СБУ спіймала одного шпигуна в Кабміні. Скільки їх ще залишилося?
Відучора в Україні стало на одного російського шпигуна менше. А скільки ще залишилося? Дуже багато. Можна сказати, що вчора СБУ «висушила» одну краплину з моря шпигунів. Усвідомлення цього і не дає настрою говорити про блискучу роботу наших контррозвідників.
Російських шпигунів в Україні дуже багато, бо в жодній іншій країні світу нема таких сприятливих для росіян умов для шпигунства. Частина цих умов склалися об’єктивно як наслідок кількасотрічного панування Росії на українських землях, однак інша частина - наслідок дивної, м’яко кажучи, політики української держави.
Спіймати конкретного шпигуна – це дуже незначна і взагалі найменш важлива частина роботи контррозвідки. Головне – створення умов, за яких шпигуни в принципі не можуть дістатися державних таємниць. Щоправда, тут вже треба говорити не тільки про роботу контррозвідки спецслужб, а про загальну політику держави у сфері протидії ворожим спецслужбам. Головний принцип цієї політики – дії на випередження, як у медицині профілактика покликана попереджувати хворобу. Приклад: коли між Японією та США спалахнула війна у грудні 1941 року, американці інтернували у спеціальні табори (типу резервацій) скількись там тисяч японців, що жили у США; коли почалася війна між Німеччиною та СРСР, то близько 3 мільйонів німців Поволжя виселили за Урал. Йдеться не про те, що абсолютна більшість поволзьких німців загинула від холоду, голоду і нелюдської праці, а японці в американських таборах з голоду і тяжкої праці не вмирали і щасливо перебули там всю війну. Йдеться про те, що і росіяни, і американці, у яких були діаметрально протилежні політичні системи, вдалися до однакових випереджальних репресій стосовно груп людей, які потенційно могли стати базою для ворожої шпигунської роботи.
Це, так би мовити, приклади масштабної контррозвідувальної роботи (політики), яка одномоментно охоплює мільйони людей. А є чимало – усіх і не перелічити - інших загальновизнаних у середовищі спецслужб правил, прийомів, які утруднюють або й взагалі унеможливлюють ефективну роботу ворожих шпигунів. Приміром, одне з таких правил – усунення від роботи у державних структурах, де є державні таємниці, осіб, які потенційно вразливі до впливу ворожих спецслужб. У нашій ситуації це означає, що особа, яка 1) має близьких родичів – громадян Росії; 2) має майнові інтереси (грошові вклади або бізнес, або нерухомість) на території Росії; 3) має близьких родичів, які з тих чи тих причин залежні від російських спецслужб; 4) будь-які інші обставини, які можуть потенційно схилити цю особу до співпраці з російською спецслужбою – така особа не може працювати перекладачем у прем’єр-міністра України, навіть якщо досконало володіє сотнею іноземних мов. Сформулюємо інакше: має бути довгий-предовгий список посад у державних органах (включно з такою «обслугою», як секретар, водій, охоронець тощо), на яких можуть працювати лише люди, в яких ідеально чисті анкети. Тобто Станіслава Єжова не могло бути на цій посаді в принципі! Бо у нього кричущі проблеми по всіх означених пунктах: і дружина – громадянка Росії, і гроші (чималі) вона тримає в російському «Сбєрбанку».
Або, приміром, таке обов’язкове правило ефективної боротьби зі шпигунством, як максимальне утруднення потрапляння людей з ворожої держави на твою територію. Тобто Україна, якщо хоче перемогти російських шпигунів, має не просто запровадити візовий режим з Росією, а зробити його максимально жорстким. Звісно, якщо неможливо з тих чи тих причин взагалі наглухо закрити наші кордони з Росією і для громадян Росії.
Очевидно, що загальна проблема з російськими шпигунами впирається у ще більш загальну проблему, яку наша держава (та й наше суспільство) не може вирішити вже без двох місяців чотири роки: у нас з Росією війна чи щось трохи інше?
Не можна ставити воза попереду коня. Не можна сподіватися на безумовний захист українських таємниць від російських шпигунів, якщо Росія з Україною воює, тобто – застосовує, хоч неофіційно, але реально, усі засоби і методи, які застосовуються під час війни, а Україна лише розмірковує, яким має бути остаточний текст закону, де окупант нашої землі буде названий на ім’я. На жаль, ми воюємо більше на словах, ніж на ділі, а Росія на словах – про мир на «нас там нема», а на ділі війна за усіма її жорсткими, хоч і не завжди писаними, законами. Треба вже, нарешті, нам ліквідувати цю явну перевагу ворога.
Юрій Сандул, Київ
На фото: кадр з відео затримання
