Чим для України обернеться «бійка» Саакашвілі з владою?
Епопея навколо спроби затримання силовиками лідера “Руху нових сил” Міхеїла Саакашвілі, схоже, взяла невеличку паузу. І це - нагода спробувати розібратись в тій політичній ситуації, в якій опинилась Україна. Якою буде розв’язка навіть не конфлікту влади та Саакашвілі, а того безладу, який вирує навколо цих брутальних подій?
“Укрінформ” вирішив поспілкуватись із “світлими умами” країни - людьми, до яких прислухаються і прислухатимуться: яким чином країні виходити зі стану уже непристойного за формою конфлікту, та які уроки з цієї ситуації суспільству треба винести?
Леонід Кравчук, перший Президент України:
“Єдиним виходом із політичної кризи є компроміс між владою та народом”
“Ситуація в країні дуже напружена. По-перше, триває війна на Сході. По-друге ситуація нестабільна - щодня то вбивство, то вибух. Тобто країна, як на вулкані, а в політичній сфері, в Верховній Раді йдуть процеси, що, як мінімум, викликають здивування. І у питанні завершення війни не видно перспективи, і бідність зростає, і антикорупційні органи боряться поміж собою, а Європа та США все більше і більше Україну критикують.
Тобто політична ситуація всі три роки дуже складна і дуже неоднозначна. А усі досягнення носять умовний характер. І те, що вирує навколо Саакашвілі, не є випадковістю. Влада не спроможна діяти рішуче і послідовно. Дивіться, Саакашвілі затримали, а натовп його визволив… А як бути з законом? Влада не може цьому протидіяти, можливо, вони й самі не вірять, що здатні тут чимось зарадити.
Єдиним виходом є компроміс між владою і суспільством. Спроби зробити з народу “дурня” безперспективні - домовлятись треба. А це можливо лише на умовах рівності. А щодо Саакашвілі, то до нього, як і до будь-кого мають бути застосовані закони і правові норми, які відповідають демократичним цінностям і міжнародному праву. Як ми вже стали на дорогу європейських цінностей - то, будь ласка, дотримуймось їх!
Наше суспільство ще хворе - воно не так давно вилупилось із “комуністичного яйця”. В нас 14 мільйонів пенсіонерів - люди, які сформувались в тому часі і жили за тими нормами. Це суспільство не зможе винести з нинішньої ситуації такі уроки, щоб докорінно змінитись. Але час іде, народ потроху накопичує висновки, ровесники незалежності - це вже зовсім інші люди. Отож і влада має позбуватись «гонору», має вчитись слухати народ, сідати і домовлятись.”
Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету:
“Суспільству треба визначатись і пропонувати рішення конфлікту”
“Те, що ми зараз бачимо на фоні подій із Саакашвілі нагадує класичну ситуацію розвитку революції. Але трошки деформовану, адже в нас, окрім двох ворогуючих сторін, є ще й третій серйозний гравець - це суспільство. І воно, за великим рахунком, перебуває в стані невизначеності - не довіряє теперішнім революціонерам при владі, але й не має особливої довіри і до тих, хто вимагає нової революції.
Суспільство спостерігає. Політична ситуація не складна, а скоріше невизначена, і ніхто не бачить її розв’язки. Країна увійшла в стадію “туманного цейтноту”. Прогнозувати подальший перебіг подій тяжко, але єдине, що можна сказати впевнено - такі ситуації довго не тривають. Єдине, що тривожить - громадянське суспільство нічого не пропонує. Складається таке враження, що усі спостерігають за поведінкою ворогуючих політиків як за цирком, і не висловлюють своїх пропозицій.
А відповідальність за ситуацію в країні не можна покладати виключно на політиків. Політики - такі, як є. Треба давати раду і жити з тими політиками, яких обрали. Але громадське суспільство аж ніяк не може уникати відповідальності і не пропонувати шляхів вирішення проблеми. Конкретно йдеться про той прошарок, якому не байдужі цінності Майдану - середній клас, бізнес, освічена молодь. І ось ця частина суспільства має формувати новий політичний проект. Неважливо навіть в якому вигляді - це може бути партія, або ж рух, але з чіткими вимогами. І ці вимоги дуже прості і вже озвучені - зміна судової системи і виборчого права.
