Гібридна дружба: як Німеччина і Франція намагаються не сваритись з Росією, навіть попри санкції

Гібридна дружба: як Німеччина і Франція намагаються не сваритись з Росією, навіть попри санкції

Аналітика
2923
Ukrinform
Меркель і Макрон в стилі Мюнхена-38 — дипломатії «умиротворення» — ставлять під сумнів ізоляцію Путіна?

Нещодавні вояжі лідерів Німеччини Ангели Меркель і Франції Еммануеля Макрона до президента РФ Володимира Путіна у дні, коли на Донбасі посилилися обстріли, коли в окупованому Криму - обшуки та затримання кримських татар, коли цивілізований світ виступає на підтримку незаконно засуджених Кремлем українських політв'язнів, коли Австралія та Нідерланди офіційно звинувачують Росію у причетності до катастрофи MH17 - як мінімум, не можуть залишитися поза увагою, а як максимум - ставлять під сумнів ізоляцію Путіна на міжнародній арені. Про теми розмов Меркель і Макрона з Путіним написано десятки матеріалів в українських та закордонних ЗМІ. Утім, візити європейських топ-політиків навіть через кілька тижнів викликають запитання.

Перше - який фактор є визначальним у нинішній політиці Німеччини та Франції щодо Росії?

Друге - наскільки правильно вважати, що Німеччина і Франція ведуть політику, винайдену ще у 1938-му році в Мюнхені: задобрити агресора, щось йому дати аби лишень заспокоївся?

Укрінформу відповідають:

Олег Бєлоколос, український дипломат, експерт-міжнародник ГО “Майдан закордонних справ”:

Олег Бєлоколос
Олег Бєлоколос

Захід наївно розраховує, що російську агресію можна зупинити самими лише санкціями, резолюціями ООН та рішеннями міжнародних судів”

“На думку деяких істориків, саме жахливими людськими втратами Першої світової пояснюється хвиля післявоєнного пацифізму і переважна підтримка населенням Європи політики «умиротворення» тогочасних агресорів – Німеччини, Італії, Японії.

Умовний список історичних «умиротворителів», можна почати ще з британського міністра закордонних справ Джона Саймона, який 22 березня 1932 року під час виступу в парламенті з приводу агресії Японії в Китаї заявив, що відносно Японії уряд Великої Британії може діяти лише дружньо-примирливими методами. Далі цей список може продовжити інший відомий британський політик Остін Чемберлен, 27 лютого 1933 року під час дебатів в парламенті щодо маньчжурської кризи він сказав: «Коли розпочалася смута в Маньчжурії, обставини були неясними з огляду на тривалу і серйозну провокацію, яку Японія терпіла з боку Китаю. Мої симпатії були цілком на боці Японії».

Однак, класичною в історії дипломатії «умиротворення» вважається Мюнхенська змова 1938 року, коли Англія, Франція, Італія і Німеччина разом знищили єдину демократичну на той час східноєвропейську державу – Чехословаччину. При цьому, тогочасні «миротворці» настійливо переконували Прагу, що мала потужну військову промисловість і доволі боєздатну армію, не чинити опору нападнику, бо це «може спричинити загальноєвропейську війну». Недарма, відомий британський історик Норман Дейвіс назвав Мюнхен «однією з наймерзенніших капітуляцій в історії».

Мотивацію тодішнього прем’єр-міністра Британії Невіла Чемберлена не без гумору охарактеризував Вінстон Черчилль у своїй книзі «Друга світова війна»: «...понад усе він сподівався увійти в історію, як «великий миротворець».

До речі, саме тоді «епідемія умиротворення» вперше торкнулася долі України, адже за змовою нацистської Німеччини та Угорщини, сучасне Закарпаття, що тоді на правах автономії входило до складу Чехословаччини, було свавільно й усупереч волі народу передано під управління Будапешту.

