до уваги проросійський реванш в Україні, який Польщу не влаштує ще більше), польська сторона не хоче відступати. Вона тим більше не відступатиме у світлі наближення цьогорічних місцевих виборів та парламентських - у наступному році. Будь-які жести в бік України у сфері історії, наприклад, спільне вшанування жертв, зараз могли б бути сприйняті патріотичними та націоналістичними силами в Польщі як зрада національних інтересів і відштовхнути потенційних виборців від партій правого політичного спектру країни. Зараз на це ніхто не піде, включно з президентом Дудою, який активно розбудовує свій політичний вплив, поступово готуючись до наступних президентських виборів у 2020 році. В певному сенсі польська сторона, сама того не бажаючи, потрапила у політичну пастку. Як вибратися з неї, не зовсім зрозуміло. Можливо, у варшавських владних кабінетах уже розуміють, що трохи “переборщили” з ультиматумами, але відступати вже нікуди, бо за плечима виборці, які не пробачать якихось поступок. Тому відмова польської сторони разом з українською вшановувати жертви Волинської трагедії, і тим більше відкривати монумент у Сагрині, є зрозумілою з польського політичного подвір’я. Польща вимагає від України “катарсису”, як підкреслив під час своєї промови в Олиці на Волині президент Дуда. Без очищення, тобто визнання щирої провини українців за злочини перед поляками в роки війни, історичне примирення з Києвом Варшава не вважає можливим. Цікаво, що саме Сагринь є німим свідченням того, що цей катарсис мають пройти обидві сторони, оскільки будь-яка жертва - чи то польська, чи українська - вимагає і молитви, і слова правди. 

ДЖЕНТЕЛЬМЕНСЬКА УГОДА І УСВІДОМЛЕННЯ СПІЛЬНИХ ЗАГРОЗ

А що робити з цим багажем усвідомленої реальності? Очевидно, що зараз комплексне історичне примирення між обома країнами є неможливим з вищезазначених причин. До цього, передусім, не готова польська сторона, яка вимагає від української того, на що вона навряд чи погодиться. Відтак, найкращим виходом із складної ситуації, напевно, є точкові кроки, спрямовані на зустріч один одному в історичній площині. Це наприклад, часткове відновлення пошуково-ексгумаційних робіт в Україні, відбудова окремих зруйнованих українських пам’ятників на півдні Польщі. 

Дуже важливою є спроба досягнення якоїсь джентльменської угоди, що влада і найбільш впливові гравці на політичній сцені обох країн не спекулюватимуть на темі складної історії, усвідомлюючи, що в це питання активно втручається Росія, аби посварити обидва народи. Досягнути цього буде досить складно з огляду на вхід обох країн у період передвиборчої турбулентності і намагання політиків притягнути до себе “патріотичний” електорат відповідними гаслами. Більшою мірою це стосується Польщі. Але все ж це завдання не є неможливим. 

Крім того, потрібно відновити належний рівень діалогу українських та польських істориків, який, фактично, припинився. Напередодні річниці Волинської трагедії у Варшаві відбулася наукова конференція, на якій були присутні найвидатніші історики - знавці “волинської” проблематики. Отже, діалог можливий. Історики повинні дискутувати і встановлювати правдивість тих чи інших фактів, аби в обох країнах не було двох паралельних “історичних правд”. А відмінності є значними: починаючи з причинно-наслідкових зв’язків трагічних подій на Волині і закінчуючи кількістю жертв з обох сторін. Встановлення в односторонньому порядку історичних фактів політиками, зокрема в законах і резолюціях, не допомагає “історичному” консенсусу між країнами.

Під час своїх виступів на Холмщині й Волині президенти Порошенко і Дуда говорили багато правильних речей. Зокрема, про те, що країни мають багато спільного, наприклад, піклування про свою безпеку та безпеку регіону у світлі агресивних дій Росії. У Польщі перебуває значна українська трудова міграція - і це також фактор, який формує двосторонні відносини. Без сумніву, країни більше об’єднує, ніж роз’єднує. На цьому і потрібно акцентувати увагу, будуючи майбутнє обох народів. Історія не повинна бути на маргінесі, але й зовсім не зобов’язана домінувати у відносинах. Так, цього дуже хотіла б Росія, але навряд чи це в інтересах України і Польщі. Але поки це не буде до кінця усвідомлено, президенти продовжуватимуть їздити в один регіон, але різними шляхами.

Юрій Банахевич, Варшава