Американські шпигуни. Що так налякало наших політиків? - 27.01.2018 09:00 — Новини Укрінформ
Американські шпигуни. Що так налякало наших політиків?

Американські шпигуни. Що так налякало наших політиків?

Аналітика
2027
Ukrinform
Справа не в передвиборчому популізмі. Схоже, нас цілком влаштовує модернізований совок

Американці, як відомо, були майстрами підривної діяльності. Так нас учили в СРСР, а сьогодні це знає кожен православний піонер у Росії.

СРСР давно й успішно згнив. Але підривники з ЦРУ, Пентагону і Держдепу не сплять. Вони втручаються у внутрішні справи України.

Теза про «вашингтонський обком», яку так полюбляли повторювати колись у Партії регіонів, знову в тренді.

«КИШЕНЬКОВИЙ СУД ПОСОЛЬСТВА»

Заклик борця зі світовим імперіалізмом Петра Симоненка – про те, що «посла Сполучених Штатів треба негайно оголосити персоною нон-ґрата і відправити з території України» (який пролунав у січні 2014-го) – поки що не повторений уголос політиками, але вже прошептаний як підказка з вуст політтехнологів, популярних експертів та блогерів.

До гасел «Смерть американським шпигунам!» ще справа не дійшла. І називати антикорупційні органи «окупаційною адміністрацією» ще не ризикують. Але кандидати на роль резидентури ЦРУ вже, здається, визначені – це, безперечно, НАБУ, це ще не народжений, але апріорі шкідливий Антикорупційний суд, це й громадські «борцуни» с корупцією (вони ж – «грантоїди»)… І, як уже всім зрозуміло, – амбасада Дядька Сема в Києві.

Неофіційне невдоволення «американським впливом» перетікає з кабінетів у інформпростір – як пробний камінь: «По суті ж, ця група людей намагається створити крихітний суд, керований у ручному режимі, скоріш за все з посольства США, як сьогодні керується НАБУ», – пише один, дуже демократичний, блогер. «Не знаю як ви, а я не хочу жити, як в Уганді», – вередує інший. І розвиває таким чином мем вітчизняного «Смершу» про те, що антикорупційні суди – це посміховисько, гідне хіба що Уганди та інших слаборозвинених квазідержав, на одну з яких хоче перетворити Захід Україну. Прізвищ не називаю, знайдете самі.

Не церемониться у своїх «пророцтвах» і нардеп Ляшко, лякає «зовнішнім управлінням і повною втратою суверенітету України», які вже призвели до «повністю контрольованих ззовні НАБУ і САП». «Я не дозволю робити мою рідну країну сировинною колонією! – Грудьми стає політик на захист пересічного українця. – Не обманюйте себе: диктат із Вашингтона чи Брюселя нічим не кращий за московський диктат».

(Так і тягне вставити десь, через коми: «Кляті піндоси!»).

Пам`ятаєте, як обирали аудитора для НАБУ? І чому кандидатура американця Роберта Сторча викликала такий спротив у вузьких (але впливових) колах? Я вам розкрию секрет: «НАБУ створювалося на гроші американських платників податків, і ці кошти в посольстві США за часів Обами розікрали, а щоб не потрапити під гарячу руку новообраного Трампа, обамівці вирішили приховати розтрату за допомогою ручного аудитора».

Це – не жарт, таке на повному серйозі оповідав один з «утаємничених».

Американська амбасадорка Марі Йованович неповажно нагадала, що «лідери повинні знову підтвердити свою прихильність викоріненню корупції». І не на словах – потрібне реальне «створення Антикорупційного суду з найвищим стандартом чесності», а особливо – «надання НАБУ і САП інструментів і необхідної незалежності для виконання своїх завдань; (хто ще не здогадується – це право на самостійне прослуховування, провокацію хабаря та ін.)

Особливо образливим для декого був рядок, де борці з корупцією названі героями, а пильні громадяни, що вимагають спеціальних умов е-декларування для антикорупціонерів, затавровані як «адепти старої України», які пішли на героїв війною.

І добре було б, аби тільки амбасада втручалася «у внутрішні справи». А тут ціла змова: МВФ, Світовий банк, Human Rights Watch. А буквально днями – старий дружище Байден насипав перцю на хвіст «регресорам» і «сучим синам». А ще є журналісти, які не мають нічого святого, і кому (Аль-Джазірі, наприклад) зливає інформацію не інакше, як безпосередньо Держдеп.