Із завершенням на початку 90-х років протистояння між США та СРСР і швидким поширенням глобалізації, що означала збільшення міждержавної взаємозалежності, нарешті, здавалося, мав би настати час визнання і поваги прав невеликих країн і народів. На жаль, цього не сталося.

Мабуть, сьогодні можна погодитись з тим, що маховик наступного глобального конфлікту вже фактично запущений: його можна побачити і в агресивних діях Росії, і в її спробах втручання у внутрішні справи країн на пострадянському просторі, і у все вищих темпах загальносвітової гонки озброєнь, і у зростанні градусу напруги на Близькому Сході та в Азії, і навіть у будівництві "Північного потоку 2"…

Багато хто у світі не хоче цього помічати: хтось відверто боїться непередбачуваної ядерної Росії, хтось пасивно спостерігає, егоїстично турбуючись лише про свої статки та сподіваючись на якійсь компроміс. А хтось наївно розраховує, що агресію можна зупинити самими лише економічними санкціями, резолюціями ООН та рішеннями міжнародних судів”.

Микола Бєлєсков, експерт-міжнародник, заступник директора Інституту світової політики:

Микола Бєлєсков // Фото: Громадське радіо
Микола Бєлєсков // Фото: Громадське радіо

“Україні потрібно готуватися до найгіршого сценарію, коли санкції з РФ потроху почнуть знімати”

“По-перше, в тому, що Меркель і Макрон приїздили до Путіна, немає нічого дивного. Вони є учасниками “нормандського формату”, а отже — повинні підтримувати діалог з одним із учасників конфлікту. По-друге, є певна різниця у наповненні меседжів Меркель і Макрона, а отже - говорити про якусь єдину лінію не варто. Поведінка “залізної фрау” мала стриманий, послідовний характер, її заяви не створювали в Росії додаткових очікувань, вона не посилала Путіну неправильних сигналів. Натомість, певний негативізм прослідковується у візиті Макрона, який символічно збігся з висновками слідчих трагедії Boeing 777 (збігся, тому що розмови про його візит до Росії велися ще наприкінці минулого року, якщо не раніше).

Результат зустрічі - 2,6 мільярда доларів інвестицій до Росії. Йдеться про підписання масштабної угоди, в рамках якої французька компанія Total, що працює в сфері енергетики, придбає 10 відсотків в проекті російської Novatek на Арктиці. Фактично (і не безпідставно) може виникнути питання: чому, попри західні санкції, Кремль знаходить іноземних партнерів, невже стосовно нього узагалі нічого не відбувається і все йде до повернення політики business as usual? Звичайно, Макрон згадував і про мінські домовленості, і про те, що санкції з Росії ніхто не збирається знімати. Але він відчуває певний тиск суспільства через наміри проводити реформи, а французька політична традиція передбачає не лише активні виступи різних верств населення, а й “особливі відносини” з Росією.

Тому й виникає певний когнітивний дисонанс. Німеччина і Франція з одного боку нібито засуджують агресивні дії Росії, а з іншого — приїздять туди з офіційними візитами, ведуть з Путіним діалог, і навіть про щось домовляються. Утім, це ті реалії, котрі нам не непідвладні. Засуджувати та вдаватися до плюралізму - це контрпродуктивна тактика. Вони не ведуть з Росією бойових дій, не мають міжнародно-правових зобов’язань щодо надання допомоги Україні, а захищають власні інтереси.

Щодо антиросійських санкції та будівництва “Північного потоку-2”. Не виключено, що в питанні санкцій Сполучені Штати йтимуть далі, і тиснутимуть на ЄС з вимогою зробити те саме. Утім, якщо останні відмовляться, то нинішня єдність Заходу щодо російського питання, єдність, яка і без того хитка (вихід США з Іранської ядерної угоди, мита на імпорт сталі та алюмінію для ЄС тощо), може підірватися.

