Які можуть бути «Мінські домовленості», коли Білорусь – теж агресор? - 19.01.2018 15:33 — Новини Укрінформ
Які можуть бути «Мінські домовленості», коли Білорусь – теж агресор?

Які можуть бути «Мінські домовленості», коли Білорусь – теж агресор?

1493
Ukrinform
Нетипова реакція світу на офіційне визнання українським парламентом Росії агресором дозволяє зробити важливі висновки

Ключове питання дня 19 січня 2018 року, другого після остаточного прийняття Верховною Радою України законопроекту № 7163, головним в якому, попри всю критику, є те, що Російську Федерацію визнано агресором: що означає реакція міжнародної спільноти на цей вікопомний, без перебільшення, крок? Маємо ситуацію, яка в українській мові визначається словосполученням «запала тиша»… Втім, прислухаємось до неї, в ній можна дещо почути.

Перше. Білорусь входить з Росією, яку офіційно в Україні визнано агресором, до так званої Союзної держави. Не будемо клясти через це агресорами ще й «сябрів білорусів», але очевидні проблеми тут виникають. Зокрема, які ще потрібні аргументи для того, щоби погодитися з президентом Трампом: переговори щодо закінчення російсько-української війни на Донбасі треба переносити з Мінська в інше місто, на територію нейтральної щодо цього конфлікту країни? Відтак і Казахстан, який був оперативно запропонований у цій якості президентом Назарбаєвим на прес-конференції у Вашингтоні - теж не підходить: ця країна так само входить до числа найближчих союзників Росії, яких можна на пальцях однієї руки перелічити. Казахстан так само, як і Білорусь, слухняно голосує проти українських інтересів в ООН та в інших міжнародних організаціях. Про яку неупередженість можна тут говорити? Навіть просто погодитися на подібну пропозицію, для країни, яка зазнала агресії, - це себе не поважати, це приниження уже саме по собі.

Друге. Що означає мовчанка офіційних спікерів союзників України? Європа мовчить вся – ЄС, ОБСЄ, Франція з Німеччиною – опора Нормандського формату. Нема поки що і офіційної реакції Держдепу, а пропозиція Трампа – це лише слова, сказані президентом США у приватній розмові з президентом Казахстану. Звісно, з власної ініціативи про таке не базікають, тож останнє з боку Назарбаєва можна трактувати як погоджений крок. І все ж таки, що означає ця тиша, зазвичай, на подібні події реагують протягом кількох годин максимум? Це те, що називається «мовчанка – знак згоди»? Чи щось інше – наприклад, приховане роздратування, чи невдоволення, помножене на розгубленість і дезорієнтацію щодо власних наступних кроків?

Третє. Реакція Росії, навпаки, була швидкою і на 100% прогнозованою. Ще у четвер, у день прийняття Закону, висловилися і заступник глави МЗС Г.Карасін і глава Ради федерації В.Матвієнко. Тональність і висновки однакові: Україна остаточно руйнує Мінські домовленості, і взагалі, готується до силового сценарію.

Отже, можна підбивати перші підсумки, базуючись лише на логічних побудовах, які випливають із сказаного вище. Про те, що такий законопроект готується до прийняття, було відомо всім і дуже давно. Про його зміст і принципові моменти – так само. Якби союзники України були б з ним принципово не згодні, то хоч якась інформація обов’язково б у ЗМІ просочилася. Наразі цього не було. Отже, маємо право припустити, що союзники не заперечували. Нехай з різних причин: Сполучені Штати - тому, що зайняли принципову позицію щодо Росії, яка гидить цивілізованому світу, де тільки може, а Європа, «нормандці» – через те що втомилася грати роль двигуна україно-російського замирення і уже не бачить виходу з тупика.

Роздратування Росії, повторюємо, прогнозувалося і саме в такій тональності. Природнє запитання: чи не може це бути використано агресором для перекладання відповідальності на Україну і переходу в наступ на Донбаському фронті? Військові ресурси для цього для у Кремля, припустимо, знайшлися б, щоправда, без жодних гарантій успіху, але на міжнародному рівні плата за ескалацію агресії була б для них взагалі непідйомною. Підвищення напруги на лінії зіткнення - так, це можливо, але навряд чи більше. Так, підвищення ціни на нафту до майже 70 доларів за барель дає можливість Росії знову накопичувати резерви для відсижування в глухій обороні. Але справа в тім, що хоч російські низи готові терпіти відсутність грошей і перспектив, може, й нескінченно довго, проте з ізоляцією більше не хочуть миритися російські верхи.

Нервова, але надто вже неконкретна реакція глави білоруського МЗС зі згадками про Антарктиду у якості нового місця для переговорів – це теж з розряду «нічим крити». Рано чи пізно, вся ця фальшива і неприродна конструкція під назвою «Мінські домовленості», де агресор виступав у ролі «посередника», мала розвалитися і ця мить наблизилася впритул. Білоруси це теж відчули і, звичайно, нікуди не дінуться - приймуть.

Що маємо у підсумку? По-перше, Закон ухвалили – і правильно зробили. По-друге, «Мінськ» помер після всіх розмов про його «безальтернативність». По-третє, з’явився шанс вивести ситуацію з глухого кута, який не хотілося б змарнувати. Нівроку…

Сергій Тихий, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>