Мішені американської критики нам усім відомі. Це – формування ВСУ з ігноруванням думки Громадської ради доброчесності, це прагнення виведення з-під зовнішнього контролю і громадського впливу конкурсу в антикорупційні судді, це зміни в керівництві й форматі профільного комітету, що покликані завадити обранню «підозрілого» аудитора НАБУ, намагання просунути законопроект про право ВР самочинно знімати директора Бюро, et cetera.

Деякі «новації» після гучних коментарів євроатлантичної спільноти доводиться забирати назад. Однак натомість з`являються нові. Як, скажімо щойно поданий рядом депутатів законопроект, що скасовує покарання за незаконне збагачення. Можна очікувати чергового американського згадування про «регрес»…

І антикорупційна складова – це лише частина вимог Заходу: дамокловим мечем висить над головами нереалізована земельна реформа, недосконала – пенсійна (де, на думку наших донорів, знову перемогла зрівняйлівка), роздержавлення, приватизація й інші надто «стрьомні» для політиків речі.

ПЕЧЕНЬКИ НУЛАНД З ОТРУТОЮ СВОБОДИ

Іноді запитую себе: якщо «диктат Вашингтона нічим не кращий московського диктату», то чи варто було запрошувати Нуланд на Майдан? Чи слід було труїти український народ печеньками з цикутою лібералізму? Чи не краще було б уже тоді сказати: не втручайтеся, не робіть «з України сировинну колонію», як просить Ляшко? І чи взагалі варто було заварювати усю оту кашу під назвою «Євроінтеграція»?

Один із закордонних «прогресорів» українських реформ Іван Міклош заспокоює: це, мовляв, нормально, коли політики в демократичних країнах перед виборами не хочуть робити реформи. Бо люди цих реформ бояться.

Чи все так просто? Мені здається, ні. Як на мене, справа не в електоральній тактиці. Бо своїми відвертими законодавчими кроками на вихолощення реформ (а особливо – їх антикорупційної складової) політики аж ніяк не додають собі популярності в суспільстві. Щоб наражатися на таку зневагу за кільканадцять місяців до виборів, треба мати досить серйозні підстави.

Я думаю, справа не в передвиборчому популізмі. Прагнення повернути колишній статус-кво має глибше коріння. Боюся, що цивілізаційне.

Попри те, що на Майдані ми ходили з прапорами Євросоюзу, що й досі просимося до НАТО, насправді ми не хочемо бути ані європейцями, ані євроатлантистами (що, власне, одне й те саме).

Сумно, але схоже, що нас цілком влаштовує модернізований совок. Причому, підозрюю, модернізація вітається лише в двох площинах. Перша: коли йдеться про цивілізаційні блага: від айфонів та фейсбука – у плебса, до колекцій лімузинів, пентхаузів і закордонних вілл – у патриціїв. І друга площина: коли йдеться про отримання зброї.

Історик Пол Кеннеді зазначав, що національній еліті країн, котрі тільки-но отримали справжню незалежність, притаманне непереборне бажання накопичувати предмети розкошів – і чим далі, тим більше коштів виділяти на їх охорону від підданих.

Семюел Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій», якщо пам`ятаєте, писав про велике бажання молодих держав долучитися до західної модернізації й водночас – ментальне несприйняття ними «вестернізації» (безумовного прийняття правил гри, вироблених євроатлантичним світом). Таких глобальних правил, маркерів Західного світу Хантінгтон називає 8, серед них – соціальний плюралізм і громадянське суспільство, велика вага представницьких органів на всіх рівнях, панування закону, однакового для всіх, індивідуалізм, як захист прав і свобод особи. І проблема – в тому, що без засвоєння цих правил будь-яка модернізація пробуксовує, застрягаючи у верхніх шарах еліти.

ВОЖДІ ЗІ СМАРТФОНАМИ НЕ ТІШАТЬСЯ ЗАКОНАМИ

Вождь якогось тубільного африканського племені може мати для гарему кілька надсучасних планшетів. А його особиста охорона може бути оснащена американськими автоматичними гвинтівками, тепловізорами й раціями. Але це не значить, що він і його підлеглі вже долучилися до західної цивілізації. За даними ООН, 90% африканців володіють мобільними телефонами, подекуди до 30% з них – і смартфонами. І при тому 20 млн вмирають із голоду, ручна праця лишається основою сільського господарства, в країнах діють авторитарні режими, процвітає насильство, соціальна нерівність і гендерна дискримінація.

Вестернізація може вирішити соціальні проблеми за рахунок економічного зростання. Але еліта в умовах верховенства права втратить можливість гнобити підданих, привласнювати продукти їх праці й влаштовувати криваві репресії. А до цього вона, зазвичай, не готова.