Що ж в такому разі варто робити Україні? Як мінімум не сидіти склавши руки в очікуванні найгіршого сценарію, а зосередитися насамперед на внутрішніх змінах, на питанні обороноздатності. Що стосується “Північного потоку-2”, то, можливо, замість того, аби зупиняти поїзд який пішов, краще використати заяви Берліну щодо необхідності гарантувати транзит через Україну, не зважаючи на ПП2. Підписати відповідну угоду, яка гарантуватиме мінімально необхідний транзит на наступні років 5-10. А тим часом потреба ЄС в імпорті газу знову збільшиться, що відкриє для України можливість відіграти позиції по ГТС. При цьому зробивши все, щоб європейцям було вигідно качати газ через Україну, а не будувати в майбутньому умовний Північний потік-3. Ну і, власне, можливо, Україні варто також замислитися над переорієнтуванням у напрямку Великої Британії та США, адже вони, на відміну від тієї ж Німеччини та Франції, мінімально залежні від російського капіталу”.

Ілія Куса, експерт-міжнародник Українського інституту майбутнього:

Ілія Куса // Фото: Громадське радіо
Ілія Куса // Фото: Громадське радіо

Варто переосмислити саму природу міжнародних відносин і припинити культивувати думку, мовляв, весь світ чимось винен Україні”

“Перше. Визначальними є кілька факторів, які рухають усю міжнародну політику. Це гроші, вплив та влада. Держави розбудовують свої стосунки на основі кількох базових питань: що вони отримують від співпраці, які загрози несуть сторони одна для одної, як стосунки допоможуть вирішити національні проблеми та можуть посилити політичну вагу держави у регіоні та світі? У такому ключі й рухаються стосунки між франко-німецьким тандемом і Росією. Власне, як і стосунки між всіма іншими країнами.

Друге. Чи можна назвати нинішню політику ФРН і Франції “умиротворенням” Путіна? Я дуже негативно ставлюся до порівнянь нинішньої ситуації навколо України з так званою “мюнхенською змовою” 1938 року. Різні ситуації, різні уряди, інша геополітична обстановка, різні ставки у грі. Політика “умиротворення” агресора була продуктом своєї епохи та тих умов, у яких опинилася Європа у 1930-х роках. Нині все інакше. Президент Франції Еммануель Макрон поїхав до Петербурга, щоб вирішувати свої питання двостороннього характеру з Росією та обговорити питання міжнародного рівня, які не лише стосуються виключно України. Вважати, що якщо Україна має проблеми з Росією, весь світ тепер має стати на захист українців і жертвувати національними інтересами – це вводити себе в оману. Франко-російські стосунки залежать від цілої групи факторів, і українське питання тут лише одне з багатьох. Нашому суспільству та частині еліт і лідерів громадської думки варто переосмислити саму природу міжнародних відносин і припинити культивувати думку, мовляв, весь світ чимось винен Україні, адже це шлях у нікуди. А чим більше будується стіна ілюзії щодо навколишнього світу, тим болючіше з неї падати, коли вона починає руйнуватися, як, наприклад, сталося з будівництвом “Північного потоку-2”.