Давайте назвемо речі своїми іменами - революція, умовно кажучи, перемогла на короткій дистанції, але зазнала поразки на довшій. Адже систему вона не переломила. Але всі ми бачимо “голку Кащея” - судова система та виборче право. І зараз саме навколо цього треба зосередити тиск на владу. І ці ідеї не можна асоціювати ані з Саакашвілі, ані з будь-яким іншим діючим політиком. Тобто суспільство має організувати політичний проект, який ставитиме ці вимоги.
Щодо протестних настроїв у суспільстві, я вважаю, що зараз “третій майдан” є неможливим. Для цього потрібні певні ознаки. Але це не означає, що сприятлива ситуація не може виникнути за рік, або за два, або за місяць. Головне питання таке: чи ми будемо до цього готові? Тому, що ані до першого майдану, ані до другого, ми готові не були. Ми не мали чіткої політичної програми, чіткого уявлення необхідних політичних реформ. По суті, в 2014-му сталося перегрупування політичного класу в межах існуючої системи. Тож зараз важливо, щоб на той час, коли “зійдуться зірки на небі”, ми мали готові політичні проекти, нових політичних лідерів і готову політичну програму. Революцію треба вигравати не після революції, а бути готовими вигравати ще до її початку.”
Павло Казарін, український публіцист, оглядач порталу “Крим. Реалії”:
“Віра в “месіанство” - це дуже небезпечно, насамперед, гарантованим розчаруванням”
“Ситуація, що склалась вчора, стала можливою внаслідок недооцінки Президентом політичних амбіцій Саакашвілі. Згадаймо, політична кар’єра грузинського екс-президента в Україні стала можливою саме завдяки Порошенку. Він надав йому українське громадянство і протягом певного часу використовував як “таран” для боротьби з тим же “Народним фронтом”. Ймовірно, Саакашвілі таки обіцяли посаду прем’єр-міністра, і саме тому після призначення на цю посаду Володимира Гройсмана, Саакашвілі так різко пішов в опозицію.
Ця ситуація свідчить про те, що локальна політична боротьба за сфери впливу вийшла далеко за свої рамки, що ми і спостерігаємо протягом останніх місяців, починаючи з моменту позбавлення Саакашвілі громадянства. Левову частку відповідальності за те, що відбувається, несе президент України.
Люди, що сьогодні мають владу в Україні, можуть стати заручниками того-таки взаємопоборення, яке свого часу розкололо переможців “першого майдану”. Тоді на хвилі цієї внутрішньої боротьби з політичного небуття повернувся Віктор Янукович. Боюсь, що внутрішня боротьба і в цьому випадку може виявитись деструктивною для країни, розпочне політичну кризу. І внаслідок цього до влади в Україні можуть прийти і ті люди, яких ми давно “скинули в політичний відбій”.
Що треба робити владі? Брати на себе відповідальність. Влада має очолювати процеси, у відсутності яких її звинувачують. Інакше, влада буде просто позбавлена громадської довіри, що в кінцевому рахунку загрожує їй політичним крахом.
А українському суспільству треба звикнути до думки, що в житті “месій” не буває. Ніхто не може прийти і вмить зробити країну багатою, а людей - щасливими. Адже розвиток - це процес, і він обумовлений законами, в тому числі суспільними. А віра в “месію” та “месіанство” будь-кого - це дуже небезпечно, насамперед, гарантованим розчаруванням.
Левко Лук’яненко, ветеран боротьби за незалежність, співзасновник Української Гельсінської Групи:
“Ми бачимо, що компроміс як форма діалогу між народом і владою поступово замінює радянський фанатизм”
На мій погляд, проблема зовсім проста. Депутати не виконали домовленість - люди продовжують вимагати виконання вимог, висунутих 17 жовтня. Який вихід? Нехай ухвалюють закони. Втім, дуже важливо, щоб події відбувались виключно в мирний спосіб, і ні в якому разі не можна допускати використання сили. Адже усі ми знаємо, кому вигідно розхитувати ситуацію. Тому людям треба бути пильними, не послабляючи при цьому тиск. Крім того, не треба зразу ставити 100 вимог, адже це розмиває смисл і спрямованість акції.
Суспільству треба закарбувати в пам’яті ось таку річ. Усі “радянські” люди, тобто ті, хто жили при Союзі, були виховані у дусі фанатизму. “Хто не з нами - той проти нас.” Але цей фанатизм - наше минуле, а зараз треба від нього відходити і приходити до демократичної держави, де характерним є компроміс. І в тому, що було 17 жовтня, я бачив перші ознаки дозрівання української нації. Бо врешті-решт все кінчилось компромісом без застосування сили - влада погодилась ухвалити ці закони.
Микола Романюк, Київ
