Які можуть бути «Мінські домовленості», коли Білорусь – теж агресор?
Ключове питання дня 19 січня 2018 року, другого після остаточного прийняття Верховною Радою України законопроекту № 7163, головним в якому, попри всю критику, є те, що Російську Федерацію визнано агресором: що означає реакція міжнародної спільноти на цей вікопомний, без перебільшення, крок? Маємо ситуацію, яка в українській мові визначається словосполученням «запала тиша»… Втім, прислухаємось до неї, в ній можна дещо почути.
Перше. Білорусь входить з Росією, яку офіційно в Україні визнано агресором, до так званої Союзної держави. Не будемо клясти через це агресорами ще й «сябрів білорусів», але очевидні проблеми тут виникають. Зокрема, які ще потрібні аргументи для того, щоби погодитися з президентом Трампом: переговори щодо закінчення російсько-української війни на Донбасі треба переносити з Мінська в інше місто, на територію нейтральної щодо цього конфлікту країни? Відтак і Казахстан, який був оперативно запропонований у цій якості президентом Назарбаєвим на прес-конференції у Вашингтоні - теж не підходить: ця країна так само входить до числа найближчих союзників Росії, яких можна на пальцях однієї руки перелічити. Казахстан так само, як і Білорусь, слухняно голосує проти українських інтересів в ООН та в інших міжнародних організаціях. Про яку неупередженість можна тут говорити? Навіть просто погодитися на подібну пропозицію, для країни, яка зазнала агресії, - це себе не поважати, це приниження уже саме по собі.
Друге. Що означає мовчанка офіційних спікерів союзників України? Європа мовчить вся – ЄС, ОБСЄ, Франція з Німеччиною – опора Нормандського формату. Нема поки що і офіційної реакції Держдепу, а пропозиція Трампа – це лише слова, сказані президентом США у приватній розмові з президентом Казахстану. Звісно, з власної ініціативи про таке не базікають, тож останнє з боку Назарбаєва можна трактувати як погоджений крок. І все ж таки, що означає ця тиша, зазвичай, на подібні події реагують протягом кількох годин максимум? Це те, що називається «мовчанка – знак згоди»? Чи щось інше – наприклад, приховане роздратування, чи невдоволення, помножене на розгубленість і дезорієнтацію щодо власних наступних кроків?
Третє. Реакція Росії, навпаки, була швидкою і на 100% прогнозованою. Ще у четвер, у день прийняття Закону, висловилися і заступник глави МЗС Г.Карасін і глава Ради федерації В.Матвієнко. Тональність і висновки однакові: Україна остаточно руйнує Мінські домовленості, і взагалі, готується до силового сценарію.
Отже, можна підбивати перші підсумки, базуючись лише на логічних побудовах, які випливають із сказаного вище. Про те, що такий законопроект готується до прийняття, було відомо всім і дуже давно. Про його зміст і принципові моменти – так само. Якби союзники України були б з ним принципово не згодні, то хоч якась інформація обов’язково б у ЗМІ просочилася. Наразі цього не було. Отже, маємо право припустити, що союзники не заперечували. Нехай з різних причин: Сполучені Штати - тому, що зайняли принципову позицію щодо Росії, яка гидить цивілізованому світу, де тільки може, а Європа, «нормандці» – через те що втомилася грати роль двигуна україно-російського замирення і уже не бачить виходу з тупика.
Роздратування Росії, повторюємо, прогнозувалося і саме в такій тональності. Природнє запитання: чи не може це бути використано агресором для перекладання відповідальності на Україну і переходу в наступ на Донбаському фронті? Військові ресурси для цього для у Кремля, припустимо, знайшлися б, щоправда, без жодних гарантій успіху, але на міжнародному рівні плата за ескалацію агресії була б для них взагалі непідйомною. Підвищення напруги на лінії зіткнення - так, це можливо, але навряд чи більше. Так, підвищення ціни на нафту до майже 70 доларів за барель дає можливість Росії знову накопичувати резерви для відсижування в глухій обороні. Але справа в тім, що хоч російські низи готові терпіти відсутність грошей і перспектив, може, й нескінченно довго, проте з ізоляцією більше не хочуть миритися російські верхи.
Нервова, але надто вже неконкретна реакція глави білоруського МЗС зі згадками про Антарктиду у якості нового місця для переговорів – це теж з розряду «нічим крити». Рано чи пізно, вся ця фальшива і неприродна конструкція під назвою «Мінські домовленості», де агресор виступав у ролі «посередника», мала розвалитися і ця мить наблизилася впритул. Білоруси це теж відчули і, звичайно, нікуди не дінуться - приймуть.
Що маємо у підсумку? По-перше, Закон ухвалили – і правильно зробили. По-друге, «Мінськ» помер після всіх розмов про його «безальтернативність». По-третє, з’явився шанс вивести ситуацію з глухого кута, який не хотілося б змарнувати. Нівроку…
Сергій Тихий, Київ