Щодо Німеччини. Вона не може дати Україні жодних гарантій. Ба більше, не повинна давати Україні жодних гарантій. Німці, разом з усім іншим Євросоюзом, зробили максимум з того, що політично могли зробити у геополітичних умовах, в яких існує Україна. Санкції, торговельні обмеження, депортація дипломатів – всі ці карні заходи Захід запровадив проти РФ і дав Україні час для проведення реформ, зміцнення армії та державних інститутів, стабілізації економіки та банківського сектору, покращення інвестиційного клімату. А чим менше успіхів демонструватиме Україна, тим складніше європейським елітам буде переконувати власне населення у необхідності підтримувати санкції проти Кремля на шкоду власним інтересам та власному бізнесу. Особливо гостро це питання постало наприкінці 2017 року, коли в Європі пройшли вибори й до влади прийшли інші політичні сили, які вже не так оптимістично сприймають збереження санкцій проти Москви. Наприклад, зміна політичної кон'юнктури у Німеччині після формування коаліції з Ангелою Меркель послабила позиції єврооптимістів і сприяла активізації питання “Північного потоку-2”. І справа тут не в моралі, це суто бізнес-підхід. Для Німеччини газопровід “Північний потік-2” - це не просто “геополітичний проект Кремля”, як його називають противники труби й Україна. Це масштабний геоекономічний проект, який вигідний самій Німеччині. Канцлер ФРН Ангела Меркель сама підтримує його, хоча й публічно намагається “згладити кути” риторикою, яка має заспокоїти критиків газопроводу. Більшість політичних партій у ФРН лобіюють будівництво труби, в проект втягнуті найбільші європейські газові гіганти: французька “ENGIE”, австрійська “OMV”, голландсько-британська “Royal Dutch Shell” та німецькі “Uniper” і “Wintershall”. Це великі гроші, зав’язані на політиках і чиновниках. Крім того, для Берліна проект – це шанс зав’язати на собі всі газові потоки у Північній та Західній Європі та підвищити свою політичну вагу всередині Євросоюзу, отримавши потужний енергетичний важіль впливу. Тому шукати у “Північному потоці-2” виключно “елемент гібридної війни” - не варто, адже у цьому проекті перетинаються інтереси не лише РФ, а самих європейців.

А з боку України необхідне більш комплексне розуміння, що вона хоче від Європи. Не слід забувати, що окрім “Північного потоку-2” існує ще “Турецький потік». Але чомусь про нього ніхто не каже, хоча ця труба запрацює вже 2019 року, раніше, аніж ПП-2. Тут Україна має придумати більш зважені та серйозні аргументи, не лише аргумент війни. Він, на жаль, не діє на Європу. Взагалі, тактика ображеної країни, яка лише критикує усіх навколо і звинувачує у “зраді” на мою думку завідомо програшна”.

Ілля Пономарьов, екс-депутат російської Держдуми:

Ілля Пономарьов
Ілля Пономарьов

Довгостроковий інтерес Німеччини та Франції відходить на другий план у порівнянні з необхідністю перемагати на виборах”

“Перше. Головне - це економічні інтереси. І Меркель, і Макрон не можуть розкидатися зараз голосами. А профспілки в їх країнах займають чітку позицію: “війна війною, а обід за розкладом”. Російські замовлення - це робочі місця, і це податки. Допомагати Україні - морально і правильно, але кого і коли у зовнішній політиці цікавила мораль? На жаль, тільки цинічне розуміння національних інтересів. Хоча я особисто переконаний, що це в інтересах і Німеччини, і Франції - стримувати агресора і не допускати воєн в Європі, але боюся, що цей довгостроковий стратегічний інтерес відходить на другий план у порівнянні з необхідністю перемагати на чергових виборах.

Друге. Історія нас вчить тільки тому, що нікого нічому не вчить. Але що стосується “Північного потоку-2”, то я не втомлююся повторювати, що в цьому проекті Німеччина була зацікавлена нітрохи не менше, а скоріше навіть більше Росії. Його реалізація - це зміцнення економічної, а отже, і політичної гегемонії Німеччини в Євросоюзі. Заміна України на Німеччину в ролі головного транзитера енергоресурсів в Європі - очевидна перевага для німців. Тим більше що значущих інтересів у Німеччині в Україні не було і немає. І єдиний спосіб для України протистояти цьому - це всіляко запрошувати німецький бізнес до реалізації великих проектів на території країни, в тому числі - в приватизації та подальшому розвитку української ГТС. Без цього вони продовжать посміхатися і тиснути руки вашим чиновникам, але будуватимуть газопроводи в обхід”.

Опитав Мирослав Ліскович, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-