Мені здається, що український постсовок не серйозно сприйняв запропонований Заходом «чейндж»: реформи – в обмін на транші й безвіз. Більше того, ланцюжок антикорупційних органів, який почав створюватися з подачі американців ще у 2014-у, здавався зручним інструментом – аби налякати найбільш зухвалих крадіїв-«бєспрєдєльщіков», а свої, помірковані, схеми зберегти. Одначе скальпель проник надто глибоко, і це налякало, змусило шукати шляхи відходу.

Нині політики стали далекогляднішіми, і вже не допустили прийняття закону про спецконфіскацію, заваливши його завчасно.

Я їх усіх добре розумію. Важко навіть для себе визнати, що стільки десятиріч жив не по закону, тим більше, що це було нормою в нашому суспільстві. Можливо, навіть вимоги, які ставить до нас Захід, є в нашій уяві надто жорсткими, і ми можемо навести десятки розвинених країн, де вони поміркованіші. Але така вже доля будь-якого неофіта, що він має бути святішим за Папу Римського.

Донори уже надто багато вклали в нас коштів, часу і зусиль, щоб тепер відступитися і випустити нас на «самовипас». Йдеться ж бо не про наше майбутнє, а про долю цивілізації, яка почувається впевнено лише, коли приростає державами, а коли втрачає (як було з Росією), то мучиться комплексами.

Вони тягтимуть нас у світле майбутнє за руку, як плаксу-капризуна, навіть попри наш спротив. Тягтимуть кожного, хто прийде до влади, не перебираючи, бо знають, що нам нема з кого обирати. І ми маємо зрозуміти, що американці нам потрібні не тільки для того, аби перемогти у війні. Вони дають нам шанс назавжди позбутися цивілізаційних ознак совка.

Ті, кого вони приманюють морквиною і лупцюють батогами – тимчасові, за відсутністю кращих. Вони мають зробити свою справу, і нам треба разом із Заходом тиснути на них. У нас нема жодного сенсу готувати якийсь новий Майдан. Навпаки, нам доведеться готуватися до спротиву контрреволюційному путчу, який можливий і майже неминучий, і який очолить найбільш реакційна і архаїчна частина політикуму.

Пам`ятаєте, як було за часів Горбачова? Еліта спочатку рушила за ним. А потім, коли процес не тільки «пішов», а зайшов занадто далеко, злякалася і намагалася влаштувати державний переворот. Здавалося б, чи могла партія, яка очолила реформи, проти них же і повстати? А виявилося, змогла.

Боюся, те саме чекає й на нас. І поколінню українців, яке зустрінеться з цим викликом, доведеться не тільки воювати за майбутнє, а й захищати при тому цілісність держави. Бо ж Росія нікуди не дінеться, і, хто зна, чи не кинуться до неї в обійми – рятувати нас від вашингтонського впливу – вчорашні українські «патріоти».

ПОКОЛІННЯ УКРАЇНОМОВНИХ «АМЕРИКАНЦІВ»

Чи готове воно, це молоде покоління, прийти у політику? Ще ні – не на наступних виборах і не в нинішніх умовах. Але воно вже є.

Нове покоління проростає в таких собі тісних айтішних шарашках, де розовощокі бородані творять майбутнє для всього світу. Вони вже спілкуються по-американськи, але українською мовою. Вони успішно завойовують американські ринки, не виїжджаючи за межі України. Вони – піонери нового українського фронтиру.

Одного дня (гадаю, це буде скоро!) усі ці «американські шпигуни», нові Сікорські, Пулюї, Тесли  вийдуть на вулиці, й ми побачимо, що це дійсно Новий світ. І старі дядьки з депутатськими значками, краденою в держави власністю, ватною філософією, з дівчатками за викликом, з анонімними чартерами на тропічні острови, борці з геями, євреями і ліберастами, жерці чорнозему на трибуні – вони одразу відчують свою нікчемність.

А як же особливий, український шлях, спитаєте? Чи не поглине американство, глобалізм і мультикультуризм українську мову і культуру?

У співця «конфлікту цивілізацій» Хантінгтона є відповідь і на це дражливе запитання. На перших етапах модернізації суспільства, пише він, ця модернізація без вестернізації неможлива. І лише після того, як великого прогресу досягнуто, «модернізація стимулює відродження місцевої культури. Вона посилює економічну і політичну міць суспільства в цілому і змушує людей повірити в свою культуру і утвердитися в ній».

Цей шлях нам неодмінно – хоч із морквиною перед носом, хоч під батогом – але треба пройти. І йдеться не про зовнішнє управління на віки-вічні, а про щеплення від цивілізаційної дифтерії – разове, проте болюче, з температурою, іншими ризиками. Але необхідне, бо інакше, як ми знаємо, шансів вижити – 50 на 50